Постанова КЦС ВС № 201/5390/16-ц

Постанова Іменем України 11 січня 2023 року м. Київ справа № 201/5390/16-ц провадження № 61-10059св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року у складі судді Даниліва Є. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ «ПриватБанк», банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про стягнення грошових коштів за депозитними договорами. Позовну заяву обґрунтовував тим, що 08 лютого 2013 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» у філії Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» Ялтинського відділення АР Крим укладено депозитний договір шляхом підписання заяви № SAMDN80000732898616 на оформлення вкладу «Стандарт», на підставі якої він оформив вклад на 100 000,00 дол. США на строк 366 днів, до 08 березня 2014 року. Процентна ставка визначена у розмірі 10 % річних. Документом, який підтверджує приймання банком від позивача готівки в сумі 100 000,00 дол. США, є квитанція від 08 лютого 2013 року № 2ТRNCAGRAGR000000046453778 до депозитного договору «Стандарт» від 08 лютого 2013 року № SAMDN80000732898616. 10 грудня 2013 року за його заявою депозитний договір № SAMDN80000732898616 припинив свою чинність, а сума коштів, яка обліковувалася на ньому, розділена на 80 000,00 дол. США та 20 000,00 дол. США з укладенням таких окремих договорів: депозитного договору «Стандарт» від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032182900 на суму 80 000,00 дол. США та депозитного договору «Стандарт» від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032184800 на суму 20 000,00 дол. США. Також 25 грудня 2013 року між ним і банком у філії Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» Ялтинського відділення АР Крим укладено депозитний договір «Стандарт» № SAMDNWFD0070045310300 на суму 25 000,00 дол. США. Грошові кошти внесено 25 грудня 2013 року через касу банку. Банк припинив нараховувати відсотки за депозитними договорами у березні 2014 року, а з травня 2014 року анулював відомості про банківські вклади, які містилися на сайті ПАТ КБ «ПриватБанк» у розділі доступу клієнта до своїх рахунків «Приват24». Неодноразові звернення до банку із заявами про повернення банківських вкладів та відсотків залишено без задоволення. Відповідно до наданих банком відповідей від 11 березня 2014 року, від 29 вересня 2014 року діяльність ПАТ КБ «ПриватБанк» на території АР Крим вимушено припинена. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 під час розгляду справи уточнив позовні вимоги та просив стягнути з відповідача на його користь суми вкладів у таких розмірах: 80 000,00 дол. США, 20 000,00 дол. США, 25 000,00 дол. США; відсотки за користування депозитами у розмірі 63 446,43 дол. США; 3 % річних у розмірі 17 157,57 дол. США; моральну шкоду у розмірі 250 000,00 грн; зобов`язати відповідача надати позивачу доступ до системи електронних платежів «Приват24» з можливістю керування рахунками. Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі Справа розглядалась неодноразово. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за депозитними договорами «Стандарт» від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032182900 суму вкладу у розмірі 80 000,00 дол. США, від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032184800 суму вкладу у розмірі 20 000,00 дол. США, від 25 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032184300 суму вкладу у розмірі 25 000,00 дол. США; 63 446,43 дол. США - відсотки за користування депозитними коштами; 17 157,57 дол. США - 3 % річних. У задоволенні іншої частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач позбавлений права користування та розпорядження належними йому грошовими коштами, які банк отримав від нього на підставі підписаної заяви на оформлення вкладу і до цього часу не повернув. Законодавством не передбачена можливість обмеження прав клієнта банку на безперешкодне розпорядження своїми грошовими коштами будь-якими рішеннями банку. Блокування грошових коштів клієнта суперечить ЦК України, порушує право клієнта на безперешкодне розпорядження депозитними коштами, які знаходяться на його рахунку, відтак банк діє неправомірно та порушує у такий спосіб законні права та інтереси позивача. Суд відхилив посилання відповідача на те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» не повинно повертати депозитний вклад, оскільки кошти вносилися у відділенні банку на території АР Крим, яка на час розгляду справи є окупованою, і компенсацією вкладів займається Автономна некомерційна організація «Фонд захисту вкладників» в Кримському федеральному окрузі Російської Федерації, оскільки договори вкладу «Стандарт» від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032184800 і № SAMDNWFD0070032182900 та від 25 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070045310300 укладені між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» як юридичною особою, місцезнаходження якої на момент виникнення договірних відносин було у м. Дніпропетровську (нині м. Дніпро), з подальшою зміною юридичної адреси на м. Київ. Філія банку в АР Крим є відокремленим структурним підрозділом банку, не має статусу юридичної особи і здійснює свою діяльність від імені банку, в межах повноважень, наданих їй банком, а тому в межах чинного законодавства банк відповідає за діяльність його філії, що є однією з вирішальних обставин у цій справі для задоволення позовних вимог в частині повернення вкладу. Вирішуючи позов про зобов`язання ПАТ КБ «ПриватБанк» надати ОСОБА_1 доступ до системи електронних платежів «Приват24» з можливістю керування рахунками, суд виходив з того, що позивач не довів обмеження у доступі з можливістю керувати рахунками, а також обмеження доступу до системи платежів «Приват24». Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд дійшов висновку, що ані чинним законодавством, ані договорами банківського вкладу, на які посилається позивач, не передбачено його право на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з неповерненням банком грошових коштів, переданих у депозит. Оскільки позивач не надав документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок, суд відмовив у задоволенні вимоги в частині відшкодування витрат, пов`язаних із розглядом справи, на професійну правничу допомогу. Постановою Львівського апеляційного суду від 28 січня 2021 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2021 рокуу частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення відсотків та пені за користування депозитними коштами скасовано. У цій частині справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення суми вкладів залишено без змін. За результатами нового апеляційного розгляду, постановою Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та 3 % річних скасовано. У цій частині ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 проценти за договорамим від 10 грудня 2013 року № SAMDNFD0070032184900, від 10 грудня 2013 року № SAMDNFD0070032184800, від 25 грудня 2013 року № SAMDNFD0070045310300, у розмірі 26 096,95 дол. США та 3 % річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, у розмірі 9 928,94 дол. США, а всього стягнуто 36 025,89 дол. США. У задоволенні іншої частини позовних вимог у цій частині відмовлено. В іншій частині рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року, з урахуванням постанови Верховного Суду від 16 лютого 2022 року, залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до наказу Правління ПАТ КБ «ПриватБанк» від 05 січня 2014 року № 7 процентна ставка за вкладами «на вимогу» з 06 січня 2014 року становить 1 % річних. Згідно з протоколом Комітету управління активами і пасивами ПАТ КБ «ПриватБанк» від 25 квітня 2017 року № Э.DN/20/1/3/2/6-6789742, з 04 травня 2017 року розмір відсоткової ставки «до запитання» становить 0,01 % річних. Натомість, у поданих позивачем розрахунках нарахування відсотків позивач здійснював за відсотковими ставками, визначеними в укладених договорах, які неодноразово пролонговувались, проте, після ініціювання позивачем їх розірвання з 02 лютого 2016 року, розмір відсотків слід було б обчислювати у період з 03 лютого 2016 року до 03 травня 2017 року - за ставкою 1 % «на вимогу», а з 04 травня 2017 року до 10 вересня 2018 року - за ставкою 0,01 % «до запитання», а не за ставкою, визначеною у договорах банківського вкладу. Вирішуючи позовні вимоги щодо нарахування 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, апеляційний суд виходив з того, що позивачем здійснено розрахунок 3 % річних на підставі зазначеної статті за період з 02 березня 2014 року до 26 вересня 2018 року. Разом з тим, дійшовши правильних висновків про наявність правових підстав для стягнення 3 % річних, суд першої інстанції неправильно визначився з періодом їх нарахування та не звернув увагу, що прострочення грошового зобов`язання щодо повернення коштів у повному обсязі почалося з 03 лютого 2016 року, а не з 02 березня 2014 року, як вважав позивач. У період з 02 березня 2014 року до 29 січня 2016 року позивач не звертався із вимогою про розірвання договорів банківського вкладу, а отже, у банку не виникав обов`язок повернути такі грошові кошти, що свідчить про відсутність будь-якого прострочення виконання зобов`язання зі сторони банку та неможливість застосування статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасуватиухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» відсотків у розмірі 26 096,95 дол. США та 3 % річних у розмірі 9 928,94 дол. США. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема на те, що судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач, звертаючись до суду з позовом, повинен довести факт порушення, невизнання чи оспорення його прав, свобод чи інтересів саме вказаним ним у позові відповідачем. При цьому заявлені позовні вимоги до неналежного відповідача не підлягають задоволенню. Судами фактично ухвалені судові рішення щодо неналежного відповідача АТ КБ «ПриватБанк», хоча суд мав у цьому випадку відмовити в задоволенні позову. Матеріали справи містять чинний договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, за яким на ТОВ «ФК «Фінілон» (у тому числі і щодо позивача) було переведено борг АТ КБ «ПриватБанк» за всіма депозитними договорами, укладеними Кримською філією банку. Розміщення банком повідомлення від 30 січня 2015 року на офіційному сайті «Приватбанк» у відповідному розділі Умов та правил надання банківських послуг із встановленням строку для клієнтів до 15 лютого 2015 року для подання письмових заперечень (незгоди) щодо переведення боргу (грошових коштів відповідного клієнта/кредитора) на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» було цілком правомірною юридичною дією банку, яка підтверджувалася та підтверджується вимогами чинного законодавства. А отримання банком таким шляхом «мовчазної» згоди від кредиторів було підтвердженням їх відношення до такого правочину, що був укладений 17 листопада 2014 року, та, відповідно, досягненням наслідків переведення боргу. Оскільки будь-яких письмових заперечень від позивача щодо переведення банком на ТОВ «ФК «Фінілон» боргу за договорами, які є предметом спору у цій справі, на адресу банку не надходило, то вважається, що переведення боргу було здійснено за згодою вкладника. З огляду на відсутність судового рішення про визнання недійсним договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року вчастині прав та обов`язків позивача у цій справі, усі правові наслідки, які були породжені з моменту укладання між первісним та новим боржником договору про переведення боргу, зберігаються до моменту визнання недійсним правочину на підставі рішення суду та, відповідно, зберігаються усі обов`язки і у нового боржника щодо повернення коштів кредитору. Таким чином, належним відповідачем у справі є ТОВ «ФК «Фінілон» як новий боржник за депозитними договорами та особа, яка повинна виконувати усі договірні зобов`язання. Висновки судів щодо стягнення відсотків за депозитними договорами не відповідають висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. Так, із заявою про припинення депозитних договорів позивач звернувся до банку 27 лютого 2014 року, а отже, ці договори є розірваними з 27 лютого 2014 року. Таким чином, з дня розірвання договорів банківського вкладу відсутні будь-які підстави для нарахування відсотків на вклад. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не подав. Фактичні обставини, встановлені судами 08 лютого 2013 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» у філії Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» Ялтинського відділення АР Кримуклали депозитний договір № SAMDN80000732898616 на оформлення вкладу «Стандарт», строком на 366 днів, до 08 березня 2014 року, із зобов`язанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою 10 % річних. Документом, який підтверджує приймання банком готівки в сумі 100 000,00 дол. США від позивача, є квитанція від 08 лютого 2013 року № 2ТRNCAGRAGR000000046453778 до депозитного договору «Стандарт» від 08 лютого 2013 року № SAMDN80000732898616. За заявою позивача 10 грудня 2013 року депозитний договір № SAMDN80000732898616 припинив свою чинність, а суму коштів, яка обліковувалася на ньому, позивач розділив на дві суми у розмірі 80 000,00 дол. США та 20 000,00 дол. США з укладенням окремих договорів: депозитного договору «Стандарт» від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032182900 - на суму 80 000,00 дол. США із зобов`язанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою 10 % річних та депозитного договору «Стандарт» від 10 грудня 2013 року №SAMDNWFD0070032184800 на суму 20 000,00 дол. США із зобов`язанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою 7 % річних. 25 грудня 2013 року ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» у філії Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» Ялтинського відділення АР Кримуклали депозитний договір «Стандарт» № SAMDNWFD0070045310300 на суму 25 000,00 дол. США із зобов`язанням банку нараховувати відсотки на суму вкладу за ставкою 10 % річних. 25 грудня 2013 року ОСОБА_1 через касу банку вніс грошові кошти у розмірі 25 000,00 дол. США, що підтверджується квитанцією від 25 грудня 2013 року № 1977 та договором № SAMDNWFD0070045310300, оформленим 25 грудня 2013 року. Згідно із договором № SAMDNWFD0070045310300 банк прийняв грошові кошти від вкладника. ОСОБА_1 неодноразово звертався до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогами про повернення йому зазначених коштів, втім відповідно до наданих банком відповідей від 11 березня 2014 року № 217/03, від 29 вересня 2014 року № 20.1.0.0.0/7-20140925/2087 діяльність ПАТ КБ «ПриватБанк» на території АР Крим вимушено припинена. Умови пункту 10 заяви від 10 грудня 2013 року на оформлення вкладів № SAMDNWFD0070032184800 та № SAMDNWFD0070032182900 передбачають право сторін достроково розірвати договір, повідомивши про це один одного за два банківських дні до дати розірвання. У пункті 9 заяви на оформлення вкладу від 25 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070045310300 передбачено право сторін достроково розірвати договір, повідомивши про це один одного за два банківських дні до дати розірвання. Згідно із умовами пункту 15 заяви на оформлення вкладів від 10 грудня 2013 року № SAMDNWFD0070032184800 та № SAMDNWFD0070032182900 у разі неповідомлення клієнтом за закінченням строку дії договору про намір забрати свої кошти, такий вклад автоматично продовжується ще на один строк. Відповідно до повідомлення ПАТ КБ «ПриватБанк» від 03 червня 2014 року № 19.0.0.0/3-883 до Державного реєстру банків внесено запис щодо тимчасового призупинення діяльності Філії «Кримське регіональне Управління «ПАТ КБ «ПриватБанк» (рішення Правління банку від 15 травня 2014 року № 18). Позивач до матеріалів справи долучив лист від 29 січня 2016 року, адресований на ім`я голови Правління ПАТ КБ «ПриватБанк» Дубілета А. В., який отриманий адресатом 02 лютого 2016 року, про повернення суми вкладів та відсотків за ними, яким ОСОБА_1 ініціював розірвання договорів банківських вкладів. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судові рішення оскаржуються заявником виключно в частині вирішення вимог про стягнення процентів за депозитними договорами та 3 % річних, нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, у зв`язку з чим Верховний Суд переглядає судові рішення в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, викладених у касаційній скарзі. Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо стягнення процентів за договором банківського вкладу Між сторонами справи існували зобов`язальні правовідносини з договорів банківських вкладів. Звертаючись до суду, позивач з посиланням на статтю 1070 ЦК України просив стягнути проценти за договорами банківського вкладу за користування грошовими коштами за період з 10 грудня 2013 року до 10 вересня 2018 року (за договорами від 10 грудня 2013 року) та з 25 грудня 2013 року до 25 вересня 2018 року (за договором від 25 грудня 2013 року). Суд першої інстанції задовольнив ці вимоги та виходив з того, що після розірвання договорів банківського вкладу розмір процентної ставки залишається незмінним. Переглядаючи справу в апеляційному порядку у цій частині позовних вимог, після скасування попереднього судового рішення апеляційного суду Верховним Судом (постанова від 16 лютого 2022 року), суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів за договорами банківських вкладів та виходив з того, що у поданих позивачем розрахунках, нарахування відсотків здійснено за відсотковими ставками, встановленими в укладених договорах, які неодноразово пролонговувались, проте після ініціювання позивачем їх розірвання з 02 лютого 2016 року розмір відсотків слід було обчислювати у період з 03 лютого 2016 року до 03 травня 2017 року - за ставкою 1 % «на вимогу», з 04 травня 2017 року до 10 вересня 2018 року - за ставкою 0,01 % «до запитання», а не за ставкою, визначеною у договорах. Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що ці умови поширюються лише на діючі договори. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598, 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються. Суди першої й апеляційної інстанцій помилково стягнули проценти за ставкою в розмірі 1 %, що зазвичай сплачується банком за вкладом «на вимогу» відповідно до статті 1070 ЦК України. Згідно з частиною другою статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Тобто після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598, 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору у цій частині вимог апеляційний суд не врахував, що виплата передбачених умовами договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договору вкладу та після припинення такого договору вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договору банківського вкладу проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. У справі, яка переглядається, установлено, що договорами банківського вкладу передбачено право сторін достроково розірвати договір з повідомленням про це іншої сторони за два банківські дні до розірвання договору. Позивач скористався правом на дострокове розірвання депозитних договорів, направивши банку 29 січня 2016 року вимогу про повернення вкладів, яку відповідач отримав 02 лютого 2016 року, та за умовами договорів такий договір вважається розірваним з 02 лютого 2016 року, що під час розгляду справи банком не заперечувалось. У касаційній скарзі банк також послався на те, що договори вважаються розірваними з моменту отримання банком заяви про розірвання договору і повернення коштів, з урахуванням строку, вказаного у депозитному договорі для реалізації права на його дострокове розірвання. При цьому договори банківських вкладів, укладені між сторонами, не містять умов та визначеного розміру ставки за користування грошовими вкладами у разі неналежного виконання зобов`язань за договорами після закінчення терміну їх дії. За таких умов положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після дострокового розірвання, не застосовуються. Суд апеляційної інстанції помилково стягнув проценти за депозитними договорами за ставкою 1 % «на вимогу» з 03 лютого 2016 року до 03 травня 2017 року, та з 04 травня 2017 року до 10 вересня 2018 року - за ставкою 0,01 % «до запитання», тобто за період після ініціювання позивачем їх розірвання з 02 лютого 2016 року, на загальну суму за трьома депозитними договорами 1 579,14 дол. США. Зважаючи на наведене рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду, на підставі статті 412 ЦПК України, підлягають скасуванню в частині стягнення процентів за користування вкладами за вказаний період з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї частини позовної вимоги. Доводи касаційної скарги в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківських вкладів ґрунтуються на тому, що після розірвання депозитних договорів договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються, тобто проценти не виплачуються, і такі аргументи знайшли своє підтвердження. Проте банк не спростував обґрунтованість нарахування процентів за депозитними договорами до моменту їх розірвання (02 лютого 2016 року) і доводів щодо неправильності розрахунку, з яких виходив суд апеляційної інстанції, у касаційній скарзі не навів. За таких обставин колегія суддів вважає, що постанову апеляційного суду слід залишити без змін в частині стягнення з банку на користь позивача процентів за договором банківського вкладу № SAMDNFD0070032184900 від 10 грудня 2013 року у розмірі 17 205,48 дол. США (80 000 дол. США х 10 % х 785 дн./365 днів = 17 205,48 дол. США), за період з 10 грудня 2013 року до 02 лютого 2016 року (785 днів); за договором № SAMDNFD0070032184800 від 10 грудня 2013 року у розмірі 3 010,96 дол. США (20 000 дол. США х 7 % х 785 дн./365 днів = 3010,96 дол. США) за період з 10 грудня 2013 року до 02 лютого 2016 року; за договором № SAMDNFD0070045310300 від 25 грудня 2013 року у розмірі 4 301,37 дол. США (25 000 дол. США х 10 % х 770 дн./365 днів = 5 273,97 дол. США) за період з 25 грудня 2013 року до 02 лютого 2016 року, всього за трьома депозитними договорами стягнути проценти на суму 24 517,81 дол. США. Щодо стягнення 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу береться прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні. За змістом прохальної частини уточненої позовної заяви від 25 вересня 2018 року, позивач просив стягнути 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за трьома депозитними договорами з 02 березня 2014 року до 26 вересня 2018 року у розмірі 17 157,57 дол. США (т. 2, а. с. 64-75). Установивши, що банк порушив грошове зобов`язання за наведеними трьома депозитними договорами, суд апеляційної інстанції правильно застосував положення частини другої статті 625 ЦК України та стягнув на користь позивача 3 % річних від простроченої суми не з 02 березня 2014 року, як просив позивач і задовольнив суд першої інстанції, а з 03 лютого 2016 року, тобто з наступної дати, яка слідує за датою дострокового розірвання договорів (02 лютого 2016 року) і до 26 вересня 2018 року, тобто в межах заявлених в суді першої інстанції позовних вимог, навівши детальний розрахунок, який відповідачем не спростовано. Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» у цій частині без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо доводів АТ КБ «ПриватБанк» про переведення боргу за депозитними договорами на ТОВ «ФК «Фінілон» на підставі договору від 17 листопада 2014 року У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 757/34314/18 (провадження № 61-7121св21) зазначено, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитор надав згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655св21) та від 17 листопада 2021 року у справі№ 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах. Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України). Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). За змістом статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових:по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу. За таких обставин колегія суддів не бере до уваги посилання заявника у касаційній скарзі на наявність чинного договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, оскільки, як зазначено вище, договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора (позивача), тобто не відбулося переведення боргу, а тому самеАТ КБ «ПриватБанк» є належним відповідачем у справі. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині стягнення процентів після розірвання депозитних договорів за період з 03 лютого 2016 року до 10 вересня 2018 року підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог. Постанову апеляційного суду в частині стягнення з банку на користь позивача процентів за депозитними договорами до моменту їх розірвання (02 лютого 2016 року) та стягнення 3 % річних залишити без змін на підставі статті 410 ЦПК України. Щодо судових витрат Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При зверненні до суду із цим позовом позивач судовий збір не сплачував, посилаючись на те, що є споживачем, який на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільняється від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням його прав. Колегія суддів скасувала судові рішення про стягнення процентів за депозитними договорами за період з 03 лютого 2016 року до 10 вересня 2018 року та відмовила у задоволенні цих вимог у зв`язку з розірванням договорів. Тобто між сторонами існують правовідносини з виконання грошового зобов`язання, на які не поширюється дія умов договорів та Закону України «Про захист прав споживачів», а отже, позивач не звільнений від сплати судового збору. З розірванням договорів між банком та позивачем споживчі правовідносини припинені. Схожих висновків при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат виходила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021року у справа № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20). Ураховуючи, що судові рішення підлягають скасуванню в частині стягнення процентів за депозитними договорами за період з 03 лютого 2016 року до 10 вересня 2018 рокуз ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, а також виходячи з пропорційності розміру задоволених вимог, із ОСОБА_1 на користь банку підлягає стягненню судовий збір у розмірі 444,40 грн за подання апеляційної скарги та 592,54 грн за розгляд справи касаційним судом, всього у розмірі 1036,94 грн. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення процентів за депозитними договорами за період з 03 лютого 2016 року до 10 вересня 2018 року на загальну суму за трьома депозитними договорами у розмірі 1 579,14 доларів США скасувати та у задоволенні цих позовних вимог відмовити. Постанову Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення процентів до розірвання депозитних договорів на загальну суму 24 517,81 доларів США, а також у частині стягнення 3 % річних, нарахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 9 928,94 доларів США, залишити без змін. Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 1036 (одна тисяча тридцять шість) гривень 94 коп., сплачений банком за подання апеляційної і касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець