Постанова 4807 № 337/2209/21

Дата документу 17.01.2023 Справа № 337/2209/21 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/807/310/23 Головуючий у 1-й інстанції: Кучерук І.Г. Є.У.№ 337/2209/21 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2023 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Кримської О.М., Дашковської А.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2022 року, В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди у розмірі 58 783 грн. Зазначав, що до 01.04.2021 ОСОБА_2 був власником житлового будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1 . Крім житлового будинку на земельній ділянці розташовані інші будівлі та споруди, у тому числі гаражі літ. «Е», «Ж», які будувалися під одним дахом та мали спільну стіну. Гаражі були побудовані самочинно в період з осені 1986 року по грудень 1987 року позивачем ОСОБА_1 за його власні кошти з дозволу попереднього власника будинку і землекористувача матері відповідача ОСОБА_3 . За домовленістю із матір`ю відповідача позивач за власні кошти повинен був побудувати два гаражі, одним із яких він буде користуватися довічно, а другим користуватиметься її син відповідач по справі, який поступово мав компенсувати витрати на будівництво другого гаража. Ключі від гаражу літ. «Ж» були у позивача, ключі від іншого гаража літ. «Е» були передані матері відповідача. Більше 30 років позивач безперешкодно користувався гаражем літ. «Ж», зберігав у ньому свої речі. У квітні 2021 року ОСОБА_2 продав житловий будинок з усіма надвірними будівлями і спорудами, в тому числі і гараж, який йому фактично не належав, іншій особі, приховавши права позивача на нього. Посилаючись на неправомірність дій відповідача, просив суд на підставі ст.ст.22, 1166 ЦК України стягнути з останнього ринкову вартість неправомірно проданого гаражу у розмірі 58 783 грн. на відшкодування завданої майнової шкоди. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2022 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 58 783 грн. та 908 грн. компенсації судових витрат зі сплати судового збору. Судове рішення мотивовано тим, що між сторонами склалися правовідносини, які врегульовані ч.6 ст.376 ЦК України. Позивач, який здійснив самочинне будівництво гаражу, має право на відшкодування його вартості за рахунок відповідача як власника земельної ділянки, за яким визнано право власності не спірний об`єкт нерухомості. Помилкове посилання позивача на норми ст.1166 ЦК України, які на спірні правовідносини не розповсюджуються, не є підставою для відмови у захисті порушеного права позивача. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Вказує, що суд першої інстанції неправомірно на власний розсуд змінив предмет позову та правові підстави, чим порушив вимоги статті 46 ЦПК України. Зазначає, що він розрахувався із ОСОБА_1 за будівництво гаражу будівельними матеріалами ще у жовтні 1998 року, що підтверджується відповідними письмовими доказами, яким суд першої інстанції не дав належної оцінки. Вважає, що суд неправомірну стягнув з нього ринкову вартість гаражу, а не витрати на його самочинне будівництво, як це передбачено ч.6 ст.376 ЦК України. Належних і допустимих доказів на підтвердження розміру таких витрат позивач суду не надав, а суд першої інстанції не обґрунтував своїх висновків про те, що вартість таких витрат дорівнює ринковій вартості гаражу. Домовленості з приводу самочинного будівництва гаражу виникли між позивачем і колишнім власником будинку у 1986 році, а тому суд першої інстанції неправомірно застосував положення ч.6 ст.376 ЦК, введеного в дію у 2004 році. Вважає, що не є належним відповідачем у справі, оскільки з квітня 2021 року власником земельної ділянки і житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами є покупець ОСОБА_4 , який до участі у розгляді справи не залучався. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказав, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а її доводи не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Самостійне застосування судом першої інстанції норм ст.376 ч.6 ЦК України, яка регулює спірні правовідносини, не призвело до зміни предмету та обраного позивачем способу захисту. Вказує, що у відповідності до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим кодексом, положення ЦК застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Доводи апеляційної скарги про відсутність будь-яких домовленостей між сторонами з приводу самочинного гаражу спростовуються копією позовної заяви, з якою відповідач у 1998 році звертався до суду. Передані відповідачем у 1998 році будівельні матеріали не є розрахунком за збудований гараж, оскільки це були залишки не використаних при будівництві будівельних матеріалів, придбаних за кошти позивача. Покупець будинку не має жодного відношення до спірних правовідносин, він є добросовісним набувачем і жодних претензій майнового характеру у позивача до нього не виникло. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи сторін і їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає. Встановлено,18.08.1989 ОСОБА_2 успадкував після смерті своєї матері ОСОБА_3 1/3 частку житлового будинку в АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці, площею 1730 кв.м. На земельній ділянці знаходилися житловий будинок «А», літня кухня «Б», гараж «В», вбиральня «Г», водопровід №2 (а.с.72). За договором дарування від 27.05.1994 ОСОБА_2 набув право власності на інші 2/3 частки вказаного нерухомого майна.(а.с.73). Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.02.2021 ОСОБА_2 був власником об`єкта нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , який складає із житлового будинку (літера А) загальною площею 52,2 кв.м., житлова площа 22,9 кв.м., надвірних будівель і споруд: гараж (літера Е,Ж), погріб (пг,пг 1), вбиральня(літера З), паркан (№1,3), водопровід (№2) (а.с.78-79). Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЗП №086444, витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку, ОСОБА_2 був власником земельної ділянки, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та має цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд(а.с.67, 75-77). Приписом інспекції Державного архітектурнобудівельного контролю за № 274 від 18.03.1997 ОСОБА_2 запропоновано розібрати самовільно встановлені гаражі, які частково знаходяться за межами відведеної ділянки. Відповідно до копії технічного паспорту на житловий будинок індивідуального житлового фонду за адресою АДРЕСА_1 , станом на 09.04.1998 з реєстрацією поточних змін за експлікацією земельної ділянки на ній розташовані житловий будинок(літера А), гараж(літери Е, Ж). Гаражі, відповідно до примітки, самочинно збудовані у 1987 р. (а.с.21-23). Відповідно до платіжних документів протягом 1987 ОСОБА_5 були здійснені закупівлі будівельних матеріалів та послуг на загальну суму 200 крб.40 коп., ОСОБА_6 на суму 336 крб. (а.с.35-43). У 1998 ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном. Зазначав у позовній заяві, що за життя своєї матері ОСОБА_3 сторони на її земельній ділянці збудували тимчасові гаражі. Між сторонами виник спір з приводу вказаної нерухомості, відповідач відмовився отримати компенсацію вартості витрачених при будівництві будівельних матеріалів, а тому ОСОБА_2 просив суд зобов`язати ОСОБА_1 звільнити гараж із отриманням компенсації понесених витрат (а.с.44). Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10.05.2000 року, позовна заява залишена без розгляду(а.с.45). Відповідно до розписки від 10.10.1998 ОСОБА_7 , яка є дружиною позивача, отримала від ОСОБА_2 будівельні матеріали: цеглу нову 830 од., цеглу б/у 390 од., шлакоблок новий 114 (а.с.74). За договором купівлі продажу від 01.04.2021 ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, площею 0,1000 га, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (а.с.68-69, 70-71). Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13.04.2021 об`єкт нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 , складає житловий будинок(літера А) загальною площею 52,2 кв.м., гараж(літера Е,Ж), погріб(пг,пг 1), вбиральня(літера З), паркан (№1,3), водопровід (№2) (а.с.34). Відповідно до звіту з оцінки майна від 01.04.2021Запорізької товарної біржі «Гілея» ринкова вартість гаража літера «Ж», розташованого за адресою АДРЕСА_1 , становить 58 783,00 грн.(а.с.6-33). Судовим рішенням в іншій справі від 28.01.2021 по спору між тими ж сторонами у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння встановлено, що спірним гаражем, позначеним літ «Ж», заволодів та користувався ОСОБА_1 , який зберігав у ньому свої речі. У задоволенні позову про витребування майна було відмовлено за недоведеністю (а.с.47-50). Звертаючись до суду за захистом порушеного права, ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог зазначав що, за власні кошти на належній відповідачеві земельній ділянці у 1987 році самочинно збудував гараж, яким користувався більше 30 років. ОСОБА_8 , продавши у 2021 році житловий будинок з гаражем літ. «Ж», розпорядився майном, яке йому не належало, чим завдав йому майнової шкоди у розмірі ринкової вартості спірного гаражу, яка на підставі ст.1166 ЦК України підлягає відшкодуванню. Частина 1 ст. 1166 ЦК України передбачає відшкодування в повному обсязі майнової шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкоди, завданої майну фізичної або юридичної особи, особою, яка її завдала. Шкода, завдана майну громадянина, підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Вимогу про відшкодування шкоди вправі заявити як власник майна, так і особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном на підставі, передбаченій законом чи договором. За положенням ст.105 ЦК УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо). Самовільно споруджені будинки чи прибудови не можуть бути об`єктом права особистої власності. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про власність», який діяв на час набуття відповідачем права на спадщину, у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі ст. 17 ЗК УРСР, в редакції закону на час виникнення спірних правовідносин, і ст. 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Аналогічні положення щодо наслідків самочинного будівництва містяться і в ст. 376 ЦК України,якою визначено, що самочинним вважається будівництво житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна у разі: якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; якщо вони збудовані (будуються) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; якщо вони збудовані (будуються) з істотним порушенням будівельних норм і правил. За загальним правилом, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Воно не може бути відчужене, успадковане; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів. Системний аналіз вищевказаних норм права дає підстави дійти висновку про те, що самочинно побудована споруда (будівля) на чужій земельній ділянці не є об`єктом права власності, і особа, яка приймала участь у її будівництві без укладання відповідної угоди про створення спільної власності, не набуває на такий об`єкт право власності. Отже, доводи позивача про те, що він у 1987 році набув право власності на спірний гараж, який самочинно збудував за власні кошти на земельній ділянці, що знаходилася у користуванні матері відповідача, не ґрунтуються на законі. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 02.03.2021 за заявою ОСОБА_2 було здійснено реєстрацію об`єкта нерухомого майна житлового будинку літ. «А», з надвірними будівлями і спорудами, у тому числі гаражі літ. «Е, Ж», що розташовані по АДРЕСА_1 . У передбаченому законом порядку вказана реєстраційна дія ніким не оскаржена і не оспорена, а отже продаж ОСОБА_2 у квітні 2021 року належної йому нерухомості відповідає вимогам ст.319 ЦК України, а укладений ним правочин у відповідності до ст. 204 ЦК України є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом та він не визнаний судом недійсним. За вказаних обставин передбачених законом підстав для висновку про те, що відповідач неправомірно продав майно, яке йому не належало, чим завдав шкоди позивачеві, яка б підлягала відшкодуванню на підставі ст. 1166 ЦК України, по справі не встановлено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач, який здійснив самочинне будівництво гаражу, має право на відшкодування його вартості за рахунок відповідача як власника земельної ділянки, за яким визнано право власності не спірний об`єкт нерухомості. Помилкове посилання позивача на норми ст.1166 ЦК України, які на спірні правовідносини не розповсюджуються, не є підставою для відмови у захисті порушеного права позивача. Проте таких висновків суд першої інстанції не звернув уваги на те, що за положенням ч. 6 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Відшкодування ринкової вартості самочинної будівлі за рахунок власника земельної ділянки особі, яка здійснила самочинне будівництво, вказана норма права не передбачає. З вимогами про відшкодування таких витрат ОСОБА_1 до суду не звертався, належних і допустимих доказів на їх підтвердження суду не надавав. Наявні в матеріалах справи копії платіжних документів про придбання протягом 1986-1988 років ОСОБА_1 та ОСОБА_6 будівельних матеріалів на загальну суму 536, 30 крб. не є достатньою підставою для стягнення з відповідача ринкової вартості спірного гаражу. У справі відсутні належні і допустимі докази на підтвердження того, що всі придбані будівельні матеріали використовувалися при будівництві спірного гаражу, і що їх вартість фактично становить ринкову вартість гаражу за цінами на час вирішення спору судом першої інстанції. За таких обставин висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 на підставі ч.6 ст.376 ЦК України має право на відшкодування ринкової вартості самочинно збудованого гаражу, є такими, що відповідають вимогам закону та матеріалам справи. За вказаних обставин оскаржуване рішення на підставі стю.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову у позові. Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Як видно із матеріалів справи, ОСОБА_2 подавав клопотання під час розгляду справи в суді про стягнення з позивача судових витрат. Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною третьою статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141 - 142 ЦПК України. Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з правилами пунктів 1-3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Наведений підхід до вирішення питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу є сталим та неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19 (провадження № 12-94гс20), від 14 листопада 2018 року у справі № 753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15, від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18. ОСОБА_2 надав докази понесених ним витрат на правову допомогу на суму 11 000,00 гривень у вигляді копії договору про надання правової допомоги №0707/0508 від 07.07.2021 року укладеному із адвокатом Бєлан С.В., копії додатків №1-№5 до договору №0707/0508 від 07.07.2021 року, копії актів приймання передачі наданих послуг №1-№5 та копії прибутково касових ордерів на загальну суму 11 000,00 гривень (а.с.153-179). Окрім того, ОСОБА_2 сплатив за подану апеляційну скаргу судовий збір в сумі 1362,00 гривень (а.с.194) У зв`язку з тим, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, судові витрати, які були понесені ним у зв`язку з розглядом вказаної цивільної справи, мають бути компенсовані йому за рахунок ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст.263, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2022 року по цій справі скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволені позову. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 12362,00 гривень ( дванадцять тисяч триста шістдесят дві гривні 00 копійок). Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 23 січня 2023 року. Головуючий: І.В. Кочеткова Судді: А.В. Дашковська О.М. Кримська