Постанова 4813 № 947/25645/21

Номер провадження: 22-ц/813/6646/22 Справа № 947/25645/21 Головуючий у першій інстанції Маломуж А. І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20.12.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Садаклієва Івана Ілліча в інтересах ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 січня 2022 року у справі за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання договору дарування недійсним, - в с т а н о в и в: 26 серпня 2021 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» звернулося до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання договору дарування недійсним, у якій просив суд визнати договір дарування від 20.04.2013 за №1438, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. житлової квартири загальною площею 73,8 кв.м, житловою площею 38,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - недійсним, а також стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору. В обґрунтування заявленого позову представник позивача посилається на те, що відповідно до Кредитного договору №014/0076/74/70061 від 08.02.2007 (далі - Кредитний договір) Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Банк, Позивач) було надано громадянину ОСОБА_2 (далі - Позичальник, Боржник, Третя особа) кредит у сумі 101 000,00 дол. США строком до 08.02.2027 із сплатою 14,75% річних, а позичальник зобов`язався належним чином використати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також сплатити проценти за користування кредитом, комісії згідно умов договору та тарифів кредитора, та виконати усі інші зобов`язання в порядку та строки, визначенні договором. Додатковою угодою №2 до кредитного договору було встановлено, що забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, комісій, а також неустойок, відшкодування збитків у зв`язку із порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов`язаних з одержанням виконання, виступає іпотека майнових прав на об`єкт нерухомості, що виникне у майбутньому та придбається ОСОБА_2 за Договором №11 від, 31.10.2005 між ОСОБА_2 та (продавець) Будівельним Управлінням - 463 ВАТ «Чорноморгідробуд», а саме житлова квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 зобов`язаний у тридцятиденний строк із дня реєстрації права власності на об`єкт нерухомості у відповідності з вимогами чинного законодавства України надати Банку для ознайомлення оригінали документів стосовно права власності на об`єкт нерухомості. Банк повністю та в строки виконав зобов`язання по даному Кредитному договору, видавши Позичальнику кошти в розмірі 101 000,00 доларів США готівкою. Боржник ОСОБА_2 не виконував умови п. 5.1 Кредитного договору щодо часткового погашення кредиту щомісячно до 10 числа кожного місяця та оплати відсотків за фактичне використання кредитних коштів щомісячно до 10 числа кожного місяця. Згідно із п. 6.5. Кредитного договору у випадку невиконання Боржником умов цього договору кредитор має право достроково стягнути заборгованість за кредитом, нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції. Відповідно до п. 10.1. даного кредитного договору, за порушення строків повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом та комісій, передбачених цим договором, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0.5% від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. Станом на 22 червня 2009 року заборгованість Боржника - ОСОБА_2 перед позивачем за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08.02.2007 складає: заборгованість за кредитом - 98 420, 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн 00 коп; заборгованість за відсотками - 1 073,87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8 179 грн 45 коп; заборгованість за простроченими відсотками - 15 569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118 589 грн 39 коп; нарахована пеня - 15 357, 56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн 49 коп. У зв`язку із невиконанням позичальником умов кредитного договору: несплатою періодичних платежів на погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами та вимоги про дострокове виконання грошових зобов`язань за кредитним договором Банк був змушений звернутися до Малиновського районного суду м. Одеси із позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитним договором. 29 листопада 2013 року Малиновським районним судом м. Одеси (цивільна справа №521/3772/13-ц) задоволено позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в повному обсязі, а саме: стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08.02.2007 в сумі 130 421, 87 доларів США. що в еквіваленті по курсу НБУ складає 993 397 грн 33 коп, яка складається із: заборгованості за кредитом - 98 420, 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн 00 коп; заборгованість за відсотками - 1 073, 87 доларів США. що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8 179 грн 45 коп; заборгованість за простроченими відсотками - 15 569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118 589 грн 39 коп; нарахована пеня -15 357,56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн 49 коп на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та стягнуто з ОСОБА_2 витрати пов`язані зі сплатою судового збору та ІТЗ. Зазначене рішення суду набрало законної сили. Однак, ОСОБА_2 не виконав вищезазначене рішення суду в добровільному порядку, виконавчі листи були передані на примусове стягнення до першого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ та 01 червня 2012 року відкрито виконавче провадження. Проте, в ході підготовки документів до провадження виконавчих дій згідно інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №257988621 від 24.05.2021 Банку стало відомо, що 20 квітня 2013 року шляхом укладення договору дарування №1438. посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., майно - житлова квартира, загальною площею 73,8 кв.м., житловою площею 38,7 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була відчужена громадянину України ОСОБА_1 . Таким чином, незважаючи на те, що у ОСОБА_2 були невиконанні зобов`язання перед Банком, які були підтверджені рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2013 року. Однак, це судове рішення фактично не може бути виконано, оскільки громадянин України ОСОБА_2 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно був обізнаний про невиконані зобов`язання за кредитним договором, отже міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення, шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно відповідно до ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження». На думку представника позивача, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач та третя особа діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження спірного майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Таким чином, представник позивача вважає, що укладений договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки він є фіктивним, який було укладено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника, а тому, в силу ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з їх недійсністю. 13 жовтня 2021 року адвокат Садаклієв Іван Ільїч в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» у повному обсязі. В обґрунтування наданого відзиву відповідач посилається на те, що договір дарування від 20.04.2013 за №1438, який оскаржує позивач, був укладений раніше ніж судом було прийнято рішення про стягнення з ОСОБА_2 боргу за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08.02.2007. Посилання позивача на постанову Малиновського ВДВС Одеського МУЮ від 01.06.2012 про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №2-1525/10 виданого 26.07.2010 Малиновським районним судом м. Одеси, також є безпідставним, так як рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 09.06.2010 по справі №2-1525/10 за позовом приватного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитом, було скасоване, а виконавче провадження ВП №32856122, було закрито. 20 квітня 2013 року, ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_1 з другої сторони, уклали договір дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Даний договір дарування був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. та зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.04.2013 за реєстровим номером об`єкта нерухомого майна: 46182251101. Після укладання зазначеного договору дарування, ОСОБА_1 отримав у власність дану квартиру, зробив в ній ремонт, уклав договори із комунальними підприємствами, почав користуватись та проживати в цій квартирі. Таким чином, ствердження позивача про нібито фіктивність правочину є безпідставною. У зв`язку з чим, посилання позивача на ст. 234 ЦК України, щодо фіктивності правочину є надуманим та безпідставним. На теперішній час ОСОБА_1 продовжує користуватися даною квартирою та сплачує за неї комунальні послуги, згідно укладених договорів із комунальними підприємствами. Таким чином, відповідач вважає, що оспорюваний позивачем договір дарування відповідав волевиявленню сторін правочину та передбачав реальне настання правових наслідків, обумовлених умовами правочину, він є законним власником квартири та відповідно до положень ст. ст. 317- 319 ЦК України володіє та користується своїм нерухомим майно незалежно від волі інших осіб. Представник позивача надав на адресу суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просить їх задовольнити. Представник відповідача надав на адресу суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності, проти позову заперечив, просив відмовити у задоволенні позову. В судове засідання третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_2 не з`явився, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 січня 2022 року позовні вимоги Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» (м. Київ, вул. Лєскова, 9) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 ) про визнання договору дарування недійсним - задоволено. Суд визнав договір дарування від 20 квітня 2013 року №1438, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. житлової квартири загальною площею 73,8 кв.м., житловою площею 38,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - недійсним та стягнув з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» судовий збір у розмірі 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп. В апеляційній скарзі адвокат Садаклієв Іван Ілліч в інтересах відповідача ОСОБА_1 просить суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві позивача Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» на апеляційну скаргу, у якому представник банку просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно зі статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Відповідно до частини 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України). За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Однією із вимог чинності правочину є його спрямованість на реальне настання правових наслідків. Для фіктивності правочину має бути умисел обох сторін на його завідоме невиконання. Наміри невиконання такого правочину мають бути на стадії його вчинення (частина 1 статті 234 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що 31 січня 2007 року ОСОБА_2 звернувся до АТ «Райффайзен Банк» та просив надати йому кредит в сумі 100 000 дол. США на придбання квартири. 31 січня 2007 року в заяві-анкеті позичальника ОСОБА_2 власноручно зазначив: відомості про кредит, особисті відомості про позичальника та його сім`ю; соціальний стан; фінансово- майновий стан; клієнтську та кредитну історію позичальника, ділову репутацію та додаткову інформацію. 08 лютого 2007 року між АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір №014/0076/74/70061, згідно із п. 1.1. якого кредитор надав позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 101 000,00 дол. США. Кредит надається на 240 місяці з 08 лютого 2007 року по 08 лютого 2027 року включно (п. 1.2. Кредитного договору). Відповідно до п. 2.1. Кредитного договору, кредитні кошти призначені на купівлю житла на первинному ринку. 08 лютого 2007 року між АТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_2 було укладено: - Додаткову угоду №1 до кредитного договору №014/0076/74/70061 від 08.02.2007; - Додаткову угоду №2 до кредитного договору №014/0076/74/70061 від 08.02.2007. Зазначені додаткові угоди є невід`ємною частиною кредитного договору №014/0076/74/70061 від 08 лютого 2007 року. З моменту укладення кредитного договору, а саме з 08 лютого 2007 року у позичальника виниклий зобов`язання щодо виконання його умов. У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, Банк був вимушений звернутись до суду з позовною заявою про стягнення заборгованості за кредитом. 29 листопада 2013 року рішенням Малиновського районного суду м. Одеси по справі №521/3772/13-ц позов АТ «Райффайзен Банк» про стягнення заборгованості за кредитом задоволено в повному обсязі. Суд вирішив: «Стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №014/0076/74/70061 від 08 лютого 2007 року в сумі 130 421, 87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 993 397 грн 33 коп, яка складається із: заборгованості за кредитом - 98 420, 99 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 749 653 грн 00 коп; заборгованості за відсотками - 1 073, 87 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 8 179 грн 45 коп; заборгованості за простроченими відсотками - 15 569, 45 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 118 589 грн 39 коп; нарахована пеня - 15 357, 56 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ складає 116 975 грн 49 коп на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль». Стягнуто з ОСОБА_2 витрати пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 1 700 грн та ІТЗ в сумі 250 грн на користь АТ «Райффайзен Банк»». Постановою Одеського апеляційного суду по справі №521/3772/13-ц від 25 березня 2021 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2013 року про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без змін. 20 квітня 2013 року шляхом укладення договору дарування №1438 посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., майно - житлова квартира, загальною площею 73,8 кв.м, житловою площею 38,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була відчужена громадянину України ОСОБА_1 . Постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року встановлено: «В справі 09 червня 2010 року ухвалено заочне рішення про задоволення позову, яке за заявою відповідача скасовано 13 березня 2013 року. Повторно заочне рішення ухвалено 29 листопада 2013 року, останнє рішення звернуте до примусового виконання та виконувалось, апеляційну скаргу відповідачем на рішення подано лише після постановлення судом 20 серпня 2019 року за поданням виконавця ухвали про тимчасове обмеження боржника (відповідача) у праві виїзду за межі України. Позов до суду подано 08 липня 2009 року, провадження у справі відкрито 10 липня 2009 року; про пред`явлення до суду позову та відкриття провадження у справі ОСОБА_2 було відомо; він особисто отримав 30 жовтня 2009 року кореспонденцію суду та був присутнім в судовому засіданні 09 лютого 2010 року; після перестав отримувати кореспонденцію суду та з`являтися до суду, направлена кореспонденція суду поверталась з відмітками пошти «за спливом строку зберігання»; суд ухвалив 09 червня 2010 року заочне рішення. Із заявою про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 звернувся до суду 15 лютого 2013 року, суд заяву задовольнив в судовому засіданні 13 березня 2013 року за участю представника позивача АТ «Райффайзен Банк Аваль» Кузнецової Т.В. та представника відповідача ОСОБА_2 , заочне рішення скасував та призначив справу до розгляду в загальному порядку у судовому засіданні на 19 квітня 2013 року. Аналіз матеріалів справи, яка в провадженні суді знаходиться з липня 2009 року, в якій двічі суд першої інстанції ухвалював заочне рішення, приймав інші процесуальні документи щодо виконання судового рішення тощо, вказує на те, що відповідач, зловживаючи процесуальними правами, отримання надісланої на адресу його постійного місця проживання кореспонденцію та на зазначену ним у заявах до суду адресу тощо на протязі більше десяти років ігнорує. При цьому, відповідач, та його представники адвокати мають вільний доступ до сайтів суду першої та апеляційної інстанції, сайту «Судова влада», де інформація щодо справи наявна завчасно та в повному обсязі, з огляду на що, суд вважає, що відповідач та його представники адвокати знали як про судові засідання в суді першої інстанції, так і про судові засідання в суді апеляційної інстанції, але умисно такі ігнорували. Після скасування у 2013 році за заявою відповідача ухваленого 09 червня 2010 року заочного рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 знову перестав цікавитися справою, а ж до поки не був обмежений у праві виїзду за межі України. Судове рішення наразі не виконано. Зловживання відповідачем процесуальними правами має місце і досить тривалий час. Судом першої та апеляційної інстанції вжито всіх передбачених діючим процесуальним кодексом заходів для того, щоб учасники процесу реалізували належні права. Встановлене судом зловживання процесуальними правами спростовує доводи скарги щодо порушення судом норм процесуального права як підстави для скасування ухваленого судом 29 листопада 2013 року судового рішення». На наступний день після скасування заочного рішення, а саме 20 квітня 2013 року спірну квартиру було відчужено, шляхом укладення договору дарування №1438. посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А.. У справі, яка розглядається, встановлено, що ОСОБА_2 , відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно ОСОБА_1 , був обізнаний про невиконане ним грошове зобов`язання за кредитним договором. Посилання на те, що договір дарування нерухомого майна не порушує прав позивача і в момент його укладення жодних обмежень щодо його відчуження не існувало є необґрунтованими, оскільки перехід права власності на вказану квартиру на наступний день після скасування судом заочного рішення та призначення справи до розгляду свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та ОСОБА_2 кредитного договору, свідчить про недійсність правочину та порушує права позивача як кредитора. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 , який відчужив майно (квартиру) на підставі договору дарування ОСОБА_1 після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Посилання на те, що договір дарування нерухомого майна не порушує прав позивача і в момент його укладення жодних обмежень щодо його відчуження не існувало є необґрунтованими, оскільки перехід права власності на вказану квартиру на наступний день після скасування судом заочного рішення та призначення справи до розгляду у справі про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача боргу за кредитним договором свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та ОСОБА_2 кредитним договором, свідчить про недійсність правочину та порушує права позивача як кредитора. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року справа №747/306/19. На момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 точно знав про отримання ним кредитних коштів, також знав, що щодо нього слухалась справа про стягнення з нього заборгованості за вказаним договором. Тому ОСОБА_2 міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог. Після укладення спірного правочину правовідносини між ОСОБА_2 та АТ «Райффайзен Банк» не змінилися. Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що внутрішня воля сторін оспорюваного правочину була направлена не настання правових наслідків укладення такого договору, а на уникнення звернення стягнення на належне на праві власності ОСОБА_2 нерухоме майно. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем АТ «Райффайзен Банк Аваль» не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, що оспорюваний правочин від 20 квітня 2013 року щодо відчуження житлової квартири загальною площею 73,8 кв.м, житловою площею 38,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку із його укладенням порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, наявність умислу сторін правочину і те, що сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину. Й, навпаки, відповідачем повністю спростовані підстави позову Банку. В порушення положень пункту 3 частини 4 статті 265 ЦПК України суд першої інстанції у судовому рішенні не надав оцінки кожному аргументу, наведеному відповідачем ОСОБА_1 .. Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідач ОСОБА_1 стверджував, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи що фактичних обставин або дійсних намірів учасників, свідомий намір невиконання зобов`язань договору, приховування справжніх намірів учасників правочину. Однак, її ніхто в оману не вводив, після укладання зазначеного договору дарування він отримав у власність дану квартиру, зареєстрував право власності у Держаному реєстрі прав власності на нерухоме майно, що унеможливлює визнання правочину недійсним, зробив в ній ремонт, уклав договори з комунальними підприємствами, почав користуватись та проживати в цій квартирі. Стаття 48 Закону «Про виконавче провадження» передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна. Положеннями статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною сьомою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Проте, спірна квартира не є предметом іпотеки, тому права та законні інтереси Банку не можуть бути порушені укладенням спірного договору. У пункті 5 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину. так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину». Наведене узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 25.05.2016 за №6-605цс16, згідно з якою: «правом на оскарження правочину наділена також особа, яка не була стороною правочину, дії якої спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав». Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів. Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду». У пункті 24 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що «для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний». Апеляційним судом встановлено, що оспорюваний правочин був укладений у відповідності до вимог діючого законодавства, волевиявлення сторін правочину було направлено саме на укладення договору купівлі-продажу, на виконання цього договору було передано майно, тому такої правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Натомість, не визначено у якості відповідача - ОСОБА_2 , який був стороною спірного договору. Визначення ОСОБА_2 в якості третьої особи, є посилковим, оскільки вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору дрування стосується прав та обов`язків також дарувальника, у даному випадку ОСОБА_2 , який не є відповідачем у даній справі, а є третьою особою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження». На підставі вимог ст. 51 ЦПК України, суд за відсутності умов, передбачених вказаною нормою за власної ініціативи не вправі проводити заміну неналежного відповідача на належного або залучати до участі у справі іншу особу як співвідповідача. Право визначення особи відповідача покладено на позивача, суд не вправі втручатися у визначення позивачем особи відповідача. Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 55 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Однак відповідного клопотання під час розгляду справи заявлено не було, відповідних уточнень до позовної заяви не надано, що виключає можливість задоволення пред`явленого позову. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення та правової висновок Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем, АТ «Райффайзен Банк Аваль» не доведено належним чином підстави визнання правочину недійсним, передбачені ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України, позивач не є стороною оспорюваного договору дарування й цим правочином жодним чином не могло бути порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Тому, вимоги АТ «Райффайзен Банк Аваль» є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають. Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України та норм матеріального права, а саме, статей 15, 16, 203, 215, 234 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову АТ «Райффайзен Банк Аваль». Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Садаклієва Івана Ілліча в інтересах ОСОБА_1 задовольнити, рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 січня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання договору дарування недійсним, відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 28 грудня 2022 року Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дришлюк Р.Д.Громік