Ухвала ККС ВС № 757/45371/18

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 лютого 2023 року м. Київ справа № 757/45371/18 провадження № 51-888ск23 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року стосовно засудженого ОСОБА_4 , встановив: Вироком Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2022 року, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , неодруженого, раніше не судимого, визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки; за ч. 1 ст. 135 КК ОСОБА_4 визнано невинуватим та виправдано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Згідно з вироком, ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він 24 липня 2018 року близько 22:30, керуючи технічно справним автомобілем «Hummer H2» д.н.з. НОМЕР_1 , рухався по бул. Л. Українки в м. Києві зі швидкістю 73-83 км/год., яка значно перевищувала максимально допустиму швидкість на даній ділянці 50 км/год. Під час руху ОСОБА_4 допустив порушення вимог п. п. 8.7.3 підпункту «е», 8.10, 12.4 та дорожньої розмітки 1.12 Правил дорожнього руху, при наближенні до регульованого пішохідного переходу, проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, не зупинився на забороняючий червоний сигнал світлофору, внаслідок чого здійснив наїзд на малолітню ОСОБА_5 , яка рухалась по регульованому пішоходному переходу на зелений сигнал світлофора для пішоходів. Внаслідок дорожньо-транспортної події пішохід ОСОБА_5 отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких померла на місці пригоди в кареті швидкої медичної допомоги під час проведення реанімаційних заходів. Також, органом досудового розслідування ОСОБА_4 обвинувачувався в тому, що 24 липня 2018 року, близько 22:30, здійснивши наїзд на ОСОБА_5 , усвідомлюючи, що своїми діями поставив потерпілу у небезпечний для життя стан, в порушення вимог п. 2.10 Правил дорожнього руху, не зупинив керований ним транспортний засіб та на місці пригоди не залишився, не вжив всіх можливих заходів для надання першої медичної допомоги потерпілій, яка перебувала у небезпечному для життя стані та була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, при цьому маючи змогу надати їй таку допомогу. Зазначені дії ОСОБА_4 органом досудового розслідування кваліфіковані як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 135 КК, тобто завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Суд першої інстанції, виправдовуючи ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 135 КК, дійшов висновку про відсутність у його діях складу вказаного кримінального правопорушення. Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року вищезазначений вирок стосовно ОСОБА_4 залишено без змін. У касаційній скарзі прокурор, посилаючись, зокрема, на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно виправдав ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 135 КК, а апеляційний суд необґрунтовано з таким висновком суду першої інстанції погодився та не спростував доводи апеляційної скарги прокурора. Також вказує, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою і доводи щодо недотримання судом першої інстанції вимог статей 50, 65 КК при призначенні ОСОБА_4 покарання за ч. 2 ст. 286 КК і призначено йому м`яке покарання. Стверджує, що апеляційний суд у порушення вимог ст. 419 КПК, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора, ухвалу належним чином не мотивував. Перевіривши касаційну скаргу та наявні копії судових рішень стосовно ОСОБА_4 , колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті провадження слід відмовити з таких підстав. Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК, правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі прокурора не оспорюються. Що стосується доводів прокурора, викладених в касаційній скарзі про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості, то вони на думку Суду є необґрунтованими з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 50 КК, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання воно має ґрунтуватися, зокрема, на принципах індивідуалізації та справедливості. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Відповідно до ст. 65 КК суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, а також обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Для вибору такого покарання суд повинен врахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Зі змісту скарги вбачається, що прокурор фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями). Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання, тощо. Як убачається з вироку, суд першої інстанції під час призначення покарання ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 286 КК належним чином врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є тяжким, те, що внаслідок цього злочину загинула дитина, а також дані про особу обвинуваченого, зокрема, його молодий вік, те, що він визнав свою вину та щиро розкаявся, працює, займається волонтерською діяльністю, характеризується позитивно. Обставиною, що пом`якшує покарання суд визнав добровільне повне відшкодування шкоди потерпілій, обставин, що його обтяжують судом не встановлено. З огляду на наведене, суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених Кримінальним кодексом України і дійшов обґрунтованого висновку про призначення ОСОБА_4 покарання в межах санкції статті за якою його засуджено у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Як вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду, наведені у апеляційній скарзі прокурора доводи, які аналогічні по суті доводам касаційної скарги, щодо невмотивованого призначення ОСОБА_4 надто м`якого покарання, неналежного дослідження даних про його особу, перевірялись апеляційним судом, про що зазначено в ухвалі суду апеляційної інстанції. Так, апеляційний суд, враховуючи положення ст.65 КК та погоджуючись з вироком суду першої інстанції в частині призначення ОСОБА_4 покарання зазначив, що місцевий суд з достатньою повнотою врахував характер і ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушеннята його наслідки, а також дані про особу обвинуваченого, обставину, що пом`якшує покарання та відсутність обставин, що його обтяжують. Крім того, колегія суддів зазначила, що суд першої інстанції також зважив на позицію потерпілої ОСОБА_6 - матері загиблої, яка просила призначити ОСОБА_4 покарання не пов`язане з позбавленням волі. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що таке рішення місцевого суду належним чином умотивоване, є справедливим, а призначений вид та розмір покарання є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових злочинів і не є надто м`яким, а тому відсутні підстави для призначення останньому більш суворого покарання, як просив у своїй апеляційній скарзі прокурор. З такими висновками погоджується і колегія суддів Касаційного кримінального суду. Крім того, не є обґрунтованими і доводи касаційної скарги прокурора щодо безпідставного виправдання ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 135 КК. За змістом ч. 1 ст. 135 КК кримінальна відповідальність передбачена за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов`язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із вироком місцевого суду в частині виправдання ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 135 КК, у своєму рішенні послався, зокрема, на показання свідка сторони обвинувачення ОСОБА_7 про те, що після того, як він став очевидцем подій дорожньо-транспортної пригоди за участю ОСОБА_4 24 липня 2018 року, обвинувачений припаркував свій автомобіль на відстані 150-200 м від місця ДТП та повернувся на місце аварії. Потім приїхали працівники поліції й ОСОБА_4 в його присутності визнавав факт того, що саме він вчинив наїзд на потерпілу. Зазначив, що ОСОБА_4 не намагався залишити місце ДТП. Разом з цим, колегія суддів врахувала й дані протоколу перегляду відеозапису від 25 липня 2018 року, дослідженому під час апеляційного розгляду, відповідно до якого, приблизно через хвилину після того як ОСОБА_4 здійснив наїзд на потерпілу, він припаркував свій автомобіль та повернувся до місця ДТП, після чого був затриманий працівниками поліції. Зазначене підтверджується також нотаріальною заявою потерпілої ОСОБА_6 , відповідно до якої ОСОБА_4 знаходився поруч з нею на місці дорожньо-транспортної пригоди, швидку медичну допомогу вже було викликано. За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду дійшла обгрунтованого висновку, що наведене спростовує твердження прокурора про те, що ОСОБА_4 , маючи можливість надати необхідну допомогу потерпілій, не вжив заходів з надання першої медичної допомоги, не викликав карету швидкої медичної допомоги, не відвіз потерпілу до найближчого лікувального закладу, а умисно залишив останню на проїзній частині, яка перебувала у небезпечному для життя стані, внаслідок спричинених їй в результаті дорожньо-транспортної пригоди тілесних ушкоджень, й погодився з висновками суду першої інстанції щодо виправдання ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 135 КК у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. Ухвалу апеляційного суду постановлено відповідно до положень ст. ст. 370, 419 КПК України із зазначенням короткого змісту вимог апеляційної скарги прокурора, судового рішення суду першої інстанції, узагальнених доводів учасників судового провадження, встановлених судом першої інстанції обставин, мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали і положення закону, якими він керувався. Таким чином, прокурор у касаційній скарзі не навів, а колегія суддів не встановила таких обставин, які б вказували на необґрунтованість прийнятого апеляційним судом рішення, невідповідність призначеного засудженому покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м`якості, а такожістотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування або зміни судового рішення. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 грудня 2022 року стосовно засудженого ОСОБА_4 . Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3