Постанова 4807 № 335/4050/22

Дата документу 07.03.2023 Справа № 335/4050/22 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Є.У.№ 335/4050/22 Головуючий у 1 інстанції: Шалагінова А.В. № 22-ц/807/724/23 Суддя-доповідач: Крилова О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 березня 2023 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Крилової О.В. суддів: Кухаря С.В. Полякова О.З. розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу заапеляційною скаргою концерну «Міські теплові мережі» на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2022 року у справі за позовом концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по оплаті за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води, ВСТАНОВИВ В липні 2022 року концерн «Міські теплові мережі» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по оплаті за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що у період з 01.03.2014 по 31.10.2021 позивач надавав відповідачу послуги з централізованого опалення за адресою: АДРЕСА_1 , на загальну суму 30 679,08 грн.. Посилаючись на вищезазначене просило суд, стягнути з відповідача суму заборгованості у зазначеному вище розмірі, а також судовий збір. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» заборгованість за послуги з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води за період з червня 2019 року по жовтень 2021 року в розмірі 10 326 грн. 13 коп., а також судовий збір у розмірі 835 грн. 07 коп. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, концерн «Міські теплові мережі» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування скарги зазначено, що карантин в Україні безперервно встановлено з 12 березня 2020 року до 30 квітня 2023 року. Позов було пред`явлено під час дії карантину на території України, з урахуванням чого апелянт вважає обґрунтованою вимогу про стягнення заборгованості з відповідача за період з 01 жовтня 2014 року по 31 жовтня 2021 року. Відповідач своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу ч. 3 цієї статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України, у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Згідно із частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно зі статтею 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до пункту першого частини першої статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що позивачем надавались послуги з централізованого опалення у житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 123906199 від 15.05.2018, відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 21.07.2006 належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.7). Відповідач ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі з 30.08.2007, що підтверджується довідкою філії Концерну «Міські теплові мережі» Вознесенівського району (а.с.6), інформацію з реєстру територіальної громади міста Запоріжжя (а.с.12). Відповідно до довідки філії Концерну «Міські теплові мережі» щодо заборгованості за послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, а також розрахунку суми заборгованості, за період з 01.10.2014 по 31.10.2021 заборгованість відповідача за надані послуги складає 30 679,08 грн. (а.с.6, 89). Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач свої зобов`язання з оплати послуг за централізованого опалення та постачання гарячої води виконувала неналежним чином, внаслідок чого у неї виникла заборгованість перед позивачем. Водночас, судом застосовано строк позовної давності до заявлених позивачем вимог та визнано обґрунтованими вимоги про стягнення заборгованості за період з червня 2019 року по жовтень 2021 року. Із вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного. Згідно із п. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Положеннями статей 322 ЦК України, 162 ЖК України передбачено обов`язок власника утримувати майно, що йому належить, та оплачувати комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Відповідно до ст.ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором чи законом. Відповідно до п. 29 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 за № 630 споживач має право на несплату вартості послуг лише в разі їх ненадання виконавцем або припинення надання у встановленому порядку за письмовою заявою споживача. Суд першої інстанції правильно виходив з того, що доказів ненадання виконавцем або припинення надання вказаних послуг позивачем суду не надано. Поряд з цим, позивач виконував свій обов`язок по наданню послуг, такі послуги позивачем надавались, відповідач ними користувалась, а тому виходячи із вищенаведених вимог законодавства відповідач була зобов`язана своєчасно вносити плату за надані комунальні послуги. Проте, відповідач дані зобов`язання виконувала неналежним чином, внаслідок чого утворилась заборгованість перед позивачем. Досліджуючи доводи апелянта щодо строків давності, судова колегія виходить з наступного. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). З матеріалів справи вбачається, що позивач просив стягнути заборгованість, яка виникла з 01 жовтня 2014 року. До суду позивач звернувся 13 липня 2021 року, тобто з пропуском строку позовної давності щодо платежів, які мала сплачувати відповідач. Так, 30 березня 2020 року Верховна Рада прийняла закон № 540-IX (набрав чинності 02.04.2020), який продовжив низку процесуальних та інших строків (зокрема, позовну давність) на строк дії карантину. Утім, посилаючись на зазначену правову норму, апелянт не врахував, що позовні вимоги охоплюють період не по квітень 2020 року, а по травень 2021 року, що у свою чергу є кінцевим періодом нарахування заборгованості за комунальні послуги. Колегія суддів зауважує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції України). Утім, всупереч зазначених положень Конституції, апелянт посилається на необхідність застосування до спірних правовідносин положення пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, що у свою чергу призводить до посилення відповідальності відповідача в частині збільшення розміру заборгованості за оплату комунальних послуг. Колегія суддів вважає, що при вирішенні даних спірних правовідносин не підлягає застосуванню наведена норма права, оскільки вона порушує конституційний припис щодо недопущення зворотної дії нормативно-правового акту, яким посилюється відповідальність особи у даному випадку споживача комунальних послуг. Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову за період з липня червня 2019 року по жовтень 2021 року. Відтак, суд першої інстанції зробив правильний висновок щодо неможливості застосування зазначеного положення законодавства, наголошуючи увагу на недопущенні посилення відповідальності споживача, що має значення для постановлення правильного рішення по справі. Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 3241), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено із додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. При вирішенні справи судом першої інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, а також застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381383 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу концерну «Міські теплові мережі» залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2022 року по цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 7 березня 2023 р. Головуючий О.В. Крилова Судді: С.В. Кухар О.З. Поляков