Постанова 4851 № 440/16989/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2023 р. Справа № 440/16989/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Калиновського В.А., Суддів: Мінаєвої О.М. , Кононенко З.О. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022, головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039 по справі № 440/16989/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Полтавській області , Державної податкової служби України про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Подтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Полтавській області, Державної податкової служби України, в якому просив суд: - визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки ) з єдиного внеску № Ф-6172-50 У від 06 червня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 єдиного внеску в сумі 21030,90 грн. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі. Зазначив, що позивач взятий на податковий облік як фізична особа-підприємець 12 лютого 1998 року та перебуває на податковому обліку по теперішній час. В інформаційних системах ДПС України відсутня інформація щодо подання ФОП ОСОБА_1 заяви про припинення підприємницької діяльності. Дата зняття з обліку фізичної особи - підприємця відповідає даті отримання відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця. Оскільки державна реєстрація припинення підприємницької діяльності позивача не проведена, то позивачу як фізичній особі-підприємцю нараховано в автоматичному режимі до сплати єдиний соціальний внесок в сумі 21030,90 грн та винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-6172-50 У від 06 червня 2019 року. Відповідно до п. 3 ч. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України, справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 з 24 лютого 2022 року був введений воєнний стан на території України. Другий апеляційний адміністративний суд здійснює свою діяльність за дотриманням умов відсутності загрози життю та здоров`ю учасникам судового процесу, суддям та працівникам суду з урахуванням вимог воєнного часу. У зв`язку з бойовими діями на території Харківської області текст ухвали виготовлений 25.01.2023. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 зареєстрований фізичною особою-підприємцем з 1998 року та перебуває на обліку як платник єдиного внеску з 11 лютого 1998 року, що підтверджується відповідними записами в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань /а.с. 13-14/. Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 04 листопада 2021 року /а.с. 13-14/ стосовно ОСОБА_1 внесений запис 1, у графі «Актуальний стан на фактичну дату та час формування» зазначено «зареєстровано, свідоцтво про державну реєстрацію недійсне»; у графі «дані про хронологію реєстраційних дій» вказано «включення відомостей про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про державну реєстрацію вважається недійсним, 04.02.2013 08:54:00, 25881750000032236, ОСОБА_2 , Виконавчий комітет Полтавської міської ради». 06 червня 2019 року Головним управлінням ДПС у Полтавській області сформовано узгоджену вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6172-50 У, в якій ОСОБА_1 виставлено до сплати єдиний внесок в сумі 21030,90 грн /а.с. 64/. При цьому, така сума єдиного внеску обчислена за період з І кварталу 2017 року по І квартал 2019 року /а.с. 61-62/. Вказана вимога направлена ГУ ДПС у Полтавській області 26 червня 2019 року ОСОБА_1 рекомендованим поштовим відправленням №3650101216565 на адресу: АДРЕСА_1 та вказане поштове відправлення було повернуто до податкового органу з відміткою відділення поштового зв`язку "за закінченням терміну зберігання" /а.с. 64/. З узгодженою вимогою про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6172-50 У від 06 червня 2019 року позивач не погодився та звернувся до суду з цим позовом. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що позивач не входить до кола платників ЄСВ у розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI. Таким чином, вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску Головного управління ДПС у Полтавській області № Ф-6172-50 У від 06 червня 2019 року підлягає скасуванню як протиправна. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Спірні правовідносини одночасно урегульовані як нормами Податкового кодексу України (в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства) /далі ПК України/, так і нормами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464-VI (в частині умов та підстав справляння ЄСВ) /далі - Закон № 2464-VI (у відповідних редакціях Закону)/. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок) консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Платників єдиного внеску перелічено у статті 4 Закону № 2464-VI. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" внесено зміни до Закону №2464-VI, що діють з 01 січня 2017 року, зокрема запроваджено обов`язковість визначення фізичними особами-підприємцями (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) бази нарахування єдиного внеску у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року. Особливості нарахування ЄСВ в залежності від категорії його платників закріплено у статті 7 Закону № 2464-VI. Так, згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, діючій до 01 січня 2018 року) єдиний внесок нараховується: - для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; - для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. У подальшому Законом України від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" внесені зміни до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI, що діють з 01 січня 2018 року. Так, відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, діючій з 01 січня 2018 року) єдиний внесок нараховується: - для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5- 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; - для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Частиною п`ятою статті 8 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. За визначенням, наведеним у пункті 5 статті 1 Закону № 2464, мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця. Законом України від 21 грудня 2016 року №1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" установлено щомісячний розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2017 року становить 3200 грн. Законом України від 07 грудня 2017 року №2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік" установлено щомісячний розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2018 року - 3723 грн. Законом України від 23 листопада 2018 року №2629-VIII "Про Державний бюджет України на 2019 рік" установлено щомісячний розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2019 року - 4173 грн. Отже, мінімальний страховий внесок у 2017 році становив 704,00 грн (3200 грн х 22%), у 2018 році 819,06 грн (3723 грн х 22%), а у 2019 році 918,06 грн (4173 грн х 22%) Таким чином, у разі якщо платником єдиного внеску не отримано дохід (прибуток) в окремому місяці звітного року (з 01 січня 2018 року - звітного кварталу), такий платник зобов`язаний визначити суму єдиного внеску за цей місяць на рівні розміру мінімального страхового внеску. Пунктом першим частини другої статті 6 Закону №2464-VI встановлений обов`язок платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок. Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI (в редакції Закону, діючій до 01 січня 2018 року) платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок, а відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI (в редакції закону, діючій з 01 січня 2018 року) платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Згідно з частинами другою та четвертою статті 25 Закону № 2464-VI (у відповідній редакції) у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. У разі якщо платник єдиного внеску протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з органом доходів і зборів, не оскаржив вимогу в судовому порядку або не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти календарних днів з дня надходження узгодженої вимоги, орган доходів і зборів надсилає в порядку, встановленому законом, до підрозділу державної виконавчої служби вимогу про сплату недоїмки. Згідно з пунктом 4 розділу ІV Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України 20 квітня 2015 року за № 449, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953, вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи). Орган доходів і зборів веде реєстр виданих вимог про сплату боргу (недоїмки) за формою згідно з додатком 8 до цієї Інструкції. При формуванні вимоги про сплату боргу (недоїмки) їй присвоюється порядковий номер, який складається з трьох частин: перша частина - літера «Ю» (вимога до юридичної особи) або «Ф» (вимога до фізичної особи), друга частина - порядковий номер, третя частина - літера «У» (узгоджена вимога). В третій частині літера «У» (інформація щодо узгодження вимоги) проставляється у разі надсилання: платнику узгодженої вимоги внаслідок процедури оскарження; вимоги до органів державної виконавчої служби або до органів Казначейства відповідно до цієї Інструкції. З огляду на те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач пройшов передбачену чинним законодавством процедуру реєстрації у статусі фізичної особи-підприємця та перебував у такому статусі в період з 01 кварталу 2017 року по 1 квартал 2019 року, то у справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з І кварталу 2017 року по І квартал 2019 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Так, відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність , яка не заборонена законом. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року N 755-IV /далі Закон N 755-IV /, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції). Відповідно до частини першої статті 42 Закону N 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП. Згідно з пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону N 755-IV державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом N 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону N 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону N 755-IV). 03 березня 2011 року набрав чинності Закон N 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону N 755-IV. Пунктами 2-4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними. Водночас пунктом 8 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року N 1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру" /далі - Закон N 1155-VII/. Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону N 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР. До того ж Законом N 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2390-VI. Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правомірно вказав на те, що оскільки статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність та особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права, а користується ним на власний розсуд, то відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, які запроваджені законами N 2390-VI та N 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності. Вищезазначене правозастосування відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19, яка є обов`язковою для врахування судами в силу вимог частини 5 статті 242 КАС України. Враховуючи встановлений в силу закону факт недійсності виданого позивачу свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця станом на 01 січня 2017 року (дата початку періоду, за який позивачу нараховано єдиний внесок) та на час винесення контролюючим органом оскаржуваної вимоги про сплату боргу у зв`язку з обліком ОСОБА_1 у статусі фізичної особи-підприємця, за відсутності доказів фактичного здійснення позивачем підприємницької діяльності як фізичною особою-підприємцем, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що у відповідача відсутні нормативні підстави для нарахування позивачу єдиного внеску за період з І кварталу 2017 року по 1 квартал 2019 року. Відтак, позивач не входить до кола платників ЄСВ у розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI. Таким чином, вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску Головного управління ДПС у Полтавській області № Ф-6172-50 У від 06 червня 2019 року підлягає скасуванню як протиправна. Отже, адміністративний позов підлягає задоволенню. Колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022 року по справі № 440/16989/21 прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено. З урахуванням того, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, колегія суддів вважає, що відсутні в розумінні ст.139 КАС України правові підстави для розподілу судових витрат по даній справі. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Полтавській області - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022 по справі № 440/16989/21 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді О.М. Мінаєва З.О. Кононенко