Ухвала КЦС ВС № 757/34603/21-ц

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 листопада 2022 року м. Київ справа № 757/34603/21-ц провадження № 61-11524ск22 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, ВСТАНОВИВ: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк (далі - АТ КБ) «ПриватБанк» про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року позов задоволено. Визнано зобов`язання за кредитним договором № HAC0GF01270025 від 29 липня 2005, укладеним ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк», припиненими у зв`язку з його повним виконанням. Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 908 грн у відшкодування судового збору. Постановою Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року, повний текст якої складено 24 жовтня 2022 року, апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено, рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року, ОСОБА_1 21 листопада 2022 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначене судове рішення і залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року. Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 683/1216/16 (провадження № 61-5465св21), від 26 травня 2021 року у справі № 755/15853/15-ц (провадження № 61-17963св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності постанови суду апеляційної інстанції. Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов, Печерський районний суд міста Києва виходив з того, що з моменту пред`явлення позову до ОСОБА_1 у АТ КБ «ПриватБанк» право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом та інші платежі, передбачені договором, припинилося, оскільки АТ КБ «ПриватБанк»змінило дату виконання зобов`язання за кредитним договором, пред`явивши у 2015 році позов про стягнення заборгованості за кредитним договором. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушено норми процесуального права. Апеляційний суд дійшов висновку, що, звертаючись до суду з позовом про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, ОСОБА_1 помилково вважала, що АТ КБ «ПриватБанк»змінив строк виконання договору. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що сплата у 2021 році ОСОБА_1 834,35 доларів США не свідчить про припинення її зобов`язань за кредитним договором, оскільки позивач не надала суду доказів виконання зобов`язань у повному обсязі, які у неї за договором існують до 2025 року. Судом апеляційної інстанції встановлено, що 29 липня 2005 року ОСОБА_1 , яка в подальшому змінила прізвище на ОСОБА_1 , та АТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № HAC0GF01270025, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії в сумі 15 720 доларів США, строком до 28 липня 2025 року. У забезпечення виконання зобов'язань за договором позивачем та відповідачем укладено договір іпотеки № HAC0GF01270025 від 29 липня 2005 року, відповідно до умов якого банку передано в іпотеку житловий будинок загальною площею 67,20 кв.м, житловою площею 54,60 кв.м, на АДРЕСА_1 . У серпні 2015 року АТ КБ «ПриватБанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про стягнення кредитної заборгованості за договором № №HAC0GF01270025 у розмірі 10 580,66 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України від 26 червня 2015 року складало 224 209,19 грн. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 1 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року, у справі № 760/14688/15-ц у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Апеляційним судом міста Києва встановлено, що на 26 червня 2015 року у позичальника наявна не заборгованість, а переплата грошових коштів у розмірі 3 304,96 доларів США. Також рішенням від 1 червня 2016 року встановлено, що позичальник не замовляла та не отримувала від АТ КБ «ПриватБанк» додаткових послуг для задоволення своїх особистих потреб протягом періоду погашення кредитних зобов`язань. За таких обставин Київський апеляційний суд дійшов висновку, що на час ухвалення рішення від 1 червня 2016 року поточної заборгованості у ОСОБА_1 перед банком не було, а існувала переплата, тому у задоволенні позовних вимог судом відмовлено. При цьому, Київським апеляційним судом враховано, що рішенням від 1 червня 2016 року також встановлено, що несплаченим за договором залишилося тіло кредиту у розмірі 830,79 доларів США, строк сплати якого ще не настав. Згідно квитанції 0.0.2151880350.1 від 7 червня 2021 року ОСОБА_1 на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 сплатила 22 769,40 грн на погашення кредиту, що за офіційним курсом Національного банку України на день оплати складало 834,35 доларів США. Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ОСОБА_1 в судовому засіданні вказала про невиконання нею зобов`язань за кредитним договором до 7 червня 2021 року. Київський апеляційний суд вказав, що АТ КБ «ПриватБанк» за період з 2016 року до 2021 року нараховував проценти та пеню, тому заборгованість за договором кредиту у ОСОБА_1 перед банком у вказаний період збільшилася. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). У зобов`язальних відносинах суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. За змістом статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Звертаючись до суду з позовом про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, ОСОБА_1 посилалася на зміну банком строку виконання договору і вважала, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Встановивши, що несплаченим за договором кредиту залишалося тіло кредиту у розмірі 830,79 доларів США і за період з 2016 року до 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» нараховував проценти та пеню, наслідком чого слугувало збільшення заборгованості за договором кредиту, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що факт сплати ОСОБА_1 834,35 доларів США у погашення заборгованості за кредитним договором не свідчить про виконання нею зобов`язання у повному обсязі, оскільки з 2016 року до 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» нараховано проценти та пеню. Посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 683/1216/16 (провадження № 61-5465св21), від 26 травня 2021 року у справі № 755/15853/15-ц (провадження № 61-17963св19), відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними з правовідносинами у справі № 757/34603/21-ц). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) предметом позову є стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) - стягнення заборгованості за кредитним договором, у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) - стягнення заборгованості у зв`язку з несвоєчасним виконанням відповідачем рішення Господарського суду Одеської області від 22 жовтня 2012 року, у постановах від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) - стягнення заборгованості за кредитним договором, у постанові від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) предметом розгляду є заява про банкрутство, у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 683/1216/16 (провадження № 61-5465св21) та від 26 травня 2021 року у справі № 755/15853/15-ц (провадження № 61-17963св19) предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором. Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин». З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи. Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20). Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність станови суду апеляційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року). Оскільки оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, прийнятою з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року суд відмовляє. Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук