Постанова 4854 № 420/7469/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 лютого 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/7469/20 Головуючий в І інстанції: Андрухів В.В. Дата та місце ухвалення рішення: 14.11.2022 р. м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: суддя-доповідач Шеметенко Л.П. судді Домусчі С.Д. судді Турецької І.О. за участю: секретаря Вознюк Ю.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2022 року по справі за позовом Заступника керівника Чорноморської окружної прокуратури до Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: В серпні 2020 року заступник керівника Іллічівської місцевої прокуратури (правонаступник - заступник керівника Чорноморської окружної прокуратури) звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , яким просив визнати протиправним та скасувати рішення Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області №736-V від 20.01.2020 року «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею: 2,000 га, за цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Калаглійської сільської ради (в межах населеного пункту) за адресою: АДРЕСА_1 », яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням Виконавчого комітету Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області погоджено генеральний план с. Калаглія, відповідно до якого земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , знаходиться в місці, що виходить за межі генерального плану с. Калаглія. У зв`язку із тим, що на вказану територію містобудівну документацію не розроблено, визначити функціональне призначення вказаної ділянки не є можливим. Зазначене, як стверджує позивач, підтверджується листом Управління містобудування та архітектури Овідіопольської районної державної адміністрації №297/01-08 від 04.05.2020 року, викопіюванням плану та умовними позначеннями генерального плану. Разом з тим, на думку позивача, вказані обставини мали б слугувати підставою для прийняття Калаглійською сільською радою рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, оскільки, місцезнаходження спірної земельної ділянки не відповідає містобудівній документації, проте, цього зроблено не було. Також позивач зазначає, що проект оскаржуваного рішення у встановленому порядку не оприлюднювався, що вказує на порушення ч.11 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст.15 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Крім того, в обґрунтування наявності підстав для звернення прокуратури з даним позовом в інтересах держави, прокурор посилався на те, що чинним законодавством України не визначено органу, який наділений повноваженнями щодо звернення до суду з позовом про скасування рішення органу місцевого самоврядування. Прокурор зазначив, що оскарження спірного рішення спрямоване на задоволення суспільної потреби дотримання норм чинного законодавства при вирішенні суспільно значимого питання законності надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок комунальної власності. Також позивач зазначив, що, поданий в даному випадку позов, спрямований на недопущення незаконного вибуття земельної ділянки комунальної власності із власності територіальної громади та передачі її у приватну власність. Позивач вважає, що прийняття спірного рішення порушує інтереси територіальної громади. З огляду на зазначене, позивач просив суд першої інстанції задовольнити поданий позов та скасувати оскаржуване рішення Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин по справі, просив скасувати рішення суду та прийняти нову постанову про задоволення позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що судом першої інстанції невірно застосовано приписи ст.118 Земельного кодексу України та не враховано, що саме на етапі надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, орган місцевого самоврядування первинно зобов`язаний перевірити відповідність місця розташування земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні та, у разі невідповідності, відмовити у наданні дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Також апелянт зазначає, що без прийняття рішення про надання дозволу для виготовлення проекту відведення земельної ділянки, особа, зацікавлена у безоплатному отриманні земельної ділянки у власність, не матиме законних підстав виготовити відповідний проект відведення та, як наслідок, у органу місцевого самоврядування не виникне обов`язку розглядати та затверджувати проект землеустрою відповідно до ч.9 ст.118 Земельного кодексу України. Разом з тим, апелянт зазначив, що прийняте рішення про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою створює правові наслідки не тільки для особи, якій він наданий, а й для органу місцевого самоврядування, який зобов`язаний розглянути зазначений проект землеустрою та прийняти рішення у відповідності до норм Земельного кодексу України. Крім того, скаржник вказує, що судом першої інстанції не застосовано приписи п.7 ст.118 ЗК України та не враховано висновки щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі №308/10112/16-а, зокрема, щодо перевірки адміністративним судом законності дій відповідача при вирішенні питання щодо передачі земельної ділянки у власність, оскільки однією з підстав відмови у наданні такого дозволу є невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації. Разом з тим, апелянт зазначає, що оскаржуване рішення за своєю правовою природою є ненормативним правовим актом, яке на даний час є чинним та не вичерпало свою силу, у зв`язку з чим його скасування та визнання його протиправним можливе в судовому порядку. Від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_1 надійшов відзив, в якому він спростовує доводи апеляційної скарги, вказуючи на законність ухваленого судового рішення та просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Крім того, ОСОБА_1 просить розгляд справи проводити без її участі та за відсутності її представника. Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області №736-V від 20.01.2020 року «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею: 2,000 га, за цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Калаглійської сільської ради (в межах населеного пункту), за адресою: АДРЕСА_1 », ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. Як зазначено прокурором та не оспорюється іншими учасниками справи, рішенням виконавчого комітету Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області №199 від 05.04.1982 року погоджено генеральний план с. Калаглія, відповідно до якого, земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , знаходиться в місці, що виходить за межі генерального плану с. Калаглія. Розміщення на вказаній території земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства генеральним планом с. Калаглія, не передбачено. Зазначене підтверджується листом Управління містобудування та архітектури Овідіопольської районної державної адміністрації №297/01-08 від 04.05.2020 року, викопіюванням з генерального плану та умовними позначеннями генерального плану. Вважаючи рішення Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області №736-V від 20.01.2020 року «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею: 2,000 га, за цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Калаглійської сільської ради (в межах населеного пункту), за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 », протиправним, заступник керівника Іллічівської місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що скасування такого рішення без надання згоди відповідною особою, безумовно порушить право цієї особи на виготовлення проекту землеустрою та його інтереси щодо отримання відповідної земельної ділянки у власність. Також, посилаючись на правову позицію Верховного Суду у постанові від 05.03.2019 року у справі №806/602/18, зазначив, що оскаржуване рішення, яке реалізоване шляхом формування земельних ділянок у земельному кадастрі на підставі вже виготовлених проектів землеустрою, вичерпало свою дію та вже не може породжувати негативних правових наслідків, зокрема, інтересам держави. Разом з тим, суд зауважив, що, навіть за умови порушення процедури прийняття оскаржуваного рішення сільською радою, таке рішення не може бути скасоване у судовому порядку на даному етапі спірних правовідносин, оскільки встановлена прокуратурою неможливість передачі спірної земельної ділянки у власність третій особі має перевірятись органами місцевого самоврядування на подальших етапах передачі у власність спірної земельної ділянки за виготовленим проектом землеустрою. Крім того, суд першої інстанції наголосив, що оскаржуване рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою третій особі, яке виконане останньою, не порушує зазначених позивачем інтересів держави стосовно земельної ділянки комунальної власності та виключає можливість судового захисту інтересів держави, зокрема, за позовом прокурора, на даній стадії спірних правовідносин. Вирішуючи справу в апеляційному порядку, колегія суддів, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків. Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), у редакції, чинній на момент звернення до адміністративного суду з позовом, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Частиною 4 ст. 5 КАС України передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу. Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 23 Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року (далі Закон № 1697-VІІ) прокурор вправі представляти інтереси громадянина або держави в суді, представництво яких полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких повноважень обґрунтовуються прокурором у порядку, передбаченому ч.4 ст.23 Закону № 1697-VІІ. Аналізуючи вищезазначені норми, колегія суддів приходить до висновку, що прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу, з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій, вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом яких гарантовано кожному, а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення. Колегія суддів звертає увагу, що чинне законодавство не дає переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак встановлює оцінні критерії, орієнтири й умови, коли таке представництво є можливим. Здійснювати захист інтересів держави в адміністративному суді прокурор може винятково за умови, коли захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Існування інтересу і необхідність його захисту має базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані та доведені. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не має обмежуватися тільки визначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати існування права на таке представництво, а саме, показати та аргументувати, чому в інтересах держави звертається саме прокурор, а не органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, які мають компетенцію на звернення до суду, але не роблять цього. Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити й описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а виокремити ті ознаки, за якими його можна віднести до виняткового випадку, повинен зазначити, що відбулося порушення або існує загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій чи бездіяльності фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. У зв`язку зі наведеним, колегія суддів зазначає, що закон не передбачає право прокурора на представництво інтересів суспільства загалом, у цілому. Процесуальні і матеріальні норми, які регламентують порядок здійснення прокурором представництва у суді, чітко й однозначно визначають наслідки, які настають і можуть бути застосовані у разі, якщо звернення прокурора відбувалося з порушенням встановленого законом порядку. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України в Рішенні від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Такі правові висновки та їх обґрунтування містяться у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 826/3492/18. Крім того, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 (справа № 826/13768/16) щодо здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді зазначила наступне. Частиною 3 ст. 23 Закону № 1697-VІІ передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно ж із ч.4 ст. 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні також послалася на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, згідно з яким Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, зокрема зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону № 1697-VІІ прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що підстави для представництва повинні існувати на час звернення до суду і повинні бути доведені відповідними доказами. Прокурор повинен надати суду докази, які свідчать про те, що відповідний орган державної влади (інший суб`єкт владних повноважень) не здійснює захисту інтересів держави або здійснює його неналежним чином. Такими доказами, зокрема, можуть бути звернення прокурора до відповідного органу щодо захисту інтересів держави, відповіді на них та інші письмові докази, що стосуються справи. Самого лише твердження прокурора про те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви до розгляду недостатньо. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18. Як вбачається з матеріалів справи, прокурор у позовній заяві зазначив, що оскільки чинним законодавством України не визначено органу, який наділений повноваженнями щодо звернення до суду з позовом про скасування рішення органу місцевого самоврядування, а оскаржуване рішення сільської ради порушує інтереси держави, то прокуратура є єдиним органом державної влади, який може здійснювати контроль за прийняттям рішень органами місцевого самоврядування. Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15 (в редакції, чинній на час звернення прокурора до суду) Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) - це центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Відповідно до пп. 25-1 п. 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, Держгеокадастр, відповідно до покладених на нього завдань, організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: - дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; - дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; - проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою. Підпунктом 25-5 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру передбачено, що Держгеокадастр вносить у встановленому порядку до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотання щодо приведення у відповідність із законодавством прийнятих ними рішень з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель. Забезпечення законності (дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю) на відповідній території є завданням саме Держгеокадастру. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 263/2038/16-а. З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що функції захисту інтересів держави, про які йдеться у позовній заяві прокурора, належать, в першу чергу, до компетенції Держгеокадастру, а тому повноваження на звернення до суду відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону №1697-VII та ст. 53 КАС України, може бути реалізовано прокурором лише у разі, якщо він доведе, що вказаний суб`єкт такий захист не здійснює або здійснює його неналежним чином. Крім того, колегія суддів зауважує, що звертаючись до суду з даним позовом, в інтересах держави, прокурором не доведено належними, достатніми та допустимими доказами не здійснення або неналежним чином здійснення захисту інтересів держави такими органами, що надавало б йому безумовне право на звернення до суду в інтересах держави з даним позовом, оскільки обов`язковою умовою для представництва прокурором держави у суді є попереднє повідомлення про це суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесено захист спірних правовідносин, у тому числі, і для реалізації останнім свого права на оскарження цього представництва. Крім того, в судовому засіданні прокурор не заперечує проти того, що не звертався до територіального органу Держгеокадастру, в порядку статті 23 Закону №1697-УІІ, оскільки не вважає його органом, в якого є повноваження на звернення до суду про скасування рішень органу місцевого самоврядування. Водночас, встановлення обставин, які свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, на думку суду, є перешкодою для розгляду справи по суті. Вказана правова позиція повністю узгоджується з викладеною у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.05.2022 року, у справі №420/7464/20. Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до п.1 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позов подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності. Враховуючи вищевикладене та обставини, які свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже, і права на звернення до суду, що є перешкодою для розгляду справи по суті, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції помилково розглянуто позовні вимоги Заступника керівника Чорноморської окружної прокуратури по суті та відмовлено у задоволенні позову, та вбачає наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про залишення позову без розгляду. Відповідно до ст. 317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального або матеріального права. Зважаючи на те, що при розгляді справи судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, на підставі ст.317 КАС України, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення. Керуючись ст.ст. 240, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 листопада 2022 року - скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов Заступника керівника Чорноморської окружної прокуратури до Калаглійської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення - залишити без розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Судове рішення складено у повному обсязі 24.02.2023 р. Суддя доповідач: Л.П. Шеметенко Суддя: С.Д. Домусчі Суддя: І.О. Турецька