Постанова КЦС ВС № 757/36393/20-ц

Постанова Іменем України 14 лютого 2023 року м. Київ справа № 757/36393/20 провадження № 61-5444св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року у складі судді Литвинової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У серпні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк» або Банк) про стягнення пені за період з 18 жовтня 2019 року по 17 листопада 2019 року. Позов обґрунтовано тим, що 24 вересня 2001 року ОСОБА_1 передав до каси Банку 400 000,00 дол. США для зарахування на його депозитний рахунок та його доньки ОСОБА_3 , строком на шість місяців зі сплатою 24 % річних; тобто по 200 000,00 дол. США на кожного. 26 вересня 2001 року між ОСОБА_1 та Банком укладено договір про спеціальний строковий вклад № 791, який підписаний директором Маріупольської філії банку Кудіновою Т. М., яка діяла згідно з довіреністю голови правління ПАТ КБ «Приватбанк» від 26 жовтня 2000 року № 3878. Відповідно до умов договору Банк зобов`язаний протягом шести місяців з дня наступного після прийняття від нього 200 000,00 дол. США нарахувати на вказану суму 24 % річних і на першу вимогу виплатити позивачу суму вкладу та відсотки. Позивач звернувся до Банку з вимогою про виплату йому суми вкладу та відсотків, проте останній відмовив у задоволенні його вимог. Постановою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 400 000,00 дол. США за договором про спеціальний строковий вклад від 26 вересня 2001 року № 791 та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 36 003,69 дол. США. 07 серпня 2020 року на поточний рахунок ОСОБА_1 надійшли грошові кошти від АТ КБ «ПриватБанк», як повернення від Банку депозитного вкладу згідно з ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 0519/12689/2012, що підтверджується довідкою від 17 серпня 2020 року, виданою АБ «Кліринговий Дім». Стягнуті кошти включають в себе суму вкладу та три проценти річних, але ця сума розрахована до подачі позовної заяви до суду, тобто з 21 листопада 2010 року по 21 листопада 2012 року. Разом з тим, позивач не міг користуватися грошовими коштами, які йому належать до фактичного повернення АТ КБ «ПриватБанк» суми вкладу, а саме до 07 серпня 2020 року, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду з позовом про стягнення суми пені за період розгляду позовної заяви та до виконання рішення суду, нарахування якої передбачено частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» пеню у розмірі три проценти річних за кожен день прострочення з 18 жовтня 2019 року по 17 листопада 2019 року у сумі 11 142 684,66 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що між сторонами припинено правовідносини з договору банківського вкладу, оскільки ОСОБА_1 звертався до Банку з вимогою про повернення суми вкладу, що свідчить про відсутність наміру останнього продовжувати дію договору. Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року змінено в частині мотивів відмови. Апеляційний суд погодився з висновком про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , водночас зазначив про незгоду з мотивами суду першої інстанції, та дійшов висновку про те, що розмір внесених ОСОБА_1 в банк грошових коштів за договором про спеціальний строковий вклад не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» та застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи 16 червня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовну вимогу у повному обсязі. Зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема вважає, що є підстави для відступу від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 25 січня 2022 року у справі №761/16124/15-ц (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Свою позицію обґрунтовує тим, що висновок Великої Палати Верховного Суду у зазначеній постанові, відповідно до якого частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» розповсюджується на нарахування пені на розмір відсотків на суму вкладу, не враховує положення пункту 1 частини третьої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частини другої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до яких розміщення грошових коштів у вигляді вкладу та отримання процентів за цим вкладом у сукупності становлять суть фінансової послуги за договором банківського вкладу. У липні 2022 року від АТ КБ «ПриватБанк» надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому просить відмовити у її задоволенні та залишити рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 червня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на на рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного судувід 25 травня 2022 року підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 757/36393/20-ц з Печерського районного суду міста Києва; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У липні 2022 року матеріали справи № 757/36393/20-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Фактичні обставини справи Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 вересня 2001 року ОСОБА_1 передав до каси Маріупольської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» 400 000,00 дол. США для зарахування на його депозитний рахунок та його дочки ОСОБА_3 строком на шість місяців зі сплатою 24 % річних; тобто по 200 000,00 дол. США на кожного. На підтвердження отримання Банком вказаної суми грошових коштів головний бухгалтер банку ОСОБА_4 надала йому прибутковий касовий ордер від 24 вересня 2001 року № 14, виписаний на його ім`я на суму 400 000,00 дол. США. 26 вересня 2001 року сторонами укладений договір про спеціальний строковий вклад № 791, підписаний директором Маріупольської філії банку Кудіновою Т. М., яка діяла згідно з довіреністю голови правління ПАТ КБ «ПриватБанк» від 26 жовтня 2000 року № 3878. Відповідно до умов договору Банк зобов`язаний протягом шести місяців з дня наступного після прийняття від нього 200 000,00 дол. США нараховувати на вказану суму 24% річних і на першу вимогу виплатити позивачеві суму вкладу та відсотки. Позивач звернувся до банку з вимогою про виплату йому суми вкладу та відсотків, проте банк відмовив у задоволенні його вимог. У серпні 2002 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Маріуполя з позовом про стягнення з відповідача суми внеску у розмірі 200 000,00 дол. США, відсотків та розірвання договору про спеціальний строковий вклад від 26 вересня 2001 року № 791, який 13 листопада 2008 року задоволений рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 09 січня 2009 року рішення Жовтневого районного суму м. Маріуполя від 13 листопада 2008 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. Вказаним рішенням апеляційний суд встановив, що з постанови Ленінського районного суду м. Донецька від 07 січня 2006 року, якою до ОСОБА_4 застосовані примусові заходи медичного характеру, вбачається, що належні йому грошові кошти в сумі 400 000,00 дол. США присвоєні директором Маріупольської філії ЗАТ КБ «ПриватБанк» Кудіновою Т. М. і головним бухгалтером Маріупольської філії ЗАТ КБ «ПриватБанк» Павловою В. В., які отримані кошти до каси Банку не вносили, а присвоювали собі. У кримінальній справі за обвинуваченням головного бухгалтера банку ОСОБА_4 ухвалою Ленінського районного суду м. Донецька від 24 березня 2003 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» визнаний цивільним відповідачем. Справа розглядалась неодноразово. Останньою постановою Донецького апеляційного суду від 24 червня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 серпня 2018 року в частині стягнення на користь ОСОБА_1 майнової шкоди в розмірі 400 000,00 дол. США залишено без змін. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 серпня 2018 року скасовано в частині відмови в стягненні трьох процентів річних від простроченої суми. Позов в частині стягнення трьох процентів річних від простроченої суми задоволено. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми в розмірі 157 216,44 дол. США, судовий збір в розмірі 20 000,00 грн. Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення за деліктним зобов`язанням відповідача на користь ОСОБА_1 завдану майнову шкоду у розмірі 400 000,00 дол. США, що на день ухвалення рішення, відповідно до курсу Національного банку України, становить 10 784 840,00 грн, проте суд не врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18. Суд апеляційної інстанції з урахуванням правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, дійшов висновку про стягнення з банку на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 157 216,44 дол. США. Постановою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 0519/12689/2012 касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 серпня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 24 червня 2019 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про повернення грошової суми (вкладу) та трьох процентів річних задоволено частково, а саме: стягнуто з банку на користь ОСОБА_1 грошові кошти внесені позивачем в розмірі 400 000,00 дол. США за договором про спеціальний строковий вклад 26 вересня 2001 року № 791, три проценти річних від простроченої суми в розмірі 36 003,69 дол. США, а всього 595 475,41 дол. США. 07 серпня 2020 року, згідно з довідкою № 03-09/62 від 17 серпня 2020 року, ОСОБА_1 на його поточний рахунок, відкритий за договором № 01-2620/707-К від 31 січня 2019 року, надійшли кошти від PJSC CB PRIVATBANK у сумі 428 959,31 дол. США як повернення від банку, згідно з ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року про виправлення описки в постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 0519/12689/2012. Нормативно-правове обґрунтування У цій справі позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). З аналізу наведених законодавчих норм вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі. Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України). У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів. З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми необхідно трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» необхідно трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» базою нарахування пені необхідно вважати розмір відсотків на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши, що ОСОБА_1 у позовній заяві просив стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 11 142 684,66 грн, яку нараховував на суму банківського вкладу, апеляційний суд правомірно погодився з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, змінивши мотиви відмови, з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20). Представник заявника, в обґрунтуванні необхідності відступлення від зазначеної вище правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, фактично посилається на попередню правову позицію, висловлену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц. Такі доводи Суд відхиляє, як необґрунтовані, з огляду на наступне. Формулюючи нову правову позицію у питанні застосування частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якою базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України), і що сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (пункт 67), Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступлення від іншої правової позиції. Зокрема, йдеться про висновок, що міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, згідно з яким пеня відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» має визначатися у розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. Водночас у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Тому у спірному випадку у питанні тлумачення та застосування частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» врахуванню підлягає саме правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20). Щодо тверджень представника заявника про необхідність відступлення від висновку щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), Верховний Суд звертає увагу на таке. Згідно з висновком Європейського суду з прав людини, викладеним у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 дійшла висновку про те, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Представник позивача не навів достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження щодо відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від якого він просить відступити. У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що скаржник за встановлених обставин не довів наявності передумов для відступу від раніше викладеного висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Таким чином, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки ґрунтуються на суб`єктивному тлумаченні заявником норм матеріального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторін У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 виклав клопотання про розгляд справи за участю сторін. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про розгляд справи за участю сторін відмовити. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2022 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак