Постанова Київський апеляційний суд № 756/10461/21

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 січня 2023 року місто Київ Єдиний унікальний номер справи 756/10461/21 Номер провадження 22-ц/824/1544/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Вербової І.М., суддів Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря судового засідання - Орел П.Ю. вивчивши апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Луценко О.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний виконавець Павлюк Назар Васильович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, в с т а н о в и в : У липні 2021 року ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_2 звернувся до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний виконавець Павлюк Назар Васильович про визнання недійсним договору купівлі- продажу земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 322188000:24:180:0102 від 11 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального Халявкою Н.М. 11 червня 2021 року за реєстровим номером 2198. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 06 серпня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. за реєстровим № 1223, за яким позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 2 782 250 грн., що на момент укладення договору становило 100 000 доларів США, строком до 06 лютого 2021 року. Вказаний договір укладено ОСОБА_5 в інтересах сім`ї, на укладення якого надана згода іншого з подружжя, а саме ОСОБА_4 . За вказаних обставин ОСОБА_4 вважається солідарним боржником. 10 березня 2021 року позивач звернувся до ОСОБА_5 із заявою-вимогою про погашення боргу, у якій вимагав протягом 30 днів з дня її отримання, повернути суму позики в гривні, що станом на дату складання заяви складає 2 788 850 грн., яка була нею отримана. 22 квітня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріусом Київського нотаріального округу Сальваровської Н.І. із заявою про вчинення виконавчого напису, який був вчинений 22 квітня 2021 року, внесений в реєстр за номером 891 на суму 2 810 072 грн. 50 коп. 27 квітня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Павлюком Н.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження (ВП № №65297334) на виконання виконавчого напису № 891 від 22 квітня 2021 року вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сальваровською Н.І. 05 травня 2021 року у зв`язку з невиконанням виконавчого документу приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Павлюком Н.В винесено постанови про арешт коштів та майна боржника. 01 червня 2021 року приватним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та накладено арешт на частку ОСОБА_5 у ТОВ «МК. ФУДГРУП». ОСОБА_2 стало відомо, що 11 червня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Халявкою Н.М., за реєстровим номером 2198, відповідно до якого, ОСОБА_4 за згодою чоловіка ОСОБА_5 продала належну подружжю на праві спільної сумісної власності земельну ділянку площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102. На підставі вищевказаного договору, право власності на земельну ділянку площею 0,057 га, кадастровий номер 3221888000:24:180:0102 зареєстроване за ОСОБА_3 . Позивач вважає, що ухиляючись від сплати заборгованості за договором позики, діючи недобросовісно та зловживаючи правом, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали фраудаторний правочин щодо спільного сумісного майна подружжя - земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, та відчужили її ОСОБА_3 , з метою уникнення виконання зобов`язань за договором позики та уникнення стягнення за виконавчим написом від 22 квітня 2021 року. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року (т. ІІ а.с. 26-31) в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний виконавець Павлюк Назар Васильович про визнання недійсним договору купівлі-продажу, відмовлено. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, 22 листопада 2022 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, просив рішення Оболонськього районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги, задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що в момент набуття ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 07 грудня 2007 року, остання перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яким було надано згоду на його укладення. Таким чином, спірна земельна ділянка перебувала у спільній сумісній власності подружжя, що відповідачами не спростовано. 06 серпня 2020 року ОСОБА_5 , під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та за її згодою, укладено договір позики в інтересах сім`ї. Таким чином, за вказаним зобов`язанням, подружжя відповідає усім своїм майном, а відповідальність за договором є солідарною. 11 червня 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі продажу спірної земельної ділянки з ОСОБА_3 . Вказаний договір було укладено сторонами після повідомлення ОСОБА_5 вимогою від 10 березня 2021 року, про наявність у нього заборгованості. Тобто, будучи співвласником спірної земельної ділянки, ОСОБА_5 усвідомлював, що вона може бути стягнення у рахунок погашення боргу за договором позики, проте надав згоду на її відчуження з метою уникнення відповідальності. Крім того, зазначений договір укладено ОСОБА_4 після настання строку для повернення позики та вчинення виконавчого напису від 22 квітня 2021 року. Зазначене свідчить про недобросовісність ОСОБА_4 , яка допускала настання для себе, як для солідарного боржника, негативних наслідків, вчинила фраудаторний правочин. Крім того, відчужуючи спірну земельну ділянку, фактично відбулося відчуження й будинку та іншого майна, розташованого на ній, за ціною, нижче ринкової. Після відчуження земельної ділянки, у відповідачів-2, 3 відсутнє будь-яке інше майно, за рахунок якого, може бути погашена заборгованість за договором позики та виконано виконавчий напис. Крім того, отримавши кошти від продажу земельної ділянки, відповідачі-2, 3 не здійснили жодних дій для повернення боргу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року, відкрито апеляційне провадження за поданою апеляційною скаргою, надано строк для подачі відзиву. Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року закінчено проведення підготовчих дій, справу призначено до розгляду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. 03 січня 2023 року від відповідача-1 на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу з відповідними підтвердженнями про направлення його усім учасникам справи. З вказаного відзиву вбачається, що відповідач-1 не погоджується з доводами апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач-1 зазначає, що ОСОБА_4 не являється солідарним боржником по зобов`язанням ОСОБА_5 . Долучена до матеріалів справи копія заяви ОСОБА_4 від 06 серпня 2020 року, не є підставою для виникнення у останньої зобов`язання, як у солідарного боржника. Відповідач-1 придбав земельну ділянку у власність, заплатив за неї кошти, в момент укладення договору купівлі-продажу були відсутні будь-які обмеження, тому він діяв правомірно. Крім того, при укладенні договору позики, договір поруки не укладався. Оспорюваний договір укладено відповідачем-2 з метою отримання коштів, оскільки відповідач-3 фактично втратив працездатність та не міг працювати і забезпечувати сім`ю. На утриманні відповідача-3 також перебувають неповнолітній син та непрацездатні батьки. Зазначеним обумовлена незначна ціна, за яку було відчужено земельну ділянку. Скаржником не надано доказів того, що відповідач-2 повідомлялась про наявність відкритого виконавчого провадження щодо відповідача-3 та, що вона попереджалась про необхідність погашення заборгованості. Нормативно-правові підстави такого стягнення за рахунок належного відповідачу-2 майна, відсутні. Відповідачі-2 та 3 зареєстровані за різними адресами. Виконавче провадження щодо продавця земельної ділянки відкрито не було. Договір носив реальний характер. Судова практика, на яку посилається скаржник, не стосується даної справи, обставини відображені у справах на які посилається скаржник, не вказують на помилковість рішення суду першої інстанції. Таким чином, оспорюваний правочин, не можна вважати фраудаторним. 06 січня 2023 року від відповідачів-2, 3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, з відповідними підтвердженнями про направлення його усім учасникам справи. З вказаного відзиву вбачається, що відповідачі-2, 3 не погоджуються доводами апеляційної скарги та просять залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, без змін. Відповідачі-2, 3 зазначають, що у приватного виконавця не було законних підстав здійснювати виконавчі дії відносно відповідача-2, що і відображено у матеріалах виконавчого провадження відносно відповідача-3. Позивач бездоказово припускає, що між продавцем та покупцем за оспорюваним договором мала місце домовленість про приховання реального правочину. Судом першої інстанції об`єктивно зазначено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування позову. Відповідач-2 повідомила суду першої інстанції про те, що кошти отримані від продажу земельної ділянки, вона витратила на власні потреби. Відповідач-1 особисто повідомив суд, що особисто придбав майно за оспорюваним правочином, користується ним. Також повідомив суд, що з родиною ОСОБА_7 у родинних та дружніх стосунках не перебуває. Звіт про оцінку земельної ділянки ніким не оспорювався, оцінювач має ліцензію на оціночну діяльність. Таким чином, сумніви щодо ціни продажу земельної ділянки, не є аргументом для визнання незаконним оспорюваного рішення. Наведені позивачем висновки Верховного Суду, не можуть братися до уваги, оскільки вони не відповідають критерію «судового рішення у подібних правовідносинах». У судовому засіданні представник скаржника - адвокат Черняк С.В. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, з підстав, зазначених у ній. Відповідач ОСОБА_3 , його представник - адвокат Ісаєнко О.В. та представник ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвокат Молявко О.М. заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду, без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши доводи та заперечення учасників справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного. Виходячи зі змісту частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що на момент укладання договору купівлі-продажу від 11 червня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку розповсюджував дію правовий режим спільного сумісного майна подружжя. Позивач не доводить належними та допустимими доказами, що спірна земельна ділянка, на момент укладання договору купівлі-продажу від 11 червня 2021 року, перебувала у спільній сумісній власності подружжя. Також є необґрунтованим доводи позивача про те, що відповідач є солідарним боржником за договором позики, оскільки виконавче провадження ВП 65297334 відкрито лише щодо ОСОБА_5 . Відповідача ОСОБА_4 не повідомляли про дане виконавче провадження, окрім того виконавче провадження відносно продавця земельної ділянки відкрито не було, майно не перебувало під арештом. Щодо вищевказаних висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Судом встановлено, що 07 грудня 2007 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, розташованої за адресою: Київська область, Вишгородський район, Сувидська сільська рада, масив «Дружба», с/т «Тракт». Згідно п. 15 договору, чоловік покупця ОСОБА_4 - ОСОБА_5 у своїй заяві, підпис на якій посвідчено приватним нотаріусом КМНО 07 грудня 2007 року за № 14940, дає згоду укладення договору купівлі зазначеної в даному договорі земельної ділянки, у період знаходження його з покупцем у зареєстрованому шлюбі (т. І а.с. 55-56). 06 серпня 2020 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. за реєстровим № 1223, за яким позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 2 782 250 грн., що на момент укладення договору становить 100 000 долари СІІІА. Договором визначено, що остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 06 лютого 2021 року. Згідно п. 15 договору, його посвідчено за письмовою згодою дружини позичальника, ОСОБА_4 , викладеної в заяві, справжність підпису на якій, засвідчено нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І., 06 серпня 2020 року за реєстровим номером 1221 (т. І а.с. 26-29). Згідно заяви ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І., зареєстрованою в реєстрі за № 1222, ОСОБА_4 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_5 на укладення договору позики грошей у сумі 2 782 250 грн., що станом на дату укладення договору становить 100 000 долари СІІІА. Договір позики грошей укладається в інтересах сім`ї та на умовах, які попередньо обговорені. Укладення договору відповідає спільному волевиявленню ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (т. І а.с. 34). 10 березня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_5 із заявою-вимогою про погашення боргу, у якій, повідомив позичальника про його обов`язок сплатити протягом 30 днів з дня пред`явлення даної заяви повернути суму позики в гривні, що станом на день складення цієї заяви складає 2 788 850 грн. У випадку ненадходження коштів на банківський рахунок чи не повернення коштів протягом 30 днів від дня пред`явлення заяви, з метою забезпечення належного виконання зобов`язань за договором позики, позикодавець буде змушений звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості (т. І а.с. 32-33). Згідно заяви ОСОБА_5 , посвідченої приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. 10 березня 2021 року за реєстровим № 482, ОСОБА_5 підтверджує, що станом на дату її підписання ним не було здійснено жодних платежів щодо повернення суми позики за договором, а також те, що кошти відповідно до договору позики не поверталися ОСОБА_2 наручно. Підтверджує, що станом на дату підписання цієї заяви, загальна сума заборгованості за договором становить 2 782 250 грн. Повідомляє, що не заперечує проти звернення стягнення на вказану суму заборгованості, будь-яким способом, не забороненим законом, у тому числі на підставі рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса у встановленому чинним законодавством України порядку (т. І а.с. 81-82). 22 квітня 2021 року приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 891, про стягнення заборгованості за договором позики грошей від 06 серпня 2020 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Вирішено, за рахунок стягнення грошових коштів з боржника ОСОБА_5 задовольнити вимоги стягувача ОСОБА_2 у розмірі: 2 782 250 грн. - заборгованість за договором позики грошей; 27 822 грн. 50 коп. - мито за вчинення виконавчого напису (а.с. 30-31). 27 квітня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Павлюком Н.В. відкрито виконавче провадження № 65297334 з виконання виконавчого напису № 891 виданого приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. 22 квітня 2021 року про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за договором позики грошей від 06 серпня 2020 року (т. І а.с. 35-37). 05 травня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Павлюком Н.В., у виконавчому провадженні № 65297334 прийнято постанови про: арешт коштів боржника (т. І а.с. 38-40); арешт майна боржника (т. І а.с. 41-42) та 01 червня 2021 року постанову про арешт майна боржника (т. І а.с. 43-45). 11 червня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, розташованої за адресою: Київська область, Вишгородський район, Сувидська сільська рада, масив «Дружба», с/т «Тракт». Згідно п. 5.5 договору, продаж ОСОБА_4 предмету договору проводиться за згодою чоловіка ОСОБА_5 , справжність підпису якого засвідчено на заяві приватним нотаріусом КМНО Халявкою Н.М., за реєстровим № 2197 (т. І а.с. 51-54). Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними. За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. З матеріалів справи вбачається, що 07 грудня 2007 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, розташованої за адресою: Київська область, Вишгородський район, Сувидська сільська рада, масив «Дружба», с/т «Тракт». Згідно п. 15 договору, чоловік покупця ОСОБА_4 - ОСОБА_5 у своїй заяві, підпис на якій посвідчено приватним нотаріусом КМНО 07 грудня 2007 року за № 14940, дає згоду укладення договору купівлі зазначеної в даному договорі земельної ділянки, у період знаходження його з покупцем у зареєстрованому шлюбі. Згідно заяви ОСОБА_4 , посвідченої приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. № 1222, факт перебування ОСОБА_4 у шлюбі з ОСОБА_5 підтверджується свідоцтвом про одруження виданим 07 серпня 1999 року. Слід зазначити, що та обставина, що земельна ділянка площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102 була придбана ОСОБА_4 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , відповідачами не спростовано, що дає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на неї. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що вищевказана земельна ділянка належала ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності подружжя. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Верховний Суд у постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 дійшов висновку про те, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 дійшов висновку про те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 зроблено висновок, про те, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). У постанові від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 Верховний Суд виклав висновок про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 591/3523/20 (провадження № 61-10872 св 21) вказано, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). Боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора і будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може. Реалізуючи право на судовий захист та звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. З матеріалів справи вбачається, що 06 серпня 2020 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір позики, за яким, позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 2 782 250 грн. на строк, не пізніше 06 лютого 2021 року. Згідно п. 15 договору, його посвідчено за письмовою згодою дружини позичальника, ОСОБА_4 , викладеної в заяві, справжність підпису на якій, засвідчено нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І., 06 серпня 2020 року за реєстровим номером 1221. Згідно заяви ОСОБА_4 , зареєстрованої в реєстрі за № 1222, остання надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_5 на укладення договору позики грошей у сумі 2 782 250 грн., який укладається в інтересах сім`ї та на умовах, які попередньо обговорені. Укладення договору відповідає спільному волевиявленню ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду викладеного у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712 цс 19) за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. 10 березня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_5 із заявою-вимогою про погашення боргу, у якій, повідомив позичальника про його обов`язок сплатити протягом 30 днів з дня пред`явлення даної заяви повернути суму позики в гривні, що станом на день складення цієї заяви складає 2 788 850 грн. У випадку ненадходження коштів на банківський рахунок чи не повернення коштів протягом 30 днів від дня пред`явлення заяви, з метою забезпечення належного виконання зобов`язань за договором позики, позикодавець буде змушений звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості. Вказана заява того ж дня була отримана ОСОБА_5 . Заявою ОСОБА_5 , посвідченої приватним нотаріусом КМНО Сальваровською Н.І. 10 березня 2021 року за реєстровим № 482, ОСОБА_5 підтвердив, що станом на дату її підписання ним не було здійснено жодних платежів щодо повернення суми позики за договором, а також те, що кошти відповідно до договору позики не поверталися ОСОБА_2 наручно. Підтвердив, що станом на дату підписання цієї заяви, загальна сума заборгованості за договором становить 2 782 250 грн. Повідомив, що не заперечує проти звернення стягнення на вказану суму заборгованості, будь-яким способом, не забороненим законом, у тому числі на підставі рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса у встановленому чинним законодавством України порядку. З вказаного вбачається, що ОСОБА_4 було відомо про наявність у її чоловіка ОСОБА_5 заборгованості за договором позики від 06 серпня 2020 року. Також вбачається, що ОСОБА_5 обізнаний про бажання позивача повернути надані в позику кошти. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_5 в добровільному порядку своїх зобов`язань за договором позики, позивач звернувся до приватного нотаріуса КМНО Сальваровською Н.І. та отримав виконавчий напис від 22 квітня 2021 року про стягнення заборгованості за договором позики грошей від 06 серпня 2020 року укладеного між ним та ОСОБА_5 , який пред`явив до виконання. За вказаним виконавчим написом, 27 квітня 2021 року приватним виконавцем відкрито виконавче провадження № 65297334, у межах якого, прийнято постанови про арешт коштів та майна боржника. Проте, 11 червня 2021 року ОСОБА_4 , за згодою ОСОБА_5 , відчужила належну подружжю на праві спільної сумісної власності земельну ділянку на користь ОСОБА_3 . Отже, продаж земельної ділянки відбувся після того, як ОСОБА_5 було повідомлено про наявність у нього заборгованості, вчинення виконавчого напису, відкриття виконавчого провадження у справі та накладення арешту на його кошти та майно. Тобто, будучи співвласником земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, ОСОБА_5 , усвідомлював, що вона може бути стягнена у рахунок погашення боргу, проте надав ОСОБА_4 згоду на її відчуження. Крім того, слід зазначити, що оспорюваний договір укладений ОСОБА_4 після настання строку для повернення позики, про що останній було відомо. При цьому, після укладення такого договору, відповідачем-3 не здійснено жодних дій з метою погашення заборгованості за договором позики. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_5 , будучи співвласником земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 3221888000:24:180:0102, усвідомлював, що її частина може бути стягнена у рахунок погашення боргу, проте надав ОСОБА_4 згоду на її відчуження, яка, в свою чергу, знаючи про наявність заборгованості за договором позики від 06 серпня 2020 року, укладеного в інтересах сім`ї, допускаючи настання негативних наслідків за договором позики, у вигляді звернення стягнення на частину земельної ділянки, відчужила її на користь ОСОБА_3 , що ставить під сумнів добросовісність дій подружжя, та набуває ознак фраудаторного правочину. Виходячи з наведеного, ті обставини, що виконавче провадження щодо продавця земельної ділянки відкрито не було, а також, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 зареєстровані за різними адресами, на що посилається відповідач-1 у відзиві на апеляційну скаргу, не є підставою для відмови у задоволенні позову. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_4 не є солідарним боржником за договором позики, проте вказана обставина, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, виходячи з того, що вказаний договір укладено в інтересах сім`ї за згодою ОСОБА_4 , таким чином, остання допускаючи настання негативних наслідків за вказаним договором, у вигляді звернення стягнення на частину земельної ділянки, за згодою боржника ОСОБА_5 , обізнаного з наявністю у нього заборгованості перед позивачем, відчужила її на користь ОСОБА_3 , що ставить під сумнів добросовісність дій подружжя. Ті обставини, що правочин укладений з ОСОБА_3 , за яким було відчужено земельну ділянку носив реальний характер (був реально виконаний), будь-які обмеження щодо відчуження земельної ділянки були відсутні, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення подружжям ОСОБА_7 звернення стягнення на їх майно. Посилання відповідачів на те, що кошти отримані від продажу земельної ділянки, були витрачені відповідачем-2 на власні потреби, не свідчить про те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки було укладено не з метою уникнення стягнення на неї. Крім того, колегія суддів враховує, що земельна ділянка належала відповідачам-2,3 на праві спільної сумісної власності, проте після її відчуження за договором купівлі-продажу, відповідачем-3 жодних дій з метою погашення заборгованості за договором позики, вчинено не було. Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, оскаржуване рішення не можна назвати в повній мірі законним та обґрунтованим в розумінні ст. 263 ЦПК України, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги. Відповідно до приписів ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, наступного змісту. Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний виконавець Павлюк Назар Васильович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, задовольнити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,057 га з кадастровим номером 322188000:24:180:0102 від 11 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального Халявкою Н.М. 11 червня 2021 року за реєстровим номером 2198. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ), ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_4 ) судовий збір у сумі 2 270 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повне судове рішення складено 18 січня 2023 року. Суддя-доповідач: І.М. Вербова Судді: Т.О. Невідома В.А. Нежура