Постанова 4801 № 128/1888/21

Справа № 128/1888/21 Провадження № 22-ц/801/359/2023 Категорія: 101 Головуючий у суді 1-ї інстанції Іщук Т. П. Доповідач:Войтко Ю. Б. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 лютого 2023 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б., суддів Міхасішина І. В., Матківської М. В., з участю секретаря судового засідання: Обертун Н. М., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Чернілевська Руслана Віталіївна, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Іщук Т. П. в залі суду у м. Вінниці, повний текст якого складений 06 грудня 2022 року, у справі № 128/1888/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, зміну черговості одержання права на спадкування, встановив: У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, зміну черговості одержання права на спадкування. Свої вимоги обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_1 . Вважаючи себе єдиним спадкоємцем за законом, позивач звернулася до Першої вінницької державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, на підставі якої було відкрито спадкову справу №270/2020 та позивачу нотаріусом було роз`яснено необхідність встановлення факту її спільного проживання з ОСОБА_3 в судовому порядку. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2020 року в справі №127/8128/20 її заява була задоволена та встановлений факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2000 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після візиту до нотаріуса позивач дізналася, що із заявою про прийняття спадщини також звернулася ОСОБА_2 , яка є рідною тіткою ОСОБА_3 . Одночасно ОСОБА_2 звернулася до Вінницького апеляційного суду з апеляційною скаргою на вказане рішення суду. Постановою Вінницького апеляційного суду рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2020 року скасоване та ухвалене нове рішення, яким заява ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю залишена без розгляду. Позивач вказує, що вона з 2000 року і до 12 січня 2020 року проживала разом з ОСОБА_3 , перебуваючи з ним у фактичних шлюбних відносинах, вони вели спільний побут, мали спільний бюджет, до того ж з ними проживав син позивачки від попереднього шлюбу ОСОБА_4 , якого ОСОБА_3 виховував як рідного сина. У 2011 році ОСОБА_3 захворів та лише вона його супроводжувала у лікарнях, доглядала, купувала ліки та продукти харчування. Дані обставини можуть підтвердити і свідки. Позивач, бажаючи реалізувати своє право на спадщину, звернулася до суду з цим позовом та просить встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 з 2000 року по день смерті останнього ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, вказує, що оскільки у померлого ОСОБА_3 спадкоємців першої черги за законом немає, заповіт за життя він не складав, а його тітка відповідачка ОСОБА_2 як спадкоємиця третьої черги звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а позивачка, як вона зазначає, є спадкоємицею четвертої черги за законом, адже проживала з ОСОБА_3 однією сім`єю протягом тривалого часу, здійснювала над ним опіку, матеріально його забезпечувала, надавала спадкодавцеві іншу допомогу, при цьому ОСОБА_3 перебував у безпорадному стані, тому ОСОБА_1 вважає, що має право на зміну черговості права на спадкування. Відтак також просила визнати за нею, спадкоємцем четвертої черги за законом, право на спадкування разом із спадкоємцем третьої черги ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 . Рішенням Вінницького міського Вінницької області від 02 грудня 2022 року позов задоволено частково. Встановлено факт постійного проживання однією сім`єю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 01 січня 2004 року по дату смерті ОСОБА_3 , тобто по ІНФОРМАЦІЯ_1 . У решті вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що обставини, на які посилається позивач, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а вимоги ґрунтуються на вимогах закону, оскільки ОСОБА_5 проживала разом із ОСОБА_3 , спільно вели господарство, мали спільний бюджет та спільні витрати, допомагали один одному, що притаманно подружжю, а тому суд вважає доведеним факт проживання позивачки однією сім`єю із ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу. Разом з тим, місцевий суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зміни черговості одержання права на спадкування, оскільки нею не доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявність юридичних фактів у їх сукупності, за наявності яких у неї могло виникнути право на спадкування разом із спадкоємцем третьої черги. Не погодившись з вказаним рішенням, у січні 2023 року позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить за результатами розгляду апеляційної скарги рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2022 року скасувати в частині відмови у задоволенні позову і ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким визнати за нею, спадкоємцем четвертої черги за законом, право на спадкування разом із спадкоємцем третьої черги ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 ОСОБА_1 вважає, що оскаржуване рішення є незаконним, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального права та без дотримання норм процесуального права і є таким, що не відповідає завданням цивільного судочинства, у зв`язку з чим підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог. Основні доводи апеляційної скарги полягають в тому, що з урахуванням вимог визначених Положенням про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності (в редакції, яка діяла на момент встановлення інвалідності ОСОБА_3 ), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317, з наступними змінами, інваліди ІІІ групи з помірним обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності за умови забезпечення у разі потреби засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів. А отже, сам факт встановлення ОСОБА_3 ІІІ групи інвалідності апріорі свідчив про втрату ним здоров`я із певним ступенем стійкого розладу функцій його організму. Відповідно компетентний орган зобов`язаний був при встановленні ОСОБА_3 групи інвалідності визначити йому ступінь обмеження його життєдіяльності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації тощо. А відтак, на думку скаржника, дивним виглядає висновок суду в частині того, що при встановленні групи інвалідності ОСОБА_3 не було визначено жодних особливостей її встановлення, тим самим невиконання компетентним органом свого обов`язку суду переклав на плечі позивача і вказану обставину (відсутність цих критеріїв) також поклав в основу своєї відмови. При цьому висновок суду про суб`єктивне розуміння допитаних в судовому засіданні свідків безпорадного стану ОСОБА_3 , на думку сторони позивача, є абсурдним і викликає не менший подив, а ніж попередні висновки. Крім того, виходячи із положень ч. 2 ст. 80 ЦПК України, позивач вважає, що суд першої інстанції виходячи із завдань цивільного судочинства, мав би роз`яснити стороні позивача про її право щодо призначення у справі відповідної судово-медичної експертизи, однак суд цього не зробив, натомість сам, не маючи спеціальних знань, неправильно оцінив докази, зокрема показання свідків, ухваливши незаконне рішення, яке не відповідає а ні засадам розумності, а ні добросовісності, а ні засадам справедливості, а відтак підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позову, з ухваленням апеляційною інстанцією в цій частині нового судового рішення про задоволення позову в цій частині. У січні 2023 року відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Чернілевська Р. В., також подала апеляційну скаргу, оскільки не погоджується з ухваленим у справі судовим рішенням в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тому просить оскаржуване рішення в частині вирішення вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю скасувати, та в цій частині прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю із померлим ОСОБА_3 відмовити, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Апеляційну скаргу мотивувала тим, покази свідків сторони позивача викликають у відповідача обґрунтовані сумніви щодо їх правдивості та об`єктивності, оскільки усі свідчення є майже ідентичними за змістом. Навіть викладені схожими мовленнєвими формулюваннями. Зауважує, що показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Вважає, що місцевим судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статті 74 СК України, оскільки обов`язковою умовою для визнання таких осіб членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо. Натомість, жодного документу, складеного безпосередньо померлим ОСОБА_3 , який би підтверджував наявність між померлим та позивачем саме сімейних відносин, до суду першої інстанції стороною позивача надано не було. Так, між сторонами не було укладено шлюбу, заповіту або будь-якого розпорядження на ім`я позивача щодо подальшої долі власного майна померлий не робив. Вказане є підставою стверджувати, що ОСОБА_3 не вважав позивача своєю дружиною, членом своєї сім`ї та міг відноситись до неї тільки як до доброго друга. Звертає увагу, що згідно з відповіддю від 01.11.2022 Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради, наданою на адвокатський запит сторони відповідача, ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 дійсно була призначена житлова субсидія з травня 2015 року. Також до відповіді було надано копії документів, на підставі яких призначалась субсидія. Із вказаних документів слідує, що при розрахунку суми житлової субсидії було враховано лише дохід ОСОБА_3 , зазначений ним в декларації сімейний стан неодружений. Акт обстеження матеріально-побутових умов містить інформацію лише про одного члена сім`ї, що проживає у квартирі ОСОБА_3 . Жодної інформації про позивача як про члена сім`ї померлого ОСОБА_3 зокрема як про його цивільну дружину у вказаних документах не зазначено. Оскільки вказані письмові докази, повернуті Вінницьким міським судом, додаються до апеляційної скарги, то звертає увагу апеляційного суду на те, що з травня 2015 року по день смерті спадкодавець отримував субсидію. У розрахунках субсидії на ЖКП №350205 зазначено однакові суми у показниках середньомісячний сукупний дохід домогосподарства та середньомісячний сукупний дохід на одного члена домогосподарства. Також заяви про призначення субсидії подавались ним особисто, що відображено у протоколах реєстрації заяви: уповноважений власник/наймач ОСОБА_3 , склад сім`ї одна особа, зареєстровано: одна особа. З урахуванням викладеного, просить дослідити долучені до апеляційної скарги письмові докази, які надавались до суду першої інстанції, але були ним повернуті. Вирішуючи клопотання представника відповідача про долучення додаткових доказів та поновлення строку на їх подання, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2022 року (без винесення окремого процесуального документа із занесенням до протоколу судового засідання) відмовлено представнику відповідача в прийнятті додаткових доказів, зважаючи на відсутність поважних причин ненадання цих доказів в установлений строк. Частиною третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У клопотанні про долучення доказів представник відповідача зазначає про те, що додані до апеляційної скарги нові докази надавались до суду першої інстанції, але були ним повернуті, оскільки здобуті після закриття підготовчого провадження, тому не могли бути надані суду разом з відзивом. Проте зазначені обставини не свідчать про наявність у відповідача незалежних від нього причин неможливості своєчасного подання таких доказів до суду першої інстанції, оскільки представник відповідача був обізнаний із нормами процесуального права, які регламентують принципи цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вони посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та принцип диспозитивності цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд та знає, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, а тому апеляційний суд вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який надійшов до суду 20.01.2023, відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Чернілевська Р. В., посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зміну черговості одержання права на спадкування - без змін. Також просить поновити їй строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, оскільки отримала копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та апеляційної скарги 12.01.2023, проте, зважаючи на те, що вона проживає в с. Бохоники, що достатньо віддалене від м. Вінниці, де здійснює професійну діяльність її представник адвокат Чернілевська Р. В., а також приймаючи до уваги її похилий вік, відповідач була не в змозі вчасно зустрітися із представником та передати їй матеріали апеляційної скарги для підготовки відзиву. Відповідно до норм статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Розглянувши клопотання ОСОБА_2 , колегія суддів визнає його доцільним та обґрунтованим, таким, що підлягає задоволенню. У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Шикунова А. О. вимоги апеляційної скарги підтримали в повному обсязі та просили її задовольнити, заперечили доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 та просили залишити її без задоволення. Представник відповідача - адвокат Чернілевська Р. В. в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги ОСОБА_2 підтримала та просила її задовольнити, проти вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечила, просила залишити її без задоволення. Суд апеляційної інстанції переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг дійшов до наступних висновків. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вищевказаним вимогам закону. Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 13 січня 2020 року. 03 червня 2020 року Першою вінницькою державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу №270/2020 за заявою ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_2 також звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини від 19 червня 2020 року після смерті її рідного племінника ОСОБА_3 . За життя ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 (копія свідоцтва про право власності на житло від 12 травня 2016 року, виданого виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 12 травня 2016 року №1104). За цією адресою були зареєстровані: ОСОБА_6 (дата зняття з реєстрації 15 травня 1992 року), ОСОБА_7 (дата зняття з реєстрації - 27 березня 2013 року) та ОСОБА_3 ( дата зняття з реєстрації 13 лютого 2020 року). Зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 з 08 червня 1977 року є квартира АДРЕСА_3 (штамп про реєстрацію місця проживання у паспорті позивача). Згідно з довідкою ТОВ «ЖЕО» від 20 лютого 2020 року №148 ОСОБА_1 не зареєстрована, однак проживає з 2000 року за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до акту від 20 лютого 2020 року №12028. Як слідує з виписки з карткового рахунку ОСОБА_1 в ПАТ «Приватбанк» остання систематично сплачувала комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_1 ( платежі за період 2012 - 2021 року, а. с. 227-240, т.1). З карткового рахунку ОСОБА_1 в 2017 - 2018 роках також сплачувався єдиний податок, соціальний внесок за ОСОБА_3 ( а.с. 47-49, т.1). За замовленням ОСОБА_1 у цій квартирі проводилися роботи по підсиленню балконної плити, зовнішнє обшиття та ремонт даху (договори від 06 вересня 2012 року та 18 вересня 2012 року та акти виконаних робіт, а. с. 56-60, т.1). Вказана квартира за замовленням ОСОБА_8 приєднана до мережі для надання телекомунікаційних послуг (а. с. 50-55, 113-117, т.1). ОСОБА_4 є сином ОСОБА_1 (копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 01 грудня 1988 року, а.с.118, т.1). Останній, будучи суб`єктом декларування в 2016-2020 роках, зазначав своє фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (копії щорічних декларацій за 2016-2020 роки, а. с. 80-112, т.1). ОСОБА_3 був особою з ІІІ групою інвалідності безтерміново (довідка від 17 вересня 2015 року серії 12 ААА №053211). Крім того, судом установлено, що померлий ОСОБА_3 мав ряд серцево-судинних та інших хвороб, проходив різного роду обстеження у зв`язку із хворобами та лікувався, у лікарню звертався у супроводі ОСОБА_1 як дружини, вона ж здійснювала його догляд, про що вказується медичними закладами у відповідях на запити адвоката позивача, долучених до матеріалів справи. ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 здійснила поховання останнього, що підтверджується копією свідоцтвом про поховання від 14 січня 2020 року №58, виданим КП ВМР «Комбінат комунальних підприємств», а також довідкою Вінницького обласного центру ритуальних товарів і послуг «Реквієм» від 12 серпня 2020 року №12/08/20-1. Допитані в судовому засідання як свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 показали, що позивачка з померлим ОСОБА_3 з 2000 року по день смерті останнього проживали спільно однією сім`єю за вищевказаною адресою, вели спільний побут, мали спільний бюджет. Судом взято до уваги, що свідки надавали показання, посилаючись на інформацію, якою володіють особисто, а не з чужих слів, вони не спростовані показаннями свідків сторони відповідача: ОСОБА_15 та ОСОБА_16 . Показання цих свідків узгоджуються з поясненнями самої ОСОБА_1 і не суперечать матеріалам справи та перебувають в узгодженому та логічному взаємозв`язку з іншими наявними у матеріалах справи доказами, зокрема щодо участі позивача в утриманні квартири, її ремонті, веденні спільного побуту, наявність спільного бюджету, тощо. Крім того, позивачем надані фотокартки, на яких зображені чоловік, жінка та підліток чоловічого роду, з яких також слідує, що між зображеними на них людьми існують близькі, родинні відносини, чоловік та жінка сфотографовані в моменти прояву теплих почуттів між ними. Судом установлено, що жінкою, зображеною на знімках, є позивач, зовнішність чоловіка, зображеного на знімках, схожа на зовнішність ОСОБА_3 , зображеній на фотокартці в пенсійному посвідченні останнього, які суд оцінив в сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи. При цьому місцевим судом також взято до уваги, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року по справі №466/3769/16-ц). Вирішуючи спір по суті, з огляду на встановлені обставини, та враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд першої інстанції вважає доведеним, що ОСОБА_5 проживала разом із ОСОБА_3 , спільно вели господарство, мали спільний бюджет та спільні витрати, допомагали один одному, що притаманно подружжю, а тому дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту проживання позивача однією сім`єю із ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції й відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги сторони відповідача з огляду на таке. Відповідачем належних, допустимих та достатніх доказів, які могли б підтвердити відсутність факту проживання позивача та ОСОБА_3 однією сім`єю, суду надано не було. Як вказувалося судом першої інстанції не спростовують вказані обставини і свідки сторони відповідача. Щодо посилання сторони відповідача на оформлення померлим в 2015 році субсидії як одинокою особою, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оформлення субсидії це правовідносини між особою, яка звернулася за її наданням, та відповідними органами, до компетенції яких належить надання субсидії, тому суд правомірно не здійснював оцінку доказам щодо цих обставин. Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_5 просила встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 2000 року по день смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак відповідно до положень Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до 01 січня 2004 року, фактичні шлюбні відносини не породжували будь-яких правових наслідків для сторін та виникнення прав та обов`язків подружжя. Сімейний кодекс України у редакції Закону України від 10 січня 2002 року набув чинності 1 січня 2004 року і правовідносини, що виникли до 01 січня 2004 року, не регулює. Отже факт саме проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року. Факт постійного проживання позивача зі спадкодавцем може бути встановлено судом лише з дня набрання чинності СК України, 01 січня 2004 року, оскільки законодавством України, яке діяло до 2004 року, встановлення такого факту не було передбачено. Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підлягає встановленню факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 саме з 01 січня 2004 року по день смерті останнього ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зміни черговості одержання права на спадкування, місцевий суд виходив з того, позивачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявність юридичних фактів у їх сукупності, за наявності яких у неї могло виникнути право на спадкування разом із спадкоємцем третьої черги. Такі висновки суду першої інстанції колегія суддів визнає законними й обґрунтованими. Вони повністю узгоджуються з сукупністю зібраних у справі й належно оцінених у судовому рішенні доказів. Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Частинами першою та другою статті 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Як установлено судом, зокрема, із матеріалів спадкової справи № 270/2020 померлого ОСОБА_3 , спадкоємцем третьої черги спадкування після померлого ОСОБА_3 є його тітка відповідачка ОСОБА_2 , яка подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини у визначений законодавством строк. Позивач ОСОБА_1 яка, як установлено судом, спільно проживала зі спадкодавцем більше п`яти років та є спадкоємець четвертої черги спадкування, просила суд змінити черговість спадкування і визнати за нею право на спадкування за законом в третій черзі, мотивуючи свої вимоги у тому числі тим, що спадкодавець через свою інвалідність та безпорадний стан потребував опіки, матеріального забезпечення і стороннього догляду, які позивач йому надавала. Відповідно до Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України. За змістом частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Як слідує із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 згідно з виписок з історії хвороб, медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, медичних довідок та результатів медичного обстеження дійсно мав ряд захворювань, зокрема, серцево-судинне, що потребувало лікування та відповідних обстежень. Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААА №053211 від 17 вересня 2015 року ОСОБА_3 встановлена третя група інвалідності загального захворювання безтерміново та 12 лютого 2016 року видане відповідне посвідчення серії НОМЕР_3 . Щодо ознак здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо) та надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири, судом установлено, що позивач проживала зі спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім`єю. Під час спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тісно спілкувалися, проводили час разом та спільно виховували сина позивачки від першого шлюбу, що безумовно свідчить про наявність ознак опіки над спадкодавцем. Щодо матеріального забезпечення спадкодавця, судом установлено отримання ОСОБА_3 доходу за період з 2008-2015 роки, що підтверджується Індивідуальними відомостями про застраховану особу, надану Пенсійним фондом України. Після 2015 року ОСОБА_3 отримував соціальну допомогу, як особа з інвалідністю та не працював. При цьому, позивач вказує як на факт утримання нею спадкодавця те, що розмір її доходів, як суб`єкта підприємницької діяльності, значно перевищував доходи ОСОБА_3 , а також факт оплати нею комунальних послуг за місцем проживання спадкодавця, починаючи з 2013 року. Суд приймає такі доводи позивачки. Водночас звертає увагу і на, хоча і не значні, але доходи спадкодавця. Тобто належить стверджувати про матеріальне утримання спадкодавця. Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року роз`яснено, що поняття тривалий час належить до оціночних категорій і саме суд повинен визначатися з його змістом, ураховуючи конкретні обставини справи та виходячи із засад розумності, добросовісності та справедливості. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. З урахуванням обставин справи, позивачем надано достатньо письмових доказів, що підтверджують факт того, що спадкодавець мав захворювання та неодноразового проходив лікування та обстеження в медичних закладах. Проте наявність у справі медичних документів не свідчать про те, що ОСОБА_3 перебував у безпорадному стані в розумінні частини другої статті 1259 ЦК України, не міг себе самостійно обслуговувати та потребував специфічного догляду. Такий висновок, зокрема, потребує спеціальних знань в медицині, однак, належних і допустимих доказів такого характеру позивачка суду не надала, клопотань про проведення медичної експертизи не заявляла. При цьому слід зазначити, що спадкодавцеві була встановлена ІІІ група інвалідності та при її встановлені не визначено жодних особливостей її встановлення, як-то необхідність стороннього догляду внаслідок безпорадного стану, тощо. Не визначала таких особливостей й індивідуальна програма реабілітації спадкодавця як особи з інвалідністю ІІІ групи. Щодо ж до показань свідків, то останні, враховуючи суб`єктивне розуміння безпорадного стану, при відсутності відповідних доказів медичного характеру, не можуть бути достатніми доказами, на що неодноразово також звертав увагу Верховний Суд, зокрема в постановах від 30 травня 2019 року в справі №346/1178/17, від 17 жовтня 2018 року в справі №200/21452/15-ц. Так, з аналізу п. 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, на яке в своїй апеляційній скарзі посилається позивач ОСОБА_1 , випливає, що особа, якій встановлено ІІІ групу інвалідності зберігає здатність пересуватися самостійно, без сторонньої допомоги або застосування допоміжних засобів, хоча й з певними обмеженнями такими як збільшення часу для подолання відстані та ін. З аналізу вказаного положення, вбачається, що у випадку, якби спадкодавець перебував у безпорадному ставні і не міг самостійно забезпечувати власні потреби, як стверджує позивач, медико-соціальною комісією йому мала б бути встановлена на ІІІ, а ІІ група інвалідності, оскільки саме для другої групи інвалідності характерне обмеження здатності до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб. Отже відсутність вказівки про необхідність сторонньої допомоги ОСОБА_3 прямо свідчить про те, що така необхідність відсутня. В матеріалах справи відсутній висновок лікарської комісії або висновок сімейного лікаря, на обліку, в якого перебував ОСОБА_3 про необхідність останнього в сторонньому догляді та неможливість пересуватися чи задовольнити власні потреби самостійно. Відтак позивачем не надано належних доказів про наявність факту безпорадного стану спадкодавця та обмеження його життєдіяльності. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зміни черговості одержання права на спадкування, оскільки нею не доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявність усіх вище перелічених юридичних фактів у їх сукупності, за наявності яких у неї могло виникнути право на спадкування разом із спадкоємцем третьої черги. Доводи апеляційних скарг правильність висновків суду не спростовують та не дають підстав вважати, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно дослідивши обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційних скарг без задоволення, а судового рішення без змін. Враховуючи, що вимоги апеляційних скарг задоволенню не підлягають, судові витрати, відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» між сторонами не розподіляються. На підставі викладеного, керуючись ст. 374, 375, 367, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Чернілевська Руслана Віталіївна, залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 03 березня 2023 року. Головуючий Ю. Б. Войтко Судді: І. В. Міхасішин М. В. Матківська