Постанова 4824 № 759/11701/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 759/11701/16-ц Головуючий у суді І інстанції Сенько М.Ф. Провадження № 22-ц/824/2/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 січня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У серпні 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»(далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 29 жовтня 2007 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту № 10-29/4508, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в сумі 605 000,00 грн зі сплатою 15,00 % річних та кінцевим терміном погашення кредиту до 28 жовтня 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту 29 жовтня 2007 року позивач, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладали договір поруки № 02-10/3637, відповідно до якого останній як поручитель зобов`язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником своїх обов`язків, що випливають з кредитного договору. Оскільки позичальник свої зобов'язання за договором кредиту належним чином не виконувала, своєчасно і в установленому розмірі грошові кошти в рахунок погашення заборгованості згідно погодженого у договорі графіку не вносила, у неї станом на 7 липня 2016 року утворилась заборгованість у загальному розмірі 1 854 339,35 грн, з яких: 502 202,00 грн - заборгованість за кредитом; 681 083,19 грн - заборгованість за відсотками; 231 570,92 грн - заборгованість по пені за несвоєчасне повернення кредиту; 314 055,04 грн - заборгованість по пені за несвоєчасне повернення відсотків; 53 233,41 грн - інфляційні витрати за кредитом; 72 194,80 грн - інфляційні витрати за відсотками; та яку необхідно стягнути з відповідачів в солідарному порядку на користь позивача разом із витратами по сплаті судового збору. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 6 грудня 2018 року у справі замінено позивача ПАТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»). Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 2 грудня 2019 року у даній справі замінено позивача АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»). Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року позовні вимоги АТ «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» за договором кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року заборгованість у розмірі 1 854 339,53 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк»суму сплаченого судового збору у розмірі 27 815,09 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позичальникпорушила умови взятого на себе зобов`язання щодо своєчасного погашення суми кредиту та відсотків за його користуванням в порядку і на умовах зазначених в кредитному договорі, поручитель також не виконав свого обов`язку відповідати перед кредитором за належне виконання боржником умов договору, у зв`язку з чим позивач, до якого перейшло право грошової вимоги в порядку реорганізаціїта приєднання до нього первісного кредитора, вправі задовольнити свої вимоги шляхом дострокового стягнення заборгованості з відповідачів в солідарному порядку. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити з одночасним стягненням понесених судових витрат. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом з урахуванням положень пункту 4.5 договору кредиту, оскільки останній платіж в рахунок погашення кредиту та відсотків позичальник здійснила 27 березня 2013 року, а банк пред'явив вимоги до судупро стягнення заборгованості лише 17 серпня 2016 року. Суд першої інстанції не надав цій обставині належної правової оцінки, не звернув уваги на подане 13 вересня 2017 року клопотання про застосування спливу строків позовної давності, а також не врахував, що позовна давність щодо повернення кредитних коштів, повернення яких визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, а не з кінцевої дати повернення кредиту. Отже, районним судом безпідставно залишено без застосування вимоги статті 267 ЦК Україну і не враховано правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, а також висновків Верховного Суду України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-298цс17 та Верховного Суду в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц. Також відповідач вказав, що у договорі поруки відсутня умова щодо терміну дії поруки, тому кредитор звернувся до суду з позовом до поручителя з порушенням шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України, адже право вимоги за кредитним договором у позивача виникло з автоматичного дострокового припинення кредитного договору, що настало через прострочення боржником сплати обов`язкового платежу згідно пункту 4.5 договору кредиту. У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними в постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12. Суд першої інстанції не врахувавши, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення щомісячних платежів згідно з графіком, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов`язаннями останнього за основним договором, не перевірив, чи пред`явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем з урахуванням того, що останній платіж було здійснено 27 березня 2013 року, а з цим позовом банк звернувся до суду 17 серпня 2016 року. Відзив позивача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого було ПАТ «Укрсоцбанк» (а.с. 24, т. 1), та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту № 10-29/4508, за умовами якого банк надав позичальнику на поточні потреби у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 605 000,00 грн зі сплатою 15,00% річних та порядком погашенням суми основної заборгованості до 10-го числа кожного місяця згідно графіку, який вказаний в пункті 1.1.1 цього договору, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 28 жовтня 2017 року (а.с. 9-14, т. 1). З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором кредиту 29 жовтня 2007 року банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладали договір поруки № 02-10/3637, відповідно до якого поручитель зобов`язався перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року. Поручитель ознайомлений з умовами договору кредиту, ніяких заперечень, а також непорозумінь його положення не має (а.с. 17, 18, т. 1). Як свідчать матеріали справи, банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши позичальнику грошовікошти готівкою у розмірі 605 000,00 грн відповідно до пункту 2.1 статті 2 договору кредиту, що підтверджується заявою ОСОБА_2 на отримання кредиту від 29 жовтня 2007 року та заявою на видачу готівки від 29 жовтня 2007 року№ 01-63 (а.с. 22, 23, т. 1). Однак, позичальник прийняті на себе зобов'язання належним чином не виконувала, щомісячно мінімально необхідніплатежі в рахунок погашення кредиту та відсотківза користування кредитом не вносила, а тому станом на 7 липня 2016 року вона має заборгованість у загальному розмірі 1 854 339,35 грн, з яких: 502 202,00 грн - заборгованість за кредитом; 681 083,19 грн - заборгованість за відсотками; 231 570,92 грн - заборгованість по пені за несвоєчасне повернення кредиту; 314 055,04 грн - заборгованість по пені за несвоєчасне повернення відсотків; 53 233,41 грн - інфляційні витрати за кредитом; 72 194,80 грн - інфляційні витрати за відсотками. Останній платіж позичальником було здійснено 27 березня 2013 року у розмірі 7 000,00 грн, що підтверджується розрахунком заборгованості за кредитним договором (а.с. 4-8, т. 1). Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. За правилом частин першої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Щодозаявленого розміру заборгованості за кредитним договором та застосування строку позовної давності Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. За приписами статей 530, 599, 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) дійшла висновку про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Зазначені правові висновки також викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти та неустойку (пеню) лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним. Після настання строку виконання кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України; З матеріалів справи вбачається, що умовами договору кредиту № 10-29/4508, укладеного 29 жовтня 2007 рокуміж АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , визначений кінцевий термін повернення основної заборгованості по кредиту - до 28 жовтня 2017 року (пункт 1.1.2). Пунктом 1.1.1 кредитного договору визначений графік погашення заборгованості шляхом внесення щомісячних платежів та кінцевий термін повернення кредиту до жовтня 2017 року включно. Згідно із пунктом 7.4 договору передбачено, що у разі настання обставин, визначених пунктами 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 цього договору, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний погасити кредит, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Обов`язки позичальника передбачені пунктом 3.3 договору, якими зокрема є: сплачувати проценти за користування кредитом в порядку, визначеному в пунктах 2.4, 2.5 цього договору (пункт 3.3.7); своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному в пунктом 1.1 цього договору (пункт 3.3.8); достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадках, визначених пунктами 2.6.3, 3.2.3, 4.4, 4.5, 5.4 договору (пункт 3.3.9). Відповідно до пункту 4.5 договору кредиту у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше, ніж 90 (дев`яносто) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити відсотки за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Таких висновків, здійснивши тлумачення аналогічних за змістом пунктів договорів кредиту, дійшов Верховний Суд у постановах від 3 квітня 2019 року у справі № 640/7146/16-ц (провадження № 61-18880св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 523/1507/16-ц (провадження № 61-10534св18), від 9 жовтня 2019 року у справі № 752/7707/15-ц (провадження № 61-12658св18), від 9 грудня 2020 року у справі № 760/18026/14-ц (провадження № 61-37386св18) та від 14 грудня 2021 року у справі № 496/3676/17 (провадження № 61-12728св21) Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідачів заборгованості у заявленому в позові розмірі станом на 7 липня 2016 року, оскільки умовами кредитного договору було передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником взятих на себе зобов`язань більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і останній зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та неустойку. Водночас 27 березня 2013 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 був укладений договір про внесення змін до договору кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року, в якому сторони домовились, що погашення частини заборгованості за кредитом в сумі 7 000,00 грн здійснюється позичальником не пізніше 27 березня 2013 року (а.с. 171, т. 1). Також, 27 березня 2013 року між банком та позичальником зі згоди поручителя був укладений ще один договір про внесення змін до договору кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року, в якому сторони прийшли до взаємної згоди внести зміни до умов кредитування, які викладені договорі кредиту (з урахуванням усіх змін та доповнень до нього), зокрема: встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом та процентами, що нараховані станом на 27 березня 2013 року здійснюватиметься після спливу тримісячного строку з дати підписання цього договору про внесення змін (пункт 2.1); сторони домовились, що погашення кредиту в сумі 502 202,00 грн здійснюється позичальником не пізніше 26 червня 2013 року (пункт 2.4). Згідно із пунктом 2.5 договору про внесення змін сторони домовились встановити наступний порядок сплати процентів за користування кредитом: сплата відстрочених до сплати процентів за користування кредитом, що нараховані станом на 27 березня 2013 року в сумі 100 719,20 грн здійснюється позичальником не пізніше 26 червня 2013 року; сплата залишкової частини відстрочених до сплати процентів за користування кредитом, що нараховані станом на 27 березня 2013 року, в загальній сумі 235 665,48 грн здійснюється позичальником, починаючи з 27 червня 2013 року кожного місяця, рівними частинами не пізніше 10 числа кожного місяця, а також в день повернення заборгованості за відстроченими до сплати процентами в повній сумі відповідно до графіку, що викладений у додатку 1 до цього договору; сплата строкових (поточних) процентів за користування кредитом, що нараховуються з 27 березня 2013 року, здійснюється в загальному порядку, передбаченому договором кредиту (а.с. 172-176, т. 1). Зазначені вище договори про внесення змін набрали чинності з моменту їх підписання сторонами та є невід`ємною складовою частиною договору кредиту. Як вбачається з матеріалів справи, 27 березня 2013 року позичальник на виконання умов договорів про внесення змін до договору кредиту здійснила платіж у розмірі 7 000,00 грн, який був останнім за кредитним договором (а.с. 4, т. 1). Таким чином, з урахуванням пункту 4.5. договору кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року та пунктів 2.1, 2.4, 2.5 договору від 27 березня 2013 року про внесення змін до вказаного правочину строк виконання зобов`язання за договором кредиту вважається таким, що настав 26 вересня 2013 року (27 березня 2013 року + 3 місяці + 90 календарних днів). Тобто, оскільки позичальник почала порушувати зобов`язання за договором кредиту із 27 червня 2013 року ураховуючи умови додаткової угоди до нього від 27 березня 2013 року, то відповідно до пункту 4.5 договору на 91 день порушення (26 вересня 2013 року), строк кредитування сплинув, а позичальник зобов`язана була повернути у цей день кредит достроково у повному розмірі. Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти та пеню на підставі кредитного договору. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Оскільки нарахування відсотків та неустойки після закінчення строку кредитування ані договором, ані законом не передбачена, отже, такі вимоги АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником АТ «Укрсоцбанк», є безпідставними. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що відповідно до пункту 4.5 договору кредиту та частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України строк позовної давності за кредитом сплив 26 червня 2013 року, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (Grafescolo S.R.L. проти Республіки Молдова, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року). Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс180)). У постанові від 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування (строку, на який позичальник отримав кредит) чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Права та інтереси позивача у цих правовідносинах забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Позовну давність щодо заборгованості за кредитом не можна починати облічувати з дня спливу визначеного договором строку кредитування, оскільки встановлення такого строку має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а насамперед для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. Тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності окремо для погашення всієї заборгованості за кредитним договором. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх не внесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Як було установлено вище, відповідно до змісту положень договору кредиту та договору про внесення змін до нього у позичальника виник обов`язок достроково повернути кредит, сплатити проценти та нараховані штрафні санкції у вигляді пені станом на 26 вересня 2013 року, тоді як з даним позовом про стягнення заборгованості банк звернувся до суду засобами поштового зв`язку 23 серпня 2016 року, про що свідчить відповідна відмітка на поштовому конверті (а.с. 28, т. 1). Отже, враховуючи вищевикладене та встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що строк для повернення всієї суми заборгованості за договором кредиту настав саме 26 червня 2013 року і, як наслідок, не має обґрунтованих підстав для застосування строку позовної давності, як того просив відповідач у заяві від 13 вересня 2017 року (а.с. 86, т. 1). Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17). Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Виходячи з того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості до предмета доказування включаються серед іншого обставини щодо розміру заборгованості, відповідно розрахунок заборгованості є належним доказом наявності та розміру заборгованості. Належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Відповідно до вимог статей 263 - 264 ЦПК України застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов`язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові. Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року в справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18). Судовим розглядом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що за договором кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року з урахуванням умов укладеного між сторонами 27 березня 2013 року договору про внесення змін до нього, станом на 26 вересня 2013 року заборгованість позичальника за кредитом становила 502 202,00 грн (тіло кредиту), заборгованість за відсотками - 336 384,68 грн (не сплачені станом на час настання строку повернення процентів), а також заборгованість по інфляційним витратам за кредитом в період з липня 2015 року по червень 2016 року включно (відповідно до заявлених вимог) - 53 233,41 грн та заборгованість по інфляційним витратам за відсотками в період з липня 2015 року по червень 2016 року включно - 23 184,36 грн(виходячи із розміру заборгованості відсотків). При цьому вимоги банку про стягнення пені, нарахованої за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за період із 6 липня 2015 року по 3 липня 2016 року,є необґрунтованими з наведених вище підстав. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За наведених обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позову АТ «Альфа-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з позичальника на користь кредитора заборгованості договором кредиту № 10-29/4508від 29 жовтня 2007 року у загальному розмірі 915 004,45 грн. Щодо визнання поруки за договором поруки припиненою Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20) зроблено правовий висновок про те, що після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів поручитель не може окремо ініціювати вирішення спору про визнання відсутності у кредитора права вимоги (про визнання поруки припиненою). Такий окремий позов не є належним способом захисту, а тому його не можна задовольнити. Наявність у поручителя відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування банком боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення коштів. Оскільки банк ініціював вирішення такого спору, поручитель може ефективно захистити своє право саме у справі № 462/5579/15-ц, заперечуючи проти позову кредитора, наприклад, через те, що порука припинилася. Для цього непотрібно заявляти зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора (про визнання поруки припиненою) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 62-63)). Обгрунтовуючи вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 посилався на те, що порука за кредитним договором припинилася в силу частини четвертої статті 559 ЦК України. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Після спливу строку кредитування кредитор позбавлений права нараховувати відсотки й пеню, передбачені кредитним договором. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Правила частини четвертої статті 559 ЦК України встановлюють припинення поруки як за договором із визначеним строком дії поруки, так і за договорами, в яких строк дії поруки або строк основного зобов`язання встановлений не був. Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов`язання за договором поруки у зв`язку з припиненням такого зобов`язання поручителя. Відповідно на вказані строки не поширюється положення частини п`ятої статті 267 ЦК України про захист судом порушеного права у разі, коли строк позовної давності пропущений із поважних причин. Непред`явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов`язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов`язанням. У наявному в матеріалах справи договорі поруки № 02-10/3637, укладеному 29 жовтня 2007 року між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , не визначено строк поруки (а.с. 17, 18, т. 1). Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Тому і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справа № 604/156/14-ц (провадження № 14-644цс18). Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до пункту 4.5 укладеного між сторонами кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.7 (сплата процентів), 3.3.8 (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 90 (дев`яносто) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно із пунктом 2.1 договору про внесення змін до кредитного договору погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом та процентами, що нараховані станом на 27 березня 2013 року здійснюватиметься після спливу тримісячного строку з дати підписання цього договору про внесення змін. Отже, у такий спосіб сторони договору врегулювали питання щодо дострокового повернення кредитних коштів, тобто зміну строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення коштів, що також відповідає вимогам статті 1050 ЦК України. Як вже було установлено, останній платіж за кредитним договором позичальник ОСОБА_2 здійснила 27 березня 2013 року і протягом наступних 3 місяців та 90 календарних днів позичальник не виконувала обов`язки, передбачені пунктами 3.3.7, 3.3.6 договору кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року. Отже, відповідно до пункту 4.5 договору кредиту та пункту 2.1 договору від про внесення змін до вказаного правочинустрок користування кредитними коштами вважається таким, що сплив через 3 місяці та 90 календарних днів, тобто 26 вересня 2013 року. У зв`язку з цим, починаючи з 26 вересня 2013 року по 26 лютого 2014 року позивач мав би пред`явити до поручителя вимогу про стягнення заборгованості, проте банк звернувся із позовом до суду до поручителя лише 23 серпня 2016 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, який передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України. Таке застосування умов договору відповідає усталеній практиці Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах від 10 червня 2019 року у справі № 522/13186/15-ц (провадження № 61-28504св18), від 17 липня 2019 року у справі № 299/1135/16-ц (провадження № 61-11522св18), від 24 липня 2019 року у справі № 751/2958/16 (провадження № 61-3697св18), від 29 липня 2020 року у справі № 185/3850/16-ц(провадження № 61-9129св19). Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, 6 грудня 2007 року). Матеріали справи не містять відомостей про те, що протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання банк звертався з вимогою до поручителя, відтак після спливу зазначеного строку, а саме 26 лютого 2014 року порука ОСОБА_1 є такою, що припинилася в силу вимог закону та умов кредитного договору. Виходячи з наведеного, оскільки згідно із положеннями пункту 4.5 договору кредиту та пункту 2.1 договору про внесення змін до договору кредиту строк виконання основного зобов`язання було змінено на 26 вересня 2013 року, колегія суддів дійшла висновку, що на момент звернення до суду із цим позовом (23 серпня 2016 року) порука ОСОБА_1 за договором поруки № 02-10/3637від 29 жовтня 2007 рокуприпинилася, а тому позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, її учасникам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи викладені в апеляційній скарзі лише частково спростовують необґрунтовані та неправильні висновки суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи позов АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про солідарне стягнення заборгованості місцевий суд належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив усі наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог банку лише до позичальника за кредитним договором . Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Щодо розподілу судових витрат Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). На підставі викладеного з відповідача ОСОБА_2 пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем АТ «Альфа-Банк» у вказаній справі, а саме 13 725,07 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви (а.с. 27, т. 1). При цьому з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_6 підлягає стягненню 12 481,00 грнсплаченого судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції (а.с. 160, 190, т. 3), оскільки у задоволенні позовних вимог до цього відповідача відмовлено. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги акціонерного товариства «Альфа-Банк» про стягнення заборгованості задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість договором кредиту № 10-29/4508 від 29 жовтня 2007 року у загальному розмірі 915 004,45 грн (дев`ятсот п`ятнадцять тисяч чотири гривні 45 копійок). Стягнути з ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 13 725,07 грн (тринадцять тисяч сімсот двадцять п'ять гривень 07 копійок). У задоволенні іншої частини позовних вимог акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити. Стягнути з акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 12 481,00 грн(дванадцять тисяч чотириста вісімдесят одна гривня). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко