Ухвала КЦС ВС № 274/4225/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 січня 2023 року м. Київ справа № 274/4225/21 провадження № 61-10165ск22 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Тетяна Владиславівна, розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук Андрій Олександрович, на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Тетяна Владиславівна, про визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Т. В., в якому просив: - визнати недійсним договір дарування квартири від 24 лютого 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №

91. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року - без змін. Не погоджуючись з рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постановою Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук А. О., 12 жовтня 2022 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити. Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року у цій справі; касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків. Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено. Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Підставою касаційного оскарження рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17 (провадження № 61-9531св19), від 3 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції. Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення правочину під впливом помилки. За таких обставин Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області відмовив у задоволенні позову в зв`язку з недоведенням ОСОБА_1 своїх вимог. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції вказав, що сам лише факт проживання ОСОБА_1 у квартирі, яка є предметом спірного договору, не може свідчити про наявність чи відсутність помилки (неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання). Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 24 лютого 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Т. В., зареєстрований в реєстрі за №

91. Також судами попередніх інстанцій за матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 продовжує проживати і зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 проведено операцію на правому оці, що судами встановлено на підставі виписки Житомирської обласної лікарні від 11 квітня 2006 року. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. (частина перша статті 229 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров`я та потребу у зв`язку з цим у догляді та сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами своїх вимог. Встановивши, що ОСОБА_1 доказів на підтвердження своїх вимог не надано, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно відмовив у задоволенні позову. Суди попередніх інстанцій виходили з принципу змагальності сторін і зазначили, що сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17 (провадження № 61-9531св19), відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 274/4225/21. У постанові Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року вказано, що правовідносини між сторонами виникли щодо визнання недійсними результатів оцінки майна, звіту про визначення ринкової вартості майна та договору купівлі-продажу квартири. У постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року зазначено, що позивачем доведено вчинення правочину під впливом помилки, оскільки позивач вважав, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за ним, тобто помилявся щодо правової природи правочину, що, зокрема, підтверджується укладеним сторонами у подальшому договором від 30 червня 2016 року, який за змістом прав та обов`язків сторін відповідає умовам договору довічного утримання. Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин». З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи. Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20). Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, також відхиляються касаційним судом, оскільки висновок судів у справі № 274/4225/21 не суперечить висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук А. О., на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року). Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук А. О., на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року суд відмовляє. Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ковальчук Андрій Олександрович, на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12 липня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 6 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Бердичівського міського нотаріального округу Коновальчук Тетяна Владиславівна, про визнання договору дарування недійсним. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук