Постанова 4824 № 756/15135/13-ц

Головуючий у І інстанції Васалатій К.А. Провадження №22-ц/824/369/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 січня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Матвієнко Ю.О., суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С., при секретарі: Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про захист прав споживача фінансових послуг та стягнення депозитного вкладу, В С Т А Н О В И В : У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом до ПАТ «Державний ощадний банк України», в якому, збільшивши позовні вимоги, просив суд стягнути з ПАТ «Державний ощадний банк України» на свою користь 349 828 дол. США 76 центів та 3 295 294 грн. 30 коп., з яких: сума депозитного вкладу у розмірі 250 000 дол. США 00 центів; заборгованість по договірним процентам за час дії та прострочення вкладу у розмірі 99 828 дол. США 76 центів; 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 59 547 дол. США 99 центів, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп. відповідно до курсу НБУ станом на 16 січня 2017 року; пеня за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 59 547 дол. США 99 центів, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп. відповідно до курсу НБУ станом на 16 січня 2017 року. Також ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ «Державний ощадний банк України» на свою користь завдану йому моральну шкоду в розмірі 250 000,00 грн. Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилався на те, що 10 вересня 2008 року між ним, ОСОБА_1 , та ВАТ «Державний ощадний банк України», згодом перейменованого на ПАТ «Державний ощадний банк України», в особі Зав. ТВБВ 100200326 філії - Харківського обласного ВАТ «Ощадбанк» ОСОБА_2 , було укладено договір № 51095 на вклад «Депозитний ощадного банку» в іноземній валюті для фізичної особи. На виконання п.1.1 даного договору позивач вніс, а банк прийняв на депозитний рахунок № НОМЕР_1 кошти у сумі 200 000 (двісті тисяч) доларів США строком на 1 місяць, тобто до 10 жовтня 2008 року. Факт внесення позивачем вказаної суми на депозитний рахунок підтверджується квитанцією № 1 від 10 вересня 2008 року. 10 жовтня 2008 року позивач вказані кошти не забрав і за домовленістю з банком отримував відсотки за депозит до 10 січня 2009 року. 21 січня 2009 року позивач вніс додатково 50 000 (п`ятдесят тисяч) доларів США на вказаний депозитний рахунок, про що отримав меморіальний ордер на 250 000 (двісті п`ятдесят тисяч) доларів США по депозитному договору № 51095 із врахуванням попередньо внесеної суми. У відповідності до депозитного договору (п. 4.1.4) зазначено, що банк зобов`язаний забезпечити повернення депозиту та виплату нарахованих процентів, обумовлених в п. 1.2 депозитного договору, шляхом видачі готівкою. Відповідно до п. 1.2 депозитного договору процентна ставка за депозитом встановлюється в розмірі 5 відсотків річних. 16 березня 2009 року позивач звернувся до відповідача із заявою про повернення грошових коштів, розміщених ним на підставі договору №51095 на вклад «Депозитний ощадного банку» в іноземній валюті від 10.09.2008 року, але працівники банку відмовились видавати депозит, мотивуючи тим, що завідуючої відділенням - ОСОБА_2 на робочому місці немає і видати депозитний вклад позивача не виявляється можливим. З того часу по день подання даного позову, позивач неодноразово усно і письмово звертався до відповідача з проханням повернути його депозитний вклад. Проте, працівники банку кожного разу відмовлялися добровільно повертати депозит, посилаючись на різні обставини. Також, 01.09.2013 року представник позивача направив на ім`я відповідача адвокатську вимогу, в якій просив в добровільному порядку повернути депозитний вклад і нараховані відсотки по ньому позивачу, однак згідно відповіді від 10.09.2013 року відповідач черговий раз відмовився повертати депозит і відсотки по ньому, мотивуючи свою відповідь тим, що на даний час розглядається кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_2 і за таких обставин задовольнити вимогу представника позивача не виявляється можливим. Враховуючи викладене, позивач, як споживач фінансових послуг, був змушений звернутись до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Заявою від 20.01.2017 року позивач збільшив позовні вимоги та зазначив, що станом на 16.01.2017 року заборгованість відповідача перед позивачем складає 349 828 дол. США 76 центів та 3 295 294 грн. 30 коп., з яких: сума депозитного вкладу у розмірі 250 000 дол. США 00 центів; заборгованість по договірним процентам за час дії та прострочення вкладу у розмірі 99 828 дол. США 76 центів; 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 59 547 дол. США 99 центів, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп. по курсу НБУ; пеня за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 59 547 дол. США 99 центів, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп. відповідно по курсу НБУ. Крім того, позивач вважає, що відмова відповідача ще у 2009 році добровільно видати депозитний вклад і відсотки по ньому завдало йому також і моральної шкоди, оскільки у нього різко змінився нормальний ритм життя, він пережив стрес, дізнавшись що відповідач здійснював шахрайські дії з його коштами, що призвело до погіршення здоров`я, погіршення умов проживання, постійних додаткових витрат часу та коштів на поїздки до Харкова на судові засідання. Вказані події й по сьогоднішній день супроводжуються переживаннями і стресами, постійно тримають позивача у нервовому стані, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Розмір завданої йому моральної шкоди позивач оцінив у 250 000,00 грн., які також просив стягнути з відповідача на свою користь. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 07 березня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» (і.к. 00032129) на користь ОСОБА_1 (і.к. НОМЕР_2 ) суму вкладу із заборгованістю по договірним процентам у сумі 349 828,76 дол. США, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання та пеню за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 3 295 294 грн. 30 коп. Стягнуто з ПАТ «Державний ощадний банк України» (і.к. 00032129) на користь ОСОБА_1 (і.к. НОМЕР_2 ) моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн. та судовий збір у сумі 1 600,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ПАТ «Державний ощадний банк України» подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позову. Обгрунтовуючи скаргу, представник відповідача посилався на те, що при розгляді справи судом не було досліджено оригінали документів, якими ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, а взято до уваги лише копії документів, які не підтверджені підписом ОСОБА_1 . При цьому відповідач категорично не погоджується з висновками суду щодо укладення 10.09.2008 року між ОСОБА_1 та АТ «Ощадбанк» в особі завідуючого ТВБВ 100200326 філії - Харківське обласне управління АТ «Ощадбанк» ОСОБА_2 депозитного договору №51095, за умовами якого ОСОБА_1 вніс, а Банк прийняв 200 000,00 доларів США, оскільки фактично депозитний договір № 51095 на суму 200 000,00 доларів США між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 не укладався, грошові кошти в сумі 200 000,00 доларів США ОСОБА_1 не вносились, квитанція № 1 від 10.09.2008 року про внесення коштів в сумі 200 000,00 доларів США до каси АТ «Ощадбанк» ОСОБА_1 та меморіальний ордер на суму 250 000,00 доларів США не видавалися, а були підроблені ОСОБА_2 , що є предметом розгляду у кримінальному провадженні 642/5561/14-к. Крім того, суд першої інстанції в рішенні від 07.03.2018 року зазначив, що позивач 10.10.2008 року кошти в сумі 200 000,00 доларів США не забрав, і за домовленістю з банком отримував відсотки за депозитом до 10.01.2009 року, а 21.01.2009 року позивач вніс додатково 50 000,00 доларів США, про що отримав меморіальний ордер на 250 000,00 доларів США по депозитному договору № 51095 із врахуванням попередньо внесеної суми. Однак, з такими висновками суду апелянт також не погоджується, оскільки факт внесення позивачем 21.01.2009 року коштів в сумі 50 000,00 доларів США не підтверджується жодним доказом в матеріалах справи. Також, жодними доказами не підтверджуються твердження позивача, що він за домовленістю з банком отримував відсотки з 10.10.2008 року по 10.01.2009 року. Тому, зазначені обставини справи щодо нібито внесення позивачем 10.09.2008 року коштів в сумі 200 000,00 доларів США та 21.01.2009 року коштів в сумі 50 000,00 доларів США та існування якихось домовленостей між позивачем та відповідачем про отримання відсотків за депозитом після настання строку повернення 10.10.2008 року (всупереч п. 1.7. Договору) не доводиться жодними доказами в матеріалах справи і є лише домислами позивача, при цьому судом ніяким чином не обґрунтовано, на яких доказах базуються такі висновки суду та прийняте рішення. Також апелянт у скарзі зазначає, що на теперішній час триває розгляд у Жовтневому районному суді м. Харкова кримінального провадження за звинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191, ч.3 ст. 191, ч.1 ст. 366, ч.2 ст. 366, ч. 1 ст. 200, ч. 2 ст. 200 Кримінального кодексу України; одним із епізодів кримінального провадження № 642/5561/14-к, який інкримінується ОСОБА_2 , є епізод підробки Договору №51095 від 10.09.2008 року та платіжних документів щодо внесення позивачем ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 250 000,00 доларів США до АТ «Ощадбанк» в якості депозиту та привласнення ввірених їй коштів. Тобто, на думку апелянта, між сторонами справи виникли деліктні правовідносини по відшкодуванню майнової шкоди, завданої працівником банку при виконанні ним службових обов`язків, оскільки ОСОБА_2 , перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем, вчинила привласнення грошових коштів позивача саме при виконанні службових обов`язків, що є підставою для відповідальності банку за заподіяну його працівниками майнову шкоду на підставі ст. 1172 ЦК України. Таким чином, у зв`язку з відсутністю договірних відносин між сторонами про відкриття депозиту, позовні вимоги про стягнення вкладу, процентів по вкладу та штрафних санкцій (пені) за невиконання умов договору судом задоволені безпідставно та помилково. Судом першої інстанції в даному випадку застосовано норми Цивільного кодексу України, що регулюють відносини, які стосуються банківського вкладу та норми, що стосуються зобов`язального права за укладеним правочином, хоча між сторонами могли виникнути лише відносини за ст. 1172 ЦК України (відшкодування шкоди, завданої працівником). Обгрунтовуючи скаргу, представник відповідача посилався також на те, що меморіальний ордер від 21.01.2009 року є недопустимим доказом по справі, висновок суду в цій частині ґрунтується на неналежних доказах та суперечить п.п. 3, 8 Постанови Національного банку України від 14.08.2003 року № 337 "Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України". Відповідно до п. 3 зазначеної Інструкції приймання готівки іноземної валюти від клієнтів здійснюється за такими прибутковими касовими документами: за заявою на переказ готівки - від юридичних осіб - резидентів та представництв-нерезидентів для зарахування на їхні поточні рахунки; від уповноваженого представника нерезидента - суб`єкта підприємницької діяльності для зарахування на розподільчий рахунок в іноземній валюті, відкритий цим банком резиденту - суб`єкту підприємницької діяльності; від фізичних осіб - поточні, вкладні (депозитні) рахунки та перекази без відкриття рахунку. Пунктом 8 Інструкції передбачено, що після завершення приймання готівки клієнту видається квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ. В свою чергу, відповідно ст. 1 (визначення термінів) Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» меморіальний ордер - розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій щодо списання коштів з рахунка платника і внутрішньобанківських операцій відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України. Тому, меморіальний ордер на суму 250 000,00 доларів США від 21.01.2009 року, на який посилається позивач як на підставу своїх вимог та суд в мотивувальній частині рішення як доказ внесення позивачем коштів, не є допустимим доказом внесення позивачем грошових коштів до каси банку, оскільки не є касовим документом, що підтверджує внесення готівки до каси банку, а докази внесення позивачем 50 000,00 доларів США 21.01.2009 року в матеріалах справи відсутні. Відповідно до п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого Постановою Правління НБУ від 03.12.2003 року № 516 передбачено, що залучення банком вкладів фізичних осіб підтверджується договором банківського вкладу (депозиту) та документом, який підтверджує внесення грошової суми. Отже, оскаржуваним рішенням суду з АТ «Ощадбанк» незаконно стягнуто вклад в сумі 250 000,00 доларів США, проценти за вкладом згідно Договору, який не укладався, в сумі 99 828,76 доларів США, 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 59 547,99 доларів США, що еквівалентно 1 647 647,15 грн.; пеня за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) в розмірі 59 547,9 доларів США, що еквівалентно 1 647 647,15 грн. та моральну шкоду в сумі 10 000,00 гривень. Також апелянт у апеляційній скарзі не погоджується з розрахунками позивача розміру пені та 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання, вважаючи їх такими, що не відповідають вимогам діючого законодавства, а висновки суду в цій частині вважає помилковими, оскільки суд не перевірив правильність цих розрахунків позивача. Помилковими, на думку апелянта, є і висновки суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, оскільки позивачем до позовної заяви не надано жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди та її розмір. У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника ОСОБА_1 - адвоката Ванджурака Р.В., останній просив рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року залишити без змін, а скаргу АТ «Ощадбанк України» - без задоволення. В судовому засіданні представник відповідача ПАТ «Державний ощадний банк України» - адвокат Солдатенко А.М. апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав. Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Ванджурак Р.В., в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» заперечили з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення скарги, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 10.09.2008 року між позивачем ОСОБА_1 та ВАТ «Державний ощадний банк України», згодом перейменованим на ПАТ «Державний ощадний банк України», в особі зав. ТВБВ 100200326 філії - Харківського обласного ВАТ «Ощадбанк» ОСОБА_2 було укладено договір № 51095 на вклад «Депозитний ощадного банку» в іноземній валюті для фізичної особи (том 1, а.с.6-9). На виконання п. 1.1. даного договору позивач вніс, а банк прийняв на депозитний рахунок № НОМЕР_1 кошти у сумі 200 000 дол. США строком на 1 місяць, тобто до 10.10.2008 року. Факт внесення позивачем вказаної суми на депозитний рахунок підтверджується квитанцією № 1 від 10.09.2008 року (том 1, а.с.10). У відповідності до п. 2.7 Депозитного договору після настання строку повернення, вказаного у п. 1.1., Депозит підлягає перерахуванню на рахунок, вказаний у п. 4.1.4 Договору, у разі відсутності такого рахунку - продовжує зберігатися на рахунку (депозитному) без подальшого нарахування процентів до моменту вилучення Вкладником депозиту. 10.10.2008 року позивач вказані кошти не забрав і за домовленістю з банком отримував відсотки за депозитом до 10.01.2009 року. Судом також встановлено, що 21.01.2009 року позивач вніс додатково 50 000 дол. США на вказаний депозитний рахунок, про що отримав меморіальний ордер на 250 000 дол. США по депозитному договору № 51095 із врахуванням попередньо внесеної суми (том 1, а.с.10). У відповідності до п. 2.5. додаткові кошти на депозитний рахунок не зараховуються в період дії договору, однак 21.01.2009 року строк договору закінчився, при цьому договір не вважається припиненим та депозитний рахунок не був закритий, враховуючи п. 8.2. Депозитного договору, так як позивач всієї суми депозиту не забрав, крім того договором передбачено можливість пролонгації строку договору за згодою сторін (в даному випадку підтвердженням згоди сторін є меморіальний ордер про зарахування коштів на депозитний рахунок). Таким чином, правильним є висновок суду про те, що 21.01.2009 року позивачем було пролонговано депозитний договір № 51095, на умовах внесення коштів в сумі 250 000,00 дол. США, строком на 1 місяць до 21.02.2009 року, з процентною ставкою 5% річних. У відповідності до депозитного договору, в п. 4.1.4 зазначено, що банк зобов`язаний забезпечити повернення депозиту та виплату нарахованих процентів, обумовлених в п. 1.2 депозитного договору, шляхом видачі готівкою. У відповідності до п.п. 8.1., 8.2. розділу 8 депозитного договору, договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за договором, крім того договір вважається припиненим і рахунок закривається з моменту виплати Банком Вкладнику всієї суми Депозиту та нарахованих процентів за ним. З матеріалів справи вбачається, що 16.03.2009 року позивач звернувся до відповідача із заявою про зняття депозиту, але працівники банку відмовилися видавати депозит, мотивуючи тим, що завідуючої відділенням ОСОБА_2 на робочому місці немає і видати депозитний вклад позивача не виявляється можливим. Після того позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням повернути його депозитний вклад, проте працівники банку кожного разу відмовлялися добровільно повертати депозит, посилаючись на різні обставини. 01.09.2013 року представник позивача направив на ім`я відповідача адвокатську вимогу, в якій просив в добровільному порядку повернути депозитний вклад позивача і нараховані відсотки по ньому, однак згідно відповіді від 10.09.2013 року відповідач відмовився повертати депозит і відсотки по ньому, мотивуючи свою вимогу тим, що на даний час розглядається кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_2 і за таких обставин задовольнити вимогу представника позивача не виявляється можливим (том 1, а.с.12). Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог в частині стягнення з ПАТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 349 828,76 доларів США та 3 295 294 грн. 30 коп., з яких: сума вкладу - 250 000 дол. США, заборгованість по договірним процентам за час дії та прострочення вкладу - 99 828,76 дол. США; 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання - 59 547,99 дол. США, що еквівалентно 1 647 647,15 грн.; пеня за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) - 59 547,9 дол. США, що еквівалентно 1 647 647,15 грн., а також моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн., суд першої інстанції виходив з доведеності та обґрунтованості цих вимог, і колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного. Згідно положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватисяі розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право мирно володіти своїм майном та неможливість позбавлення особи свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права закріплені у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч.1 ст.1058 ЦК України). У ч.3 ст.1060 ЦК України зазначено, що за договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Згідно ч.ч.1 та 6 ст.1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. У частині першій статті 1060 ЦК України зазначено, що договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Отже, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 718/2903/19 (провадження № 61-20521св21) зазначено, що «договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України). У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним (частина друга вказаної статті). […] Додержання письмової форми договору є обов`язковою умовою взаємовідносин між банком і вкладником (пункт 2.2 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516). Відповідно до пункту 1.6 глави 1 розділу IV Інструкції № 174 банк (філія) визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи, і визначає систему контролю за виконанням касових операцій… …Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. […] Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив існування між сторонами договірних відносин, зокрема за договором банківського вкладу «Інвестиційний» № 12 від 20 лютого 2014 року». Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх вимог позивачем суду надано копію договору №51095 на вклад «Депозитний ощадного банку» в іноземній валюті для фізичної особи від 10.09.2008 року, квитанцію від 10.09.2008 року про внесення ОСОБА_1 на виконання умов депозитного договору 200 000,00 дол. США та меморіальний ордер від 21.01.2009 року, згідно якого остаточний розмір депозиту ОСОБА_1 за договором №51095 складає 250 000,00 дол. США. Договір №51095 на вклад «Депозитний ощадного банку» в іноземній валюті для фізичної особи від 10.09.2008 року та меморіальний ордер від 21.01.2009 року підписано уповноваженою особою філії «Ощадбанку» ОСОБА_2, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи №4653 від 29.05.2009 року, проведеної в рамках кримінальної справи №24090017 по обвинуваченню ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191, ч.3 ст. 191, ч.1 ст. 366, ч.2 ст. 366, ч. 1 ст. 200, ч. 2 ст. 200 Кримінального кодексу України (том 3, а.с.119-138). ОСОБА_2 в момент укладення оспорюваного договору діяла від імені банку на підставі наказу № 4 від 03 січня 2008 року й довіреності та мала право на укладання в тому числі договорів банківського вкладу. Тому, діючи від імені банку, ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_1 договір № 51095 на вклад «Депозитний ощадного банку», отримала грошові кошти, видала квитанцію та меморіальний ордер підписавши їх і скріпивши мокрою печаткою банку. ОСОБА_1 , у свою чергу отримавши видані банком документи, не був зобов`язаний перевіряти, чи потрапили кошти на його депозитний рахунок, адже відповідно до п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується, зокрема договором банківського рахунку, а п. 8 гл. 2 розд. ІІІ Інструкції про касові операції у банках України, затверджених постановою правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 (яка була чинною на момент укладення договору банківського вкладу), вказано, що після завершення приймання готівки клієнту видається квитанція, або інший документ, який підтверджує про внесення готівки. При цьому, згідно позиції Верховного Суду України у справі № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року, якщо вкладник на підставі договору банківського вкладу передав гроші уповноваженій особі банку, власником грошей став банк, а тому в разі їх викрадення шкоду завдано банку, а не вкладнику. Вкладник повинен вимагати від банку не відшкодування шкоди, а виконання обов`язку за договором банківського вкладу - повернення суми вкладу та процентів за користування ним. Зрештою, сама суть кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 зводиться до завдання збитків банку нею, як уповноваженим представником банку, тобто складу злочину, передбаченого ст. 191 КК України - привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірено особі чи перебувало у її віданні, де банк має статус потерпілого, тому дії ОСОБА_2 кваліфіковані за фактом завдання збитків банку, а не ОСОБА_1 . Останній не може нести відповідальність за протиправні дії працівника банку, адже він звернувся й уклав договір з банком, як юридичною собою, а не його представником, як фізичною особою. Таким чином, наявними у справі належними та допустимими доказами підтверджується факт укладення між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» 10.09.2008 року депозитного договору, за умовами якого банк зобов`язаний повернути вкладнику на його вимогу суму депозиту разом з відсотками згідно умов договору. При цьому, факт шахрайства з боку уповноваженої банком на підписання договору особи не має юридичного значення і не звільняє банк від обов`язку належного виконання умов договору, укладеного між ним та позивачем, зважаючи на ту обставину, що саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Тому недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. У справі, що переглядається, установивши факт укладення сторонами договору банківського вкладу з внесенням позивачем грошових коштів на депозитний рахунок та відсутність доказів виконання відповідачем зобов`язання щодо їх повернення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог і стягнення суми вкладу у розмірі 250 000,00 доларів США з ПАТ «Державний ощадний банк України». Щодо стягнення з відповідача на користь позивача процентів за договором банківського вкладу, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Відповідно до статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові. Такі висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 202/5076/19 (провадження № 61-7907св20). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 201/12075/14-ц (провадження № 61-5369св19) зазначено, що «відповідно до змісту договорів про заощадження, звернення позивача із відповідною заявою про розірвання договорів вкладу свідчить про те, що ці договори розірвані з 16 червня 2014 року. […] Разом з тим позивач просив стягнути з відповідача на свою користь проценти за період з 16 червня 2014 року (дати розірвання договорів) до 15 серпня 2016 року (дати ухвалення рішення судом першої інстанції) (а.с. 58, т. 2), вважаючи, що має право на отримання процентів за користування його коштами у розмірі, що сплачується банком за вкладом на вимогу, розмір яких становить 1% річних. […] У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що: «в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. […] «в постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України, застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. Встановивши, що договори про депозит є розірваними з 24 липня 2005 року, апеляційний суд не врахував, що з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договорами процентів припиняється, а починаючи з 25 липня 2005 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому у задоволенні позовних вимог в частині стягнення процентів по договору за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня 2016 року (457 863,01 грн.) суди мали відмовити». У справі, що переглядається, суди встановили, що договори розірвані 16 червня 2014 року, а тому з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому проценти за інший період не нараховуються». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц (провадження № 61-9237св20) зазначено, що «строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок про те, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються». У справі, що переглядається, ОСОБА_1 10.09.2008 року уклав з банком строковий депозитний договір №51095 на суму 200 000,00 дол. США строком дії до 10.10.2008 року. Разом з тим, кошти після закінчення строку дії договору ОСОБА_1 не забрав, пролонгувавши таким чином його дію, а 21.01.2009 року додатково вніс на вищевказаний депозитний рахунок №51095 суму 50 000,00 дол. США, що підтверджується підписаним уповноваженою особою банку меморіальним ордером від 21.01.2009 року. 16.03.2009 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про повернення грошових коштів, розміщених ним на депозитному рахунку № 51095. Відповідно до п. 3.1. Договору вкладник має право до закінчення строку дії Договору вилучити з Рахунку всю суму депозиту або його частину відповідно до п. 2.6 Договору, згідно якого вилучення всієї суми Депозиту або його частини до настання строку його повернення здійснюється на підставі заяви Вкладника, поданої в Банк відповідно до п. 4.2.4. Згідно п. 4.2.4. Договору при намірі вилучення з рахунку всієї суми Депозиту або його частини до закінчення строку дії Договору, Вкладник зобов`язується письмово повідомити Банк про дату та розмір вилучення коштів з Рахунку за 3 (три) робочих дні до дня вилучення. Таким чином, колегія суддів зауважує, що дія депозитного договору №51095 припинилася 19.03.2009 року, відтак саме з цієї дати припинилося і право позивача на отримання від відповідача процентів згідно умов депозитного договору, оскільки з дати припинення договору права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, на вищенаведені обставини належної уваги не звернув та стягнув з відповідача на користь позивача проценти згідно умов договору у розмірі 99 828,76 дол. США за період часу з 21.01.2009 року по 16.01.2017 року, чим допустив порушення норм матеріального права в частині нарахування процентів згідно умов договору після припинення дії договору. Обраховуючи розмір процентів, колегія суддів виходила з наступних розрахунків: Відсоткова ставка згідно умов укладеного між сторонами депозитного договору складає 5% річних, відтак відсотки по вкладу за 1 рік становлять 12 500 дол. США (250 000 : 100 х 5 = 12 500). Відсотки по вкладу за 1 день становлять 34,25 дол. США (12 500 : 365 = 34,25). Заборгованість по процентам за період часу з 21.01.2009 по 19.03.2009 року становитиме 2 260,50 дол. США (66 днів дії депозитного договору х 34,25 дол. США відсотки по вкладу за 1 день). Відтак, рішення суду в частині стягнення процентів підлягає зміні із зазначенням у ньому про зменшення розміру процентів з 99 828,76 дол. США до 2 260,50 дол. США. Отже, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума депозиту - 250 000,00 дол. США (і в цій частині рішення суду є правильним) та перераховані апеляційним судом проценти за користування депозитом у розмірі 2 260,50 дол. США, а всього 252 260,50 дол. США. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 59 547,9 дол. США, що еквівалентно 1 647 647,15 грн., апеляційний суд вважає висновки суду в цій частині помилковими, враховуючи наступне. Закон України «Про захист прав споживачів» не визначає вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але зміст його положень дає підстави для висновку, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Тобто, вказаним Законом врегульовані саме договірні відносини за участі споживача як спеціального суб`єкта, яким відповідно до ст.1 цього Закону є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п.22 цієї статті); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п.17). Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець прострочує виконання (надання) послуги згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги). Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов`язання (ч.1 ст.549 ЦК України). Системний аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що пеня, встановлена ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь позивача і виключно в межах строку дії відповідного договору, тобто в межах існування споживчих правовідносин. Разом з тим, апеляційним судом встановлено, що депозитний договір №51095 від 10.09.2008 року припинив свою дію 19.03.2009 року у зв`язку із направленням вкладником до банку заяви про повернення депозиту від 16.03.2009 року. Отже, після припинення дії депозитного договору між сторонами припинилися договірні правовідносини з договору банківського вкладу, відтак між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання банку зі сплати коштів (повернення вкладу і процентів) підлягають застосуванню положення ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, де, скасовуючи судові рішення про стягнення пені за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» і ухвалюючи нове про відмову у позові в цій частині, Велика Палата зазначила, що внаслідок розірвання за рішенням суду договорів банківського вкладу правовідносини сторін за цими договорами припинено, споживчі правовідносини відсутні, а тому Закон України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини і пеня за ч.5 ст.10 цього Закону не нараховується. До грошового зобов`язання з повернення коштів, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом ст.ст.546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19 (провадження № 61-11318св20) зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі № 461/7775/17 (провадження № 61-1176св21) зазначено, що «розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).[…] Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача. Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц (провадження № 61-9237св20) зазначено, що «у справі, що переглядається, договір банківського вкладу від 02 вересня 2013 року № SАМDN25000737382109 розірваний 25 червня 2015 року шляхом подання 23 червня 2015 року заяви про повернення коштів за договором». У справі, що переглядається, укладений між сторонами депозитний договір №51095 є припиненим з 19.03.2009 року у зв`язку із поданням позивачем заяви про повернення коштів від 16.03.2009 року, отже за таких обставин відсутні підстави для стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживачів банківських послуг на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у зв`язку припиненням 19.03.2009 року дії депозитного договору №51095, припинено правовідносини за цим договором. Враховуючи викладене, зважаючи на те, що висновки суду про стягнення з відповідача на користь позивача пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» є такими, що порушують норми матеріального права, рішення суду в частині стягнення пені за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 59 547,90 дол. США, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп., підлягає скасуванню з ухваленням по справі в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені за порушення умов договору. При цьому, з рішенням суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в розмірі 1 647 647 грн. 15 коп. колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3% річних за основу береться прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні. Звертаючись до суду з позовом про стягнення 3% річних за несвоєчасне повернення коштів за договором банківського вкладу відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, позивач зазначив, що 3% річних за неповернення коштів у розмірі 250 000,00 дол. США за депозитним договором №51095 складає 59 547,99 дол. США (за період з 21.01.2009 року по 16.01.2017 року), що в еквіваленті до гривні за курсом НБУ становить 1 647 647 грн. 15 коп. (том 1, а.с.190). Розрахунок позивача відповідачем спростований не був, відтак законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про задоволення вищевказаної вимоги ОСОБА_1 та стягнення на його користь 3% річних за весь час невиконання грошового зобов`язання, зважаючи, зокрема, на те, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу позовна давність не поширюється, а у справі, що переглядається, предметом спору є саме вимога про стягнення коштів за договором депозитного вкладу, при цьому нарахування 3% річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України входять до складу грошового зобов`язання, вимоги про стягнення якого нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу, тому на зазначені вимоги позовна давність не поширюється (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20). Правильним є і рішення суду в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, що, зокрема, вбачається з наступного. Згідно із ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Як вбачається з матеріалів справи, відмова відповідача у 2009 році добровільно видати депозитний вклад і відсотки по ньому завдало позивачу моральної шкоди, розмір якої він оцінив у 250 000 грн., оскільки у нього змінився нормальний ритм життя, він пережив стрес, дізнавшись що відповідач - банк здійснював шахрайські дії з його коштами, що привело до погіршення здоров`я, погіршення умов проживання (на протязі всього строку вирішення цього питання він змушений проживати з сім`єю у однокімнатній квартирі своєї пристарілої матері), постійних додаткових витрат часу та коштів на поїздки до м. Харкова у судові засідання. У відповідності до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. В той час моральна шкода полягає у фізичному болі та душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна. Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» від 31.03.1995 року роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями інших осіб. Отже, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ст. ст. 12, 81 ЦПК України. При цьому моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Суд першої інстанції, повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, дійшов правильного висновку про доведеність факту заподіяння позивачу незаконними діями відповідача моральної шкоди, яка полягає у незаконній відмові банку повернути позивачу, як вкладнику, належні йому кошти, на які він правомірно розрахував та які очікував для забезпечення матеріальних потреб свого життя та життя своєї сім`ї. Таким чином, неправомірні дії відповідача безумовно викликали для позивача необхідність докладати додаткові зусилля для організації свого життя, що викликало в останнього моральні страждання та переживання. Розмір грошового відшкодування завданої позивачу моральної шкоди - 10 000 грн. судом визначений з урахуванням глибини фізичних та душевних страждань ОСОБА_1 , та з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи вищевикладене, зважаючи на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку в частині наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми депозиту та процентів за користування ним, однак при цьому помилився у періоді, за який належало стягнути проценти, рішення суду в цій частині підлягає зміні шляхом зменшення розміру процентів з 99 828,76 дол. США до 2 260,50 дол. США. Крім того, у зв`язку із неправильним застосуванням норм матеріального права підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 59 547,90 дол. США, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп., з постановленням по справі в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Помилковим та таким, що підлягає скасуванню, є і рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача судового збору в розмірі 1 600,00 грн., оскільки позивач при подачі позову судовий збір не сплачував, зважаючи на те, що позов ним було подано, як споживачем банківських послуг, і на підставі ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач був звільнений від сплати судового збору. В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судом при розгляді справи не були досліджені оригінали документів, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, апеляційним судом відхиляються, оскільки в матеріалах справи наявна копія протоколу виїмки від 12 травня 2018 року в рамках кримінальної справи про вилучення у позивача ряду документів, в тому числі депозитного договору №51095 від 10.09.2008 року, квитанції від 10.09.2008 року та меморіального ордеру від 21.01.2009 року. Апеляційний суд з метою перевірки відповідності наявних у справі копій вищевказаних документів їх оригіналам, витребував ухвалою від 17 листопада 2022 року належним чином засвідчені копії договору №51095 від 10.09.2008 року, квитанції від 10.09.2008 року та меморіального ордеру від 21.01.2009 року у Жовтневого районного суду міста Харкова, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа №642/5561/14-к по обвинуваченню ОСОБА_2 . На виконання ухвали від 17.11.2022 року Жовтневим районним судом м. Харкова направлено Київському апеляційному суду належним чином засвідчені копії договору №51095 від 10.09.2008 року (том 3, а.с.115-118), квитанції від 10.09.2008 року (том 3, а.с.114) та меморіального ордеру від 21.01.2009 року (том 3, а.с.113). Відтак, сумніви у достовірності наявних у справі копій документів їх оригіналам у колегії суддів при розгляді справи не виникли, у зв`язку із чим необґрунтованими також є і доводи скарги відповідача про нікчемність депозитного договору. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» про необґрунтованість судового рішення з огляду на те, що на даний час розглядається кримінальна справа за обвинуваченням працівника банку ОСОБА_2 , яка підписала договір та приймала грошові кошти у позивача, а відтак не встановлено чи приймала ОСОБА_2 кошти у ОСОБА_1 та чи був укладений вищевказаний договір, колегія суддів відхиляє, як необґрунтовані, з таких міркувань. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 у справі № 6-352цс16 зроблено правовий висновок про те, що договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з`являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника). Верховний Суд України вказав, що при розгляді цієї справи суди дійшли помилкового висновку щодо спричинення шкоди діями працівника банку вкладнику, адже з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода вищезазначеним злочином. Вкладник має право вимоги до банку про повернення вкладу за договором банківського вкладу з урахуванням нарахованих процентів згідно умов укладеного договору та застосуванням наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов`язань за договором. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц зроблено висновок про те, що банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій. Недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відносини між клієнтом та банком з приводу банківського вкладу варто розглядати через призму договірних. У справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) (№ 2) від 29 січня 2013 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати, і якщо він використовує її на власну користь, банк повинен повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) і є одним з основоположних елементів правової держави («Неждет Сахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin andPerihan Sahin v. Turkey), № 13279/05, параграф 56, 20 жовтня 2011 року). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції). Цей же принцип закріплено у ст.41 Конституції України. Отже, з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 правомірно сподівався на належне оформлення вказаного депозитного договору з відповідачем, а обов`язок забезпечення належного виконання працівниками відповідача посадових інструкцій лежить на банківській установі, особи, винні в порушенні правил банківських операцій, у спірних правовідносинах діяли від імені банку та розпоряджалися на власний розсуд коштами вже після передачі їх на депозит, отже, вчиняли протиправні дії стосовно коштів, які перейшли у власність відповідача. Позивачі не можуть бути відповідальними за порушення, вчинені посадовими особами відповідача, оскільки ними виконані умови укладених угод. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, де Велика Палата Верховного Суду вказала, що в разі пред`явлення позову про стягнення коштів за договорами банківського вкладу, у тому числі відсотків та інфляційних втрат, які не були повернуті вкладнику внаслідок злочину (кримінального правопорушення), вчиненого службовими особами банку, застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, оскільки вчинення працівниками банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц. Необгрунтованими з огляду на вищенаведену судову практику є і доводи скарги відповідача про те, що в даній справі виникли не договірні, а деліктні правовідносини по відшкодуванню майнової шкоди, завданої працівником банку при виконанні ним службових обов`язків, оскільки застосуванню до спірних правовідносин між вкладником та банком підлягають норми цивільного законодавства, які регулюють договірні, а не деліктні зобов`язання, а факт вчинення працівником банку злочину (кримінального правопорушення) із заволодіння внесеними на депозит коштами не впливає на договірні правовідносини вкладника і банку, не спростовує їх існування та не припиняє їх. Доводи апеляційної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» щодо недоведеності факту укладання між сторонами договору банківського вкладу з підстав відсутності оригіналів документів, які підтверджують дотримання письмової форми договору, та непідтвердження факту внесення позивачем грошових коштів до банку належними та допустимими доказами, апеляційним судом відхиляються, зважаючи на наступне. На підтвердження укладення депозитного договору та факту внесення за ним грошових сум в матеріалах справи наявні належні та допустимі докази, зокрема: належним чином засвідчені копії договору №51095 від 10.09.2008 року (том 3, а.с.115-118), квитанції від 10.09.2008 року (том 3, а.с.114) та меморіального ордеру від 21.01.2009 року (том 3, а.с.113), які в сукупності свідчать про доведеність факту укладення між сторонами депозитного договору, внесення позивачем, як вкладником, коштів та обов`язок відповідача, як банківської установи, повернути ці кошти. Відхиляючи дані доводи, апеляційний суд враховує, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу), та неналежне виконання ними своїх посадових обов`язків не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору (постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц). Необгрунтованими є і доводи скарги відповідача про неправильний розрахунок позивачем розміру 3% річних за прострочення грошового зобов`язання, оскільки наявний у справі розрахунок (том 1, а.с.190), покладений судом в основу рішення, складений позивачем з дотриманням вимог закону, зокрема 3% річних нараховані ним виключно на суму депозиту - 250 000,00 дол. США, без урахування відсотків згідно умов договору. При цьому даний розрахунок відповідачем спростований не був, хоча він не був позбавлений можливості зробити це, зважаючи на тривалий розгляд справи судом першої інстанції. Відхиляються апеляційним судом і доводи скарги відповідача про незаконність рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн., оскільки відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна. З матеріалів справи вочевидь вбачається доведеність факту заподіяння позивачу незаконними діями відповідача моральної шкоди, яка була спричинена незаконною відмовою банку повернути позивачу, як вкладнику, належні йому кошти, на які він правомірно розрахував та які очікував для забезпечення матеріальних потреб свого життя та життя своєї сім`ї. Таким чином, неправомірні дії відповідача спровокували у позивача необхідність докладати додаткові зусилля для організації свого життя та життя своєї сім`ї, що безумовно викликало в останнього моральні страждання та переживання. Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, незадоволення судом клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі до розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_2 за фактом підроблення нею депозитного договору, квитанції та меморіального ордеру, яка перебуває на розгляді Жовтневого районного суду м. Харкова, не спростовують законності та обгрунтованості висновків суду, зважаючи на наступне. Так, згідно п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, дійсно встановлено обов`язок суду зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Разом з тим, дана процесуальна норма містить застереження про те, що суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. З матеріалів справи вбачається, що при розгляді справи були зібрані докази, які дозволяли суду встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, зокрема, визначити характер спірних правовідносин, встановити обсяг прав та обов`язків сторін, як учасників спірних правовідносин, визначити норми матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, що склались між сторонами. Враховуючи викладене, підстав для зупинення провадження у справі не було, у зв`язку із чим обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі з підстав, передбачених п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України. Даючи оцінку іншим доводам учасників процесу, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року в частині стягнення пені за порушення умов договору (прострочення надання фінансових послуг) у розмірі 59 547,90 дол. США, що еквівалентно 1 647 647 грн. 15 коп., - скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення пені за порушення умов договору - відмовити. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року в частині стягнення процентів за договором - змінити, зменшивши розмір процентів з 99 828,76 дол. США до 2 260,50 дол. США. Викласти абзац другий резолютивної частини рішення у наступній редакції: Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (і.к. 00032129) на користь ОСОБА_1 (і.к. НОМЕР_2 ) суму вкладу із заборгованістю по договірним процентам у розмірі 252 260,50 дол. США та 3% річних за час прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 1 647 647 грн. 15 коп. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року - скасувати в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1 600,00 грн. В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 07 березня 2018 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: