Постанова Житомирський апеляційний суд № 295/72/20

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №295/72/20 Головуючий у 1-й інст. Семенцова Л. М. Категорія 30 Доповідач Трояновська Г. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 січня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Трояновської Г.С. суддів Павицької Т.М., Миніч Т.І. з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 295/72/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі - продажу та витребування майна за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_4 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 жовтня 2022 року, ухваленого під головуванням судді Семенцової Л.М. у м. Житомирі, в с т а н о в и в : У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.1995, укладений між ним в особі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої житомирської нотаріальної контори Фещенко А.С., зареєстрований в реєстрі за № 22089, а також витребувати від ОСОБА_2 у його власність 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В обгрунтування позовних вимог вказав, що в порядку спадкування після смерті матері він набув право власності на 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначив, що з інформаційної довідки від 28.02.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що право власності на зазначену частину будинку зареєстроване на підставі договору дарування від 21.12.2005 за його колишньою дружиною ОСОБА_2 , з якою шлюб було розірвано 03.02.1993. Вказав, що з відзиву ОСОБА_2 у справі № 295/13671/19 за його позовом, отриманого ним 10.10.2019, він дізнався про укладення ОСОБА_2 , як його представником, на підставі довіреності від 19.07.1994 оспорюваного договору купівлі-продажу з її матір`ю ОСОБА_3 . Проте він не підписував та не видавав вказану нотаріально посвідчену довіреність, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу. Водночас вказав, що з часу розірвання шлюбу він не проживав та не спілкувався з ОСОБА_2 , не вчиняв жодних правочинів відносно належного йому спірного майна, а також не надавав довіреності іншим особам з правом розпоряджатися його власністю. Крім того зазначив, що він не був обізнаний щодо укладення договору, не отримував як продавець жодних грошових коштів у результаті укладення цього договору. Наголосив, що згідно тексту довіреності ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 на розпорядження всім своїм майном, а не конкретно 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Також вказав, що ОСОБА_2 від його імені уклала оспорюваний договір купівлі продажу із своєю матір`ю ОСОБА_3 , яка в подальшому подарувала дану частину будинку ОСОБА_2 , що свідчить про фіктивність оскаржуваного договору купівлі-продажу. Вважав, що оскаржуваний договір є фіктивним (мнимим у розумінні ЦК УРСР в ред. 1963 року) договором, оскільки він був вчинений не для настання правових наслідків угоди купівлі-продажу, а для обертання предмету договору фактично у власність самої ОСОБА_2 , що і відбулося внаслідок укладення в подальшому договору дарування даного майна 21.12.2005, в результаті чого відповідач отримала у свою власність вказану частку жилого будинку безоплатно. Виходячи із наведеного, просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 жовтня 2022 року у задоволені позову відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_4 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до мотивів позовної заяви. Зокрема зазначає, що довіреність на ім`я своєї колишньої дружини ОСОБА_2 він не підписував, а тому ОСОБА_2 не мала права відчужувати спірний будинок ОСОБА_3 , яка є її матір`ю. Крім того, про укладення оспорюваного договору купівлі-продажу будинку він не був обізнаний, попередньої згоди на відчуження його майна не надавав, гроші від продажу будинку не отримував. Крім того, в подальшому ОСОБА_3 подарувала цей будинок ОСОБА_2 , що свідчить про фіктивність укладеного договору купівлі-продажу з метою приховання відчуження майна. Розглянувши справу в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 03.02.1993, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу зроблено запис за № 76 (а.с. 11, 53). Із копії Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18.03.1992 вбачається, що ОСОБА_1 успадкував після смерті своєї матері ОСОБА_5 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_2 (пізніше назву вулиці змінено на ОСОБА_6 , а згодом на АДРЕСА_1 (а. с. 8). 24.03.1995 між ОСОБА_2 , яка діяла за дорученням, посвідченим Другою житомирською державною нотаріальною конторою за реєстром № 1-5016, від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_2 за 10 млн. крб., які, як зазначено в договорі, представник продавця одержала від покупця повністю до підписання цього договору. Договір було посвідчено державним нотаріусом Другої житомирської нотаріальної контори Фещенко А.С. та зареєстрований в реєстрі за № 22089 (а. с. 22, 23). Із копії Довіреності, посвідченої державним нотаріусом Другої житомирської державної нотаріальної контори Слюсар В. від 19.07.1994 вбачається, що ОСОБА_1 уповноважив дружину ОСОБА_2 управляти та розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалося та де б воно не знаходилося, укладати всі дозволені законом угоди, а саме: купувати, продавати, дарувати, приймати в дар, обмінювати, закладати та приймати в заставу будівлі та інше майно, визначаючи в усіх випадках суми, строк та інші умови на свій розсуд, проводити розрахунки за укладеними угодами: приймати спадщини та відмовитися від них, отримувати належне йому майно, гроші, цінні папери, а також документи від всіх осіб, установ, підприємств, організацій та інше. Довіреність зареєстрована в реєстрі за № 1-5016 та видана строком на один рік (а. с. 21). Висновком судової почеркознавчої експертизи Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/8979-ПЧ від 29.09.2021, яким встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Подпись:» довіреності від імені ОСОБА_1 від 19.07.1994, посвідченої державним нотаріусом Другої житомирської державної нотаріальної контори Слюсарем В.В., зареєстрованої в реєстрі за № 1-5016, виконаний ОСОБА_1 (а. с. 165-169). Судом першої інстанції також встановлено, що рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 26.11.2001 року в справі № 2-5797 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання втратившим право користування жилим приміщенням, яке набрало законної сили 27.12.2001 визнано ОСОБА_1 втратившим право користування жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_3 (а. с. 54), а також ОСОБА_1 виписаний 06.07.2002 згідно рішення суду (а. с. 55). 21.12.2005 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування частини житлового будинку, за яким ОСОБА_2 набула у власність 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Прімою Н.В. та зареєстрований у реєстрі за № 57 (а. с. 24). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ні ті обставини, що договір купівлі-продажу укладено відповідачем ОСОБА_2 , як представником за довіреністю, зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , а також перехід за договором дарування від 21.12.2005 року спірної частки будинку у власність відповідача ОСОБА_2 , ні зміст відзиву відповідача в іншій справі, в якій судом не ухвалено рішення по суті спору та не встановлено відповідних обставин, не є переконливими доводами наявності ознак мнимості зазначеного договору. Таким чином, судом не встановлено недійсності оскаржуваного договору. Вимоги позову щодо витребування майна є похідними від вимог щодо визнання недійсним договору та також не ґрунтуються на положеннях закону. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу було укладено 24.03.1995, то суд першої інстанції обгрунтовано вважав, що спір про визнання договору недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його укладення, тобто до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК УРСР 1963 року у редакції, чинній на момент їх виникнення. Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до статті 41 ЦК УРСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (стаття 225 ЦК УРСР 1963 року). Згідно зі статтею 48 ЦК УРСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноважень, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють (ч. 1 ст. 62 ЦК УРСР). Згідно ч. 1 ст. 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 1 ст. 64 ЦК УРСР). Згідно з частиною другою статті 58 ЦК УРСР 1963 року, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Частиною першою статті 59 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення. Основною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Причина їх оформлення зумовлена бажанням сторін приховати істинний характер відносин сторін і уникнути небажаних для себе цивільних, податкових та інших правових наслідків. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Із матеріалів справи вбачається, що 19.07.1994 ОСОБА_1 видав на ім`я ОСОБА_2 довіреність строком на один рік, зареєстровану в реєстрі за № 1-5016, якою він уповноважив відповідача ОСОБА_2 розпоряджатися всім його майном, укладати всі дозволені законом угоди, в тому числі здійснювати продаж його майна. Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказав, що не уповноважував ОСОБА_2 від його імені вчиняти будь-які правочини, кошти від вчиненого договору купівлі-продажу він не отримував, договір особисто не укладав, а тому вважає його недійсним. Разом із тим, висновком судової почеркознавчої експертизи Житомирського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № СЕ-19/106-21/8979-ПЧ від 29.09.2021 встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у вказаній довіреності від імені ОСОБА_7 .В виконаний ОСОБА_1 , відтак доводи ОСОБА_1 в його позовній заяві та апеляційній скарзі в цій частині є безпідставними. Таким чином, ОСОБА_2 мала повноваження на відчуження майна та вчинення правочинів від імені ОСОБА_1 . На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 уклала із своєю матір`ю ОСОБА_3 договір купівлі-продажу 66/100 частин будинку за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 22089. Виходячи із наведеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу був укладений за наявності вільного волевиявлення сторін правочину, в тому числі позивача як власника частини будинку, договір відповідає внутрішній волі сторін за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження мнимості правочину, тобто без наміру створення юридичних наслідків. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що він не отримував кошти від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від продажу належної йому частини будинку в розумінні положень статей 79-81 ЦПК України не підтверджені належними доказами, а тому не заслуговують на увагу. Судом першої інстанції правильно зазначено, що саме по собі невиконання чи виконання довіреності (а не самої оспорюваної угоди) уповноваженою особою в частині передачі продавцю коштів за продаж частини будинку, не може бути критерієм віднесення угоди до мнимої, так як головне, що має бути доведено позивачем у таких спорах, саме те, що такий правочин не має на меті встановлення правових наслідків, які передбачені його умовами. Доводи ОСОБА_1 щодо фіктивності та мнимості оспорюваного договору купівлі-продажу не заслуговують на увагу з огляду і на те, що житловий будинок після укладення правочину перебував у власності покупця ОСОБА_3 понад 10 років, який вона в подальшому подарувала ОСОБА_2 та який перебуває у власності останньої до теперішнього часу. Ознака вчинення угоди лише для створення враження повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути таким, що укладений лише про людське око, без наміру створення юридичних наслідків. Виходячи із наведеного, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та застосовано норми матеріального та процесуального законодавства, що регулюють спірні правовідносини, а тому суд дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, та витребування майна - як похідної вимоги. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не впливають на правильні висновки суду першої інстанції та не спростовують їх. При вирішенні цієї справи, суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, правильно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390, 391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 жовтня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 27.01.2023. Головуючий Судді