Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/4407/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7862/22 Справа № 202/4407/20 Суддя у 1-й інстанції - Бєсєда Г. В. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 грудня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька Валерія Едуардівна про визнання недійсним договору дарування, - В С Т А Н О В И Л А : У липні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька Валерія Едуардівна про визнання недійсним договору дарування. Позов мотивовано тим, що 20 січня 1973 року був укладений шлюб між позивачем та ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік ОСОБА_4 помер. У липні 2019 року вона звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Тетяни Сергіївни з заявою про прийняття спадщини після смерті свого чоловіка, де дізналася, що з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 звернулися також їх діти ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Нотаріусом було повідомлено їй про те, що шлюб між нею та її померлим чоловіком ОСОБА_4 був розірваний заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року. Наголошувала, що вона з чоловіком постійно проживали разом, та ніколи не було приводу для розірвання шлюбу. Отримавши 28 серпня 2019 року копію заочного рішення про розірвання шлюбу вона звернулася до суду з заявою про його перегляд та закриття провадження по справі № 2-3697/2010, у зв`язку зі смертю ОСОБА_4 . Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року скасовано та ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року закрито провадження по справі. Звернувшись до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Тетяни Сергіївни із заявою про отримання спадщини після смерті свого чоловіка на частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що була придбана ними у шлюбі, їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, де зазначено, що вказане нерухоме майно не є спадковим майном, оскільки дана квартира належить іншій особі на підставі договору дарування. Про наявність вказаного договору дарування вона дізналася 17 грудня 2019 року. Посилаючись на ст. 65 СК України просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Верховецькою Валерією Едуардівною 19 жовтня 2015 року, зареєстровано за №

547. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року позов задоволено та ухвалено визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Верховецькою Валерією Едуардівною 19 жовтня 2015 року, зареєстровано за № 547; вирішено питання стосовно судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що оскільки договір дарування від 19 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 , яка є співвласником предмета договору в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що 20 січня 1973 року був укладений шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який зареєстрований у Жовтневому відділі реєстрації актів цивільного стану м. Дніпропетровська, актовий запис № 139, що підтверджується свідоцтвом про укладання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим 20 січня 1973 року. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим Індустріальним районним у місті Дніпрі відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, 04 березня 2019 року. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2019 року заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасовано. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2019 року відповідно до ч. 7 ст. 255 ЦПК України провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу закрито. Згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Верховецькою В.Е. 19 жовтня 2015 року, ОСОБА_4 безоплатно передав у власність ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . Відповідно до акту від 10 вересня 2020 року, який складено ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та посвідчено начальником обслуговуючого кооперативу «ЖБК № 221», ОСОБА_3 з 2000 року не проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 . Згідно довідки обслуговуючого кооперативу «ЖБК № 221» № 48 від 20 травня 2010 року ОСОБА_3 з 20.04.2004 не зареєстрована в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 . Відповідно до довідки № 55 від 26 жовтня 2011 року ОСОБА_4 є членом ЖБК 221 та ним повністю сплачено вартість квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Квартира за адресою: АДРЕСА_3 була придбана у шлюбі та була спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Постановою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу від 17 грудня 2019 року відмовлено ОСОБА_3 в видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_4 , після смерті її чоловіка ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з тим, що квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 19 жовтня 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги, районний суд виходив з того, що оскільки договір дарування від 19 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 , яка є співвласником предмета договору в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню. Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до вимог статті 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК України, ЦК), підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За вимогами статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України). За змістом статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. За правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 07 червня 2018 року, справа № 569/16624/15-ц, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 та від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, а також у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року, справа № 465/826/13-ц. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так колегія суддів встановила та це підтверджується матеріалами справи, що з договору дарування вбачається, що ОСОБА_4 був власником квартири на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3 від 24 листопада 2014 року. На момент укладання спірного договору дарування, шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був розірваний заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року. Тобто на момент укладання договору дарування, згоди подружжя не потребувалось, оскільки дарувальник не перебував у шлюбі. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Доказів, того, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, матеріали справи не містять. Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку колегії суддів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях. На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, в зв`язку із чим дійшов передчасного висновку, що договір дарування від 19 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 , яка є співвласником предмета договору в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована. Оскаржуване рішення як таке, що суперечить нормам матеріального та процесуального права підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В зв`язку із частковим задоволенням апеляційної скарги, відповідно до ст. 141 ЦПК України, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у сумі 1261,20 грн.. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верховецька Валерія Едуардівна про визнання недійсним договору дарування відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1261,20 грн.. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко