Постанова ККС ВС № 159/5355/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2023 року м. Київ справа № 159/5355/18 провадження № 51-4196км21 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , захисника ОСОБА_6 , розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора ОСОБА_7 та засудженого ОСОБА_8 на вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018030110001063 від 13 травня 2018 року, за обвинуваченням ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Ковель Волинської області, який згідно з матеріалами кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки. Відповідно до статей 75, 76 КК України ОСОБА_8 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням на строк 1 рік. Його ж визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, і виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) через недоведеність вчинення кримінального правопорушення. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь потерпілого ОСОБА_9 5000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. Згідно з цим вироком ОСОБА_8 12 травня 2018 року близько 11:50 перебуваючи в громадському місці біля будинку № 7 на вул. Брестській у м. Ковелі Волинської області, під час розгляду інспектором поліції ОСОБА_9 справи про притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху (зупинка транспортного засобу в забороненому місці) (далі - ПДР), перешкоджав останньому виконувати службові обов`язки, в присутності сторонніх осіб виражався на адресу поліцейського нецензурними словами, намагався вирвати передані йому ж документи, шарпав за формений одяг та завдав ОСОБА_9 двох ударів рукою в шию, спричинивши легке тілесне ушкодження у виді гематоми, що потягло короткочасний розлад здоров`я. Крім того, органами досудового розслідування ОСОБА_8 обвинувачувався у вчиненні опору працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов`язків, за вищенаведених обставин. Волинський апеляційний суд ухвалою від 20 травня 2021 року вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року стосовно ОСОБА_8 залишив без змін, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_7 , обвинуваченого та захисника ОСОБА_6 - без задоволення. Верховний Суд постановою від 25 листопада 2021 року касаційні скарги прокурора ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 задовольнив частково, ухвалу Волинського апеляційного суду від 20 травня 2021 року скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Волинський апеляційний суд ухвалою від 25 серпня 2022 року вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року стосовно ОСОБА_8 залишив без змін, а апеляційні скарги прокурора ОСОБА_7 , обвинуваченого та захисника ОСОБА_6 - без задоволення. Також апеляційний суд виключив з резолютивної частини вироку вказівку суду про визнання невинуватим і виправданим ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України, як зайво кваліфіковане. Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вказує що суд, фактично визнавши доведеним обвинувачення ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України, у резолютивній частині вироку прийшов до протилежного висновку про виправдання обвинуваченого за ч. 2 ст. 342 КК України у зв`язку з недоведеністю вчинення цього злочину. Вказує, що ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 345 КК України вчинення опору працівнику правоохоронного органу не інкримінувалося, що, на думку прокурора, свідчить про порушення судом ч. 3 ст. 337 КПК України. Наголошує, що засудженим вчинено опір працівнику поліції під час виконання ним службових обов`язків, після чого застосоване фізичне насильство, що свідчить про стійку направленість умислу ОСОБА_8 спочатку на вчинення опору, а згодом - на заподіяння тілесних ушкоджень. З огляду на це прокурор вважає, що апеляційний суд безпідставно послався на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 липня 2019 року в справі № 688/1521/17. Стверджує, що всупереч приписам ч. 2 ст. 439, ст. 419 КПК України, при новому апеляційному розгляді вказівок суду касаційної інстанції апеляційний суд не виконав, усупереч ч. 1 ст. 407 цього Кодексу прийняв невмотивоване рішення про залишення вироку стосовно ОСОБА_8 без змін, з одночасним виключенням посилання суду про його виправдування і зайву кваліфікацію за ч. 2 ст. 342 КК України. Вказане, на думку прокурора, перешкоджає дійти однозначного висновку про реабілітуючий чи нереабілітуючий характер прийнятого за результатами судового розгляду рішення. У зв`язку із наведеним вважає, що апеляційний суд порушив приписи статей 94, 404, 407 КПК України, а його ухвала не відповідає вимогам статей 370, 419 цього Кодексу. У поданій касаційній скарзі засуджений ОСОБА_8 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вищезазначені судові рішення на підставі пунктів 3, 10 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та кримінальне провадження стосовно нього закрити. Стверджує, що обвинувальний акт був направлений до суду 16 жовтня 2018 року, тобто після закінчення строку досудового розслідування, останнім днем якого було 09 жовтня 2018 року, однак суди на це уваги не звернули та не прийняли рішення відповідно п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України. Також суди не проаналізували висновок комплексної СМЕ № 51, не надали йому належної оцінки та не призначили повторної експертизи. Посилається на те, що у висновку немає узгодженості між дослідницькою частиною і підсумковим висновком експертів, а також з іншими матеріалами справи. Вказує, що на частину запитань експерти відповіді не надали. Висновок комплексної СМЕ № 51 є суперечливий і не містить вказівки на методики, що були застосовані в ході проведення експертизи. Вважає, що суди обґрунтували свої рішення недопустимими доказами, зокрема висновком СМЕ № 113, у якому експерт також не зробив посилання на застосовану методику для визначення терміну давності заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, не зазначив вид встановлених тілесних ушкоджень, не пояснив походження довідки Ковельської центральної районної лікарні № 3100, використаної під час проведення цього дослідження. Зазначає, що тілесних ушкоджень у працівника поліції протягом чотирьох годин після конфлікту ніхто не бачив та не фіксував. Вказує, що відео з нагрудної відеокамери поліцейського, що є речовим доказом у справі, також не містить фактів нанесення ним ударів поліцейському. Вважає, що свідок ОСОБА_10 надав неправдиві свідчення, оскільки не бачив, як він завдавав удар. Також не встановлено механізму спричинення тілесних ушкоджень. Незважаючи на це, суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення повторної експертизи. Доказами підтверджується те, що він фізично не міг та не наносив ударів ОСОБА_9 . Наголошує, що внаслідок наявних захворювань, його рухи були помилково сприйняті як активна протидія поліцейському. Зазначає, що як механізм нанесення ударів в область шиї потерпілого, так і об`єктивну сторону інкримінованого ОСОБА_8 злочину в цілому, місцевим судом не доведено судом поза розумним сумнівом. На думку засудженого докази у цьому провадженні є неналежними та недопустимими. Вказує, що слідчий ОСОБА_11 , діючи без відповідного доручення на проведення досудового розслідування кримінального провадження, склав запит та витребував докази. Посилається на відсутність у матеріалах кримінального провадження постанови про призначення групи прокурорів. На вказані порушення суд першої інстанції уваги не звернув. Вважає, що висновки судів ґрунтуються на недопустимих доказах. Стверджує, що суд апеляційної інстанції повторно докази не дослідив, в порушення статей 404, 419 КПК України всіх доводів його апеляційної скарги та скарги захисника не перевірив, обґрунтованих відповідей не надав та безпідставно залишив обвинувальний вирок місцевого суду без змін. Позиції учасників судового провадження Прокурор ОСОБА_5 частково підтримала касаційну скаргу прокурора, просила її задовольнити. Мотиви Суду Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків. Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій. Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилається в касаційній скарзі засуджений, були предметом перевірки в судах першої та апеляційної інстанцій. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_8 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК України. Розглянувши це кримінальне провадження, суд першої інстанції кваліфікував злочинні дії ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 345 КК України, визнав його винуватим у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та призначив відповідне покарання. Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, суд першої інстанції обґрунтував показаннями, наданими в суді потерпілим ОСОБА_9 про те, як під час розгляду ним справи про адміністративне правопорушення щодо порушення ОСОБА_8 ПДР, останній висловлювався на його адресу нецензурною лайкою та завдав два удари в шию; показаннями свідка ОСОБА_10 , котрий бачив, як ОСОБА_8 ударив ОСОБА_9 ; відеозаписами з боді-камер поліцейського, на яких зафіксовано обставини вчинення ОСОБА_8 злочину, зокрема як він нецензурно висловлюється на адресу інспектора поліції ОСОБА_9 та наносить йому удари рукою; даними протоколів слідчих дій, висновками судових експертиз, судовими рішеннями, якими підтверджено законність притягнення ОСОБА_8 до відповідальності за порушення ПДР та іншими письмовими доказами. Дослідивши докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України. Водночас суд визнав не обґрунтованими доводи сторони захисту про те, що у ОСОБА_8 не було умислу на вчинення злочину, що він не бив поліцейського, оскільки навіть фізично не міг наносити тілесні ушкодження. Таке твердження спростоване висновком комплексної судово-медичної та амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 28 жовтня 2019 року № 51 (т. 1, а.к.п. 221-228), згідно якого не виключено можливість нанесення ОСОБА_8 силових ударів у фронтально-горизонтально-сагітальних площинах на висоті понад 1,5 м. Відповідно до частин 1, 2 ст. 332 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторін кримінального провадження або потерпілого за наявності підстав, передбачених статтею 242 цього Кодексу, має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам. Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо: 1) суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності; 2) під час судового розгляду виникли підстави, передбачені частиною другою статті 509 цього Кодексу; 3) існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності. Згідно з ч .2 ст. 22 КПК України сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. З урахуванням досліджених у судовому засіданні доказів, якими недвозначно підтверджено факт нанесення ОСОБА_8 ударів потерпілому, у суду не було підстав для призначення повторної експертизи з метою встановити, чи міг обвинувачений, з урахуванням стану його здоров`я, взагалі наносити силові удари. Безпідставними є доводи засудженого щодо необхідності визнання недопустимим доказом висновку експерта від 25 травня 2018 року № 113 про характер, механізм, локалізацію та тяжкість заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень (т. 1, а.к.п. 163-164). Так, вищезазначений висновок з дотриманням положень статей 101, 102 КПК України склав судово-медичний експерт Ковельського міжрайонного відділення Волинського обласного бюро судово-медичної експертизи ОСОБА_12 , який є кваліфікованим експертом із відповідною освітою та стажем роботи, згідно вимог Закону України «Про судову експертизу», ст. 69 КПК України, внесений до реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України. З указаного висновку вбачається, що експерт проводив огляд потерпілого ОСОБА_9 , виявивши на його шиї гематому розміром 10х8 см, досліджував довідку Ковельської центральної районної лікарні від 12 травня 2018 року № 3100 про виявлені у потерпілого тілесні ушкодження. Той факт, що під час допиту в суді експерт не зміг пригадати, в який спосіб до бюро судово-медичної експертизи надійшла зазначена довідка не є підставою для визнання висновку експерта недопустимим доказом. Під час судового розгляду сторона захисту не навела підстав, передбачених ч. 2 ст. 332 КПК України, відповідно, суд не встановив необхідності повторно призначати судово-медичну експертизу для дослідження питань, відповіді на які надав експерт ОСОБА_12 у висновку від 25 травня 2018 року №

113. Посилання у касаційній скарзі засудженого на обставини проведення вказаного дослідження, зокрема що стосується застосування відповідних методик експертом, то такі питання сторона захисту не була позбавлена можливості задати останньому під час його допиту в суді. Отже, порушень вимог ст. 22 КПК України Судом не встановлено. Доводи засудженого про те, що свідок ОСОБА_10 надав неправдиві свідчення безпідставні. Постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань від 05 листопада 2020 року кримінальне провадження № 62020140000000248 за заявою ОСОБА_8 про вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК України (введення в оману органу досудового розслідування шляхом повідомлення неправдивих відомостей) закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення (т. 2, а.к.п. 217-220). Усупереч доводам засудженого, в матеріалах кримінального провадження наявні доручення про проведення досудового розслідування слідчому ОСОБА_11 від 14 травня 2018 року, постанова цього слідчого про прийняття кримінального провадження, складена в той же день, постанова про призначення групи прокурорів у кримінальному провадженні від 27 липня 2018 року, до складу якої увійшли прокурори ОСОБА_13 і ОСОБА_14 (т. 1, а.к.п. 89, 252, 253). В касаційній скарзі засуджений стверджує, що слідчий ОСОБА_11 , діючи без відповідного доручення на проведення досудового розслідування кримінального провадження, 13 травня 2018 року склав запит, за яким витребував докази, а саме: відеозапис з боді-камер поліцейських, копії матеріалів справи про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_8 та матеріалів, які підтверджують службові повноваження ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Відповідно до п. 36 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» завданням національної поліції є одержання від державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб державної форми власності інформації, яка необхідна для виконання визначених цим Законом завдань та повноважень поліції. За змістом статей 40, 93 КПК України після призначення слідчого він зобов`язаний здійснювати збирання доказів у кримінальному провадженні. Як встановив апеляційний суд, слідчий ОСОБА_11 13 травня 2018 року направив запит до начальника відділу організації несення служби у м. Ковель управління патрульної поліції у Волинській області щодо надання інформації. При цьому апеляційний суд правильно зазначив, що перелік слідчих дій чітко передбачений чинним кримінально-процесуальним законом, а скеровування запитів на надання інформації не належить саме до проведення стороною обвинувачення слідчих дій. Разом з тим документи, які були надісланні відділом організації несення служби у м. Ковель управління патрульної поліції у Волинській області на вищевказаний запит слідчого, датуються 15 травня 2018 року. Таким чином слідча дія, а саме огляд вказаних документів та їх долучення до матеріалів справи, слідчим ОСОБА_11 здійснена після прийняття цієї справи до свого провадження. Водночас сторона захисту не навела достатнього обґрунтування, яким чином зазначені дії слідчого звузили чи обмежили захист в можливостях ефективного використання наданих процесуальних прав обвинуваченому. З огляду на викладене, посилання засудженого в касаційній скарзі на те, що зібрані у справі докази є недопустимими, оскільки отримані у непроцесуальний спосіб, не можна вважати слушними. Водночас, суди ретельно перевірили та спростували доводи сторони захисту про нібито закінчення строків досудового розслідування у кримінальному провадженні, що є підставою для його закриття згідно з п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України. Як зазначив апеляційний суд, ОСОБА_8 було повідомлено про підозру 27 липня 2018 року, з 08 по 20 серпня 2018 року досудове розслідування було зупинене у зв`язку із хворобою підозрюваного, а тому цей період не включається в строк досудового розслідування, як і період з 01 по 11 жовтня 2018 року, коли сторонам було надано час на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. Обвинувальний акт було направлено до суду 16 жовтня 2018 року, тобто в межах строку досудового розслідування, який у цьому кримінальному провадженні сплив 21 жовтня 2018 року. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що вирок суду належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. У ньому вказано формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів злочину, диспозицій статтей (частин статтей) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачають відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого ОСОБА_8 визнано винуватим, та об`єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин. Висновки судів у частині призначеного ОСОБА_8 покарання за ч. 2 ст. 345 КК України та звільнення від його відбування в касаційному порядку ніким не оспорюються. Апеляційний суд, перевіряючи доводи сторін обвинувачення та захисту, викладені в поданих апеляційних скаргах, погодився з наведеними висновками суду першої інстанції. Разом з тим згідно зі ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними в ч. 1 ст. 94 КПК України, та сформувати повне й об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження. Виходячи з такої засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів (п. 16 ч. 1 ст. 7, ст. 23 КПК України), апеляційний суд не вправі давати доказам іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо доказів, наданих сторонами обвинувачення й захисту, не було безпосередньо досліджено під час апеляційного перегляду кримінального провадження. Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення. Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й повинен зазначити, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені. Як убачається з матеріалів провадження, апеляційний суд відмовив обвинуваченому та захиснику у задоволенні клопотань про повторне дослідження доказів, оскільки вони не обґрунтували, чому відповідні докази були досліджені судом першої інстанції неповністю чи з порушеннями (т. 3, а.к.п. 193-194, аудіозапис судового засідання від 25 серпня 2022 року). Тобто у зв`язку з відсутністю належно обґрунтованого клопотання сторін кримінального провадження про повторне дослідження доказів у справі та відповідного доведення ними своїх доводів апеляційний суд вичерпав усі визначені законом можливості для з`ясування обставин справи, зокрема перевірки доводів апеляційних скарг, а з урахуванням положень статей 2, 7, 22, 26 КПК України, відповідно до яких на суд не може бути покладена функція збирання доказів, а також за умови відсутності обґрунтованих клопотань сторін кримінального процесу щодо повторного дослідження доказів апеляційний суд не має законних підстав повторно досліджувати докази у кримінальному провадженні, оскільки таким чином буде порушено принцип змагальності та диспозитивності. При цьому апеляційний суд урахував, що такі засади, як безпосередність дослідження доказів судом апеляційної інстанції та судом першої інстанції, відрізняються за змістом, оскільки апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в місцевому суді з урахуванням особливостей, передбачених гл. 31 КПК України. Ця відмінність зумовлена такою функцією суду апеляційної інстанції, як перегляд вироку суду в апеляційному порядку, а не вирішення кримінального провадження по суті, що дублює функції суду першої інстанції. Верховний Суд наголошує, що апеляційний суд покликаний не стільки самостійно встановити обставини кримінального провадження, скільки перевірити й оцінити правильність їх встановлення судом першої інстанції, точність та відповідність застосування норм матеріального і процесуального закону, справедливість призначеного заходу кримінально-правового впливу, а також безпомилковість вирішення інших питань, що підлягають з`ясуванню під час ухвалення судового рішення. Тобто, на відміну від суду першої інстанції, апеляційний суд здійснює перегляд вироку суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, а тому повноваження суду апеляційної інстанції стосовно дослідження доказів визначаються переглядом кримінального провадження в межах вимог апеляційної скарги з урахуванням наявності або відсутності обґрунтованого клопотання сторони кримінального провадження щодо повторного дослідження доказів. Отже, відсутність обґрунтованого клопотання сторони кримінального провадження про дослідження доказів, за умови того, що в оскарженому вироку суд дав оцінку всім доказам, на неправильну оцінку яких посилається сторона на стадії апеляційного оскарження вироку, не зумовлює обов`язку апеляційного суду повторно досліджувати обставини, встановлені під час кримінального провадження, та не створює передумов для використання апеляційним судом свого права дослідити нові докази за наявності підстав, регламентованих положеннями ч. 3 ст. 404 КПК України. Тому за відсутності мотивованого клопотання про повторне дослідження доказів, яке обов`язково має відповідати положенню ч. 3 ст. 404 КПК України, апеляційний суд не повинен досліджувати ці докази, оскільки протилежне, без дотримання принципів, закріплених у приписах зазначеної норми процесуального закону, може перетворити апеляційний перегляд судового рішення в повторний розгляд кримінального провадження по суті, що фактично нівелює принцип інстанційності судочинства. Отже, доводи засудженого про недотримання апеляційним судом приписів ч. 3 ст. 404 КПК України через безпідставну відмову у задоволенні клопотань про повторне дослідження доказів, необґрунтовані. Відповідно ч. 2 ст. 439 КПК України вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді. Як убачається зі змісту постанови Верховного Суду від 25 листопада 2021 року, підставою для скасування попередньої ухвали Волинського апеляційного суду від 20 травня 2021 року стало істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема недотримання судом вимог ст. 419 КПК України стосовно необхідності зазначення підстав, з яких подані сторонами кримінального провадження апеляційні скарги визнано необґрунтованими. Усупереч доводам прокурора, матеріали кримінального провадження свідчать про те, що суд апеляційної інстанції дотримався вимог ч. 2 ст. 439 КПК України під час нового апеляційного розгляду і виконав вказівки суду касаційної інстанції. Водночас, оцінюючи інші доводи касаційної скарги прокурора, Верховний Суд дійшов висновку, що вони по суті зводяться до його незгоди з висновком суду першої інстанції щодо виправдання ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 342 КК України та рішенням апеляційного суду в частині виключення з вироку посилання на виправдання ОСОБА_8 за вказаним кримінальним законом, як зайво кваліфікованим. При цьому прокурор вважає, що дії засудженого містять ознаки кримінальних правопорушень, передбачених як ст. 342 так і ст. 345 КК України. У зв`язку із цим Верховний Суд зауважує, що суд першої інстанції встановив, що опір та насильство, застосовані ОСОБА_8 до поліцейського були об`єднані єдиним умислом, ці дії не були розірвані у часі, тобто обвинувачений своїми діями вчинив декілька посягань на працівника правоохоронного органу. Розвиток подій від опору до застосування насильства відбувся динамічно й практично одночасно. Таким чином місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що за встановлених обставин інші дії обвинуваченого, які передували нанесенню ударів потерпілому, були способом, невід`ємною складовою частиною об`єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого кримінального правопорушення, яке прагнув вчинити ОСОБА_8 . У зв`язку із цим суд визнав останнього винуватим за ч. 2 ст. 345 КК України, із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 11 липня 2019 року в справі № 688/1521/17, дійшов висновку про необхідність виправдання обвинуваченого за ч. 2 ст. 342 КК України. Колегія суддів частково погоджується з доводами в касаційній скарзі прокурора про певну суперечність висновків суду першої інстанції, яка полягає в тому, що цей суд визнавши доведеними фактичні обставини обвинувачення, по суті погодився, що діяння ОСОБА_8 є кримінально караними, але водночас постановив рішення про його виправдання за ч. 2 ст. 342 КК України. Однак цей недолік був виправлений ухвалою апеляційного суду, який постановив виключити з резолютивної частини вироку посилання на виправдання за вказаним кримінальним законом, як зайво кваліфіковане. Верховний Суд погоджується з цим висновком, беручи до уваги наведені вище висновки, що відповідні дії ОСОБА_8 охоплювалися об`єктивною стороною складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, і не потребували окремої кваліфікації за ч. 2 ст. 342 цього Кодексу. У цьому контексті неточність, яку допустив апеляційний суд в резолютивній частини своєї ухвали зазначивши, що залишає вирок суду без змін, одночасно виключивши з його резолютивної частини відповідне посилання, у цьому конкретному випадку не свідчить про наявність істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки вона не призвела до незаконного та несправедливого рішення по суті. Посилання прокурора на порушення апеляційним судом вимог ст. 404 КПК України також є необґрунтованими, оскільки прокурор клопотання про повторне дослідження доказів не заявляв. Зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону та практику Європейського суду з прав людини, яка вказує на необхідність належної оцінки всіх важливих аргументів сторін і наведення в судовому рішенні достатніх мотивів, суд апеляційної інстанції перевірив під час апеляційного перегляду доводи поданих апеляційних скарг, вмотивовано погодившись із рішенням суду першої інстанції. В ухвалі апеляційного суду належним чином зазначено підстави, на яких вона ґрунтується. Це рішення відповідає приписам статей 370, 419 КПК України. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в поданих апеляційних скаргах, які здебільшого є аналогічними доводам поданих касаційних скарг, навів переконливі аргументи на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційні скарги необґрунтованими, та належним чином мотивував свою позицію. Вищезазначене дозволяє колегії суддів касаційного суду дійти висновку, що суд апеляційної інстанції розглянув подані апеляційні скарги з дотриманням положень ст. 405 КПК України і дійшов правильного висновку, що вирок суду першої інстанції відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим та вмотивованим. Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженого за ч. 2 ст. 345 КК України зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Інші доводи, викладені в касаційних скаргах, та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення, і фактично зводяться до неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом касаційного розгляду. Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, подані касаційні скарги задоволенню не підлягають. Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд ухвалив: Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 14 січня 2020 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року стосовно ОСОБА_8 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого та прокурора ОСОБА_7 - без задоволення. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3