Постанова 4803 № 205/4414/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8155/22 Справа № 205/4414/19 Суддя у 1-й інстанції - Остапенко Н. Г. Суддя у 2-й інстанції - Биліна Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 грудня 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого Биліни Т.І., суддів: Зайцевої С.А., Максюти Ж.І., за участю секретаря Заворотного К.Я., розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Москвіної Т.В., на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року по справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне підприємство Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство Центральний Дніпровської міської ради, про виселення особи без надання іншого житлового приміщення, - ВСТАНОВИЛА: У травні 2019 року міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Комунальне підприємство Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство Центральний ДМР (далі КП «КЖЕП Центральний ДМР), на предмет виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення. Позов обґрунтовано тим, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, на підставі рішення Дніпропетровської міської Ради від 19.11.2003 № 11/13. Балансоутримувачем будинку за зазначеною адресою є КП «КЖЕП Центральний Дніпровської міської ради. ОСОБА_1 проживає в квартирі АДРЕСА_1 на незаконних підставах, що підтверджується рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2018 року у справі № 2/205/1024/18 (205/2014/17) за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням за зазначеною адресою, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2018 року залишено без змін. Ордер на житлову площу відповідачці не видавався. Отже, квартирою АДРЕСА_1 , відповідач користується безпідставно. /а.с.1-5/. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року позовні вимоги задоволено повністю. Вирішено виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат у справі /а.с.147-151/. Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не надано належну оцінку доказам відповідача, таким як: показання свідків, не взято до уваги що житловий будинок, де знаходиться спірна квартира зареєстрований за АП Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського на підставі наказу №271 від 03 червня 1993 року, реєстраційне свідоцтво від 22 червня 1993 року. В своєму рішенні суд без належних та допустимих доказів помилково встановив належність спірного житлового будинку до комунальної власності, розпорядником якої є міська рада. Судом відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення провадження у даній справі до розгляду цивільної справи №205/9291/2021 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ Дніпропетровський металургійний завод, третя особа КЖЕП Центральний ДМР про визнання права користування житловим приміщенням, що не дозволило відповідачеві обґрунтувати свої заперечення на позов, як наслідок відбулося порушення норм процесуального права /а.с.153-158/. Позивач скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу в якому зазначив свою незгоду з доводами апеляційної скарги, вважає рішення Ленінського районного суду вмотивованим та обґрунтованим з наступних підстав. Відповідачка проживає в будинку належному на праві комунальної власності територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради, на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 19.11.2003 року №11/13 без достатніх для того підстав. Ордер на вселення їй не видавався, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався, вона самоправно вселилася в квартиру, а тому підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення, так як вона зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 . Третя особа не скористались своїм правом, передбаченим ст.360 ЦПК України, щодо надання відзиву на зазначену апеляційну скаргу. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що будинок АДРЕСА_1 перебуває на балансі КП «КЖЕП Центральний ДМР та належить до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра (а.с. 10-14). З відповіді управління з питань комунальної власності Департаменту по роботі з активами ДМР вбачається, що у реєстрі об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Дніпра за адресою: АДРЕСА_1 , є запис про житловий будинок літ. А-1, загальною площею 127,1 кв.м, реєстрація будинку Департаментом не проводилась (а.с.116). У ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_2 , ордер на вселення їй не видавався. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, по справі № 205/2014/17 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ДМР, КП «КЖЕП Центральний ДМР про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено (а.с.7-9). У вищевказаній постанові Дніпровського апеляційного суду зазначено, що вселення ОСОБА_2 у приміщення мало місце на неналежній правовій підставі. Згідно з довідкою про зняття з реєстрації місця проживання № 70 від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_4 , у зв`язку з вибуттям до нового місця проживання: АДРЕСА_5 (а.с.38). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, із застосуванням норм матеріального права, визначених у ст.ст. 9, 58, 61, 109, 116 Житлового кодексу УРСР та ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, правильно встановив характер спірних правовідносин та дійшов вірного висновку про те, що відповідач вселилася у житлове приміщення, яке відноситься до комунальної власності, без належної правової підстави, тобто всупереч ст. 41 Конституції України, не у відповідності до закону, що є правовою підставою для виселення ОСОБА_1 з самоправно зайнятого нею житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_6 , без надання іншого житлового приміщення, з чим повністю погоджується і колегія суддів. У п. 10 роз`яснень Верховного Суду України «Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право)» у члена сім`ї наймача, включеного до ордера на заселення жилого приміщення, право користування останнім виникає у зв`язку із включенням до ордера, а не у зв`язку із вселенням у це приміщення. Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано відповідачем при розгляді справи судом першої інстанції, так і в апеляційній інстанції, ДМР відповідний ордер ОСОБА_1 не видавала, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався. Крім того матеріали справи не містять відомостей про звернення ОСОБА_1 із заявою до виконавчих органів міської ради про взяття на такий облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або щодо перебування на обліку. Рішенням суду, яке набрало законної сили встановлено, що відповідач вселилася у спірну квартиру без належної правової підстави. Особа, яка самовільно вселилася у житло, підлягає виселенню. Такою, що самоуправно зайняла жиле приміщення, вважається особа, яка вселилася в нього самовільно без будь-яких підстав або незважаючи на заборону про вселення. Виселення цієї особи пов`язано з відсутністю у неї законних підстав для зайняття жилої площі. Доводи апелянта про те, що ДМР не є власником спірної квартири та не має права вимоги до неї щодо виселення з житлового приміщення, спростовуються встановленими фактами у рішенні Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2018 року, яке з постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2019 року набрало законної сили, та в силу ч.ч.4,5 ст. 82 ЦПК України, додатковому доказуванню не підлягають. Посилання апелянта в обґрунтування апеляційної скарги на її звернення з позовом до ПАТ Дніпропетровський металургійний завод з вимогами про визнання права користування за нею житловим приміщенням жодним чином не підтверджено. Як наслідок у суду першої інстанції не було підстав для зупинення провадження у цій справі до розгляду позову, який ще не подано до суду. Також не заслуговують на увагу і доводи апелянта про те, що листом №11518 станом на 16 жовтня 2014 року КП ДМБТІ надавало інформацію щодо належності спірної квартири АП Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського, оскільки зазначена інформація датована значно раніше, ніж та, яка надавалась позивачем у цій справі станом на момент звернення з цим позовом до суду, чому надавалась правова оцінка судом першої інстанції та яка, в силу ст. 89 ЦПК України переоцінці колегією суддів не підлягає. Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Апелянтом не додано до апеляційної скарги жодного додаткового доказу, який би не був досліджений судом першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки досліджених судом першої інстанції доказів та яким не надавалась правова оцінка при вирішення позовних вимог по суті спору, де виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, у відповідності до ст. 89 ЦПК України, і незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка за наданими позивачем матеріалами справи. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Москвіної Т.В. залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.І. Биліна Судді: С.А.Зайцева Ж.І.Максюта