Постанова Одеський апеляційний суд № 523/14371/20

Номер провадження: 22-ц/813/1635/23 Справа № 523/14371/20 Головуючий у першій інстанціїМалиновський О. М. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.02.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Князюка О.В., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Дубрянської Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , який був уточнений, про визнання договору дарування нерухомого майна удаваним. Позов мотивований тим, що позивач ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з відповідачем ОСОБА_1 з 04 березня 2016 року. Під час шлюбу подружжя вирішило придбати об`єкт житлової нерухомості кімнату, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . 20 лютого 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений попередній договір відчуження вищевказаної кімнати. В подальшому, з метою заощадження грошових коштів під час сплати податків при укладанні договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування вищевказаного об`єкта нерухомого майна. За домовленістю ОСОБА_3 було передано грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США, що підтверджується розпискою від 05 квітня 2017 року. Обдарованою стороною за договором дарування є ОСОБА_1 та після укладання цього договору вищевказана кімната не стала спільною сумісною власністю подружжя, про що через юридичну необізнаність та ненадання повної інформації про правові наслідки укладання договору дарування позивачу не було відомо, проте, як вказувала позивач, на придбання даної кімнати батьки позивача надали грошові кошти у сумі 5 000 доларів США. Позивач вказувала, що про удаваність спірного договору свідчить передача ОСОБА_1 грошових коштів ОСОБА_3 , що суперечить правовій природі договору дарування, а також сторони спірного договору не перебувають у родинних відносинах, тобто є сторонніми один одному людьми. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено у повному обсязі. Визнано удаваним договір дарування 59/1000 частин кімнат у секції гуртожитку №401-419, що складають кімнату АДРЕСА_2 , укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який було посвідчено 05 квітня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т.Ю., реєстровий номер 873, та визнано його договором купівлі-продажу. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 840,80 грн. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 в задоволені позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, призначеної на 14.02.2023 року на 15.30 годину, сторони до суду не з`явились, причини неявки не повідомили, із клопотаннями про відкладення розгляду справи не звертались, про слухання справи в режимі відеоконференції не клопотали. 14.02.2023 року від ОСОБА_4 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності. Від інших учасників справи клопотань не надходило. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Відповідно до висновків Верховного Суду по справі №361/8331/18 - якщо учасники процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, враховуючи розумні строки розгляду апеляційної скарги на рішення суду, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, балансу сторін у якнайшвидшому розгляді справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених сторін. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав. Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з обґрунтованості та доведеності позову. Крім того фактичні обставини укладання між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу визнав у судовому засіданні і сам ОСОБА_1 . При цьому, визнавши позов обґрунтованим, суд виходив з відсутності підстав для застосування позовної давності відповідно до поданої ОСОБА_1 заяви. Колегія суддів погоджується з таким висновком районного суду. Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що: - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 04.03.2016 року перебувають в зареєстрованому шлюбі (а.с. 63); - 20.02.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в присутності СПД ФО ОСОБА_5 був укладений договір про намір укласти договір про відчуження об`єкту нерухомості, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язалась продати, а ОСОБА_1 придбати за 10 000,00 доларів США кімнату АДРЕСА_2 в строк до 31.03.2017 року. За вказаним договором ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 аванс в розмірі 500 доларів США (а.с. 64); - за договором дарування від 05.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т.Ю., реєстровий номер 873, ОСОБА_3 безоплатно подарувала, а ОСОБА_1 прийняв у власність 59/1000 частин кімнат у секції гуртожитку АДРЕСА_3 , що складають кімнату № НОМЕР_1 (а.с. 62); - згідно з представленою розпискою від 05.04.2017 року, справжність та обставини якої зазначені в ній підтверджені ОСОБА_1 , останній передав, а ОСОБА_3 отримала 10 000,00 доларів США за відчужену житлову площу ( АДРЕСА_1 ) (а.с. 65). Колегія суддів виходить за наступного. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України). Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18). Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Суд установив, що 05.04.2017 року на підставі договору дарування ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_1 прийняв у дар 59/1000 частин кімнат у секції гуртожитку АДРЕСА_3 , що складають кімнату АДРЕСА_4 . ОСОБА_2 стверджує, що насправді був укладений договір купівлі-продажу, оскільки ОСОБА_3 за відчужену нею кімнату було сплачено 10 000 доларів США, а про порушення права, як дружини набувача кімнати, позивачці стало відомо у 2020 році, після того, як ОСОБА_1 вигнав її з кімнати, а вона в свою чергу була вимушена у червні 2020 року укласти договір оренди на іншу житлову площу. Встановивши, що укладенню договору дарування від 05.04.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передувало укладення 20.02.2017 року між ними у присутності СПД ФО ОСОБА_5 угоди про намір укласти договір про відчуження об`єкту нерухомості, за умовами якого ОСОБА_3 зобов`язалась продати, а ОСОБА_1 придбати за 10 000,00 доларів США кімнату АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим ОСОБА_1 передав ОСОБА_3 аванс в розмірі 500 доларів США і що в день укладення договору дарування 05.04.2017 року, ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 10 000 доларів США, про що ОСОБА_3 було видано відповідну розписку, суд набув правильного висновку про обґрунтованість та доведеність заявленого позову. Оскільки суд дійшов до висновку про обґрунтованість і доведеність позову, суд першої інстанції мав дослідити заяву відповідача про застосування позовної давності. Суд першої інстанції вірно зазначив, що: - всі попередні дії до укладання спірного договору були направлені на укладання саме договору купівлі-продажу, і в день укладення оспорюваного договору за відчужувану квартиру ОСОБА_3 було виплачено обумовлену раніше суму 10 000 доларів США, що підтверджено виданою розпискою і не заперечувалося самим ОСОБА_1 ; - про реальне порушення свого права позивач дізналась у 2020 році, після того, як ОСОБА_1 вигнав її з кімнати, а вона в свою чергу у червні 2020 року уклала договір оренди на іншу житлову площу, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності; - до суду з позовом позивач звернулася 23.09.2020 року (поштою а.с.14) в межах позовної давності. Доводи апеляційної скарги про неправильне обчислення судом початку перебігу позовної давності з червня 2020 року, а не з дати укладення оспорюваного договору дарування 05.04.2017 року, висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29). У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи. Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений: 21.02.2023 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: О.В. Князюк С.О. Погорєлова