Постанова 4824 № 759/28618/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 грудня 2022 року м. Київ Справа №759/28618/21 Апеляційне провадження №22-ц/824/7017/2022 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В. суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В. за участю секретаря Федорчук Я.С. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва ухваленого під головуванням судді Петренко Н.О. 14 лютого 2022 року у м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття особи з реєстрації місця проживання, В С Т А Н О В И В У грудні 2021 року позивач звернулась до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації місця проживання за вказаною адресою. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач на підставі договору дарування квартири від 02 квітня 2021 року набула право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . На момент набуття права власності на квартиру у вказаній квартирі було зареєстровано місце проживання відповідача. Однак, відповідач у вказаній квартирі не проживає, комунальні послуги не сплачує, особисті речі не зберігає. Позивач вимушена нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які нараховуються в залежності від кількості зареєстрованих осіб. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 лютого 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття особи з реєстрації місця проживання - відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано беззаперечних доказів, що відповідач не проживає у вказаній квартирі, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Не погодилась із вказаним судовим рішенням позивач ОСОБА_1 , її представником - адвокатом Хахула М.О. подана апеляційна скарга, в якій зазначається про незаконність рішення у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права. Представник вказує на те, що станом на дату звернення з позовом відповідач у квартирі не проживає, жодне майно відповідача у квартирі не зберігається, позивач не перебуває з відповідачем у жодних сімейних чи родинних відносинах, спільного господарства не веде, та жодних договорів найму квартири чи її частини з відповідачем позивач не укладала, відтак у відповідача відсутні будь-які права користування квартирою. В свою чергу, реєстрація місця проживання відповідача в квартирі створює для позивача перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою, оскільки позивач вимушена нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від кількості зареєстрованих за адресою осіб. Вказує, що позивач, як власник квартири, має право на підставі ст. ст. 319, 321, 391 ЦК України вимагати усунення порушеного її права власності, від будь-яких осіб, будь-яким передбаченим законом способом. Визначальним для захисту такого права на підставі норми ст. 391 ЦК України, є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у справі №523/11084/16-ц від 06 червня 2018 року та у справі №6-709 цс19 від 16 листопада 2016 року. Також вказує на те, що згідно ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням, про виселення. Таким чином, висновки суду першої інстанції не відповідають матеріалам справи, та судом першої інстанції не правильно застосовано норми матеріального права, зокрема, і щодо способу захисту та практики розгляду даної категорії справ. Також зазначає про те, що під час розгляду справи позивачем було отримано докази того, що відповідач не є громадянкою України та в Україні не проживає за спірною адресою. Ці докази не подавалися в суді першої інстанції, оскільки отримані лише на початку лютого, а тому просить прийняти їх до розгляду. На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Відповідач та третя особа правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористались. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Хахула М.О., підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просив її задовольнити. Інші особи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили. Тому, керуючись ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Судом встановлено, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно /а.с.9/. Право власності набуто нею на підставі договору дарування від 02 квітня 2021 року /а.с.10-11/. За відомостями з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 10 листопада 2021 року за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано дві особи, а саме ОСОБА_2 з 26 листопада 2009 року та ОСОБА_1 з 11 травня 2021 року /а.с.18-19/. Позивач 04 грудня 2021 року звернулася до Відділу з питань реєстрації місця проживання Святошинської РДА про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 . Відділом з питань реєстрації місця проживання Святошинської районної державної адміністрації позивачу було відмовлено у знятті відповідача з реєстраційного обліку, про що вказано на заяві /а.с.12-13/. До апеляційної скарги стороною позивача долучено копію постанови Державної міграційної служби від 23 листопада 2021 року про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , за порушення правил перебування іноземців на території України /а.с.47-48/. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним, та складається з правомочностей власника щодо права володіння, права користування і права розпорядження. За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України визначено поняття права власності - це право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. У відповідності до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно ст. 391 ЦК України визначено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Правовідносини щодо права володіння чужим майном регулюються положеннями глави 31 ЦК України. Так, положеннями ст. 401 ЦК України надано визначення поняття користування чужим майном. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. В порядку ч.ч.1,2,5,6,7 ст.403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Згідно з ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. В порядку визначеному п.5 ч.1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Згідно з ч.2 цієї статті сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. За правилом ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання. Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Згідно ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підстав у своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У відповідності до ч.1, ч.6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц вказала на те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. З наведених обставин справи вбачається, що позивач набула право власності на квартиру 02 квітня 2021 року, в якій відповідач зареєстрована з 26 листопада 2009 року. Підставою для звернення до суду з вимогами про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням позивач вказує на перехід до неї права власності, на обставини відсутності відповідача за зареєстрованим місцем проживання без зазначення терміну, та відсутності родинних відносин як між сторонами у справі, так і між відповідачем та попереднім власником. Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з того, що позивач є власником спірного житлового приміщення і має право на володіння і користування спірним житловим приміщення. Натомість, відповідач є особою, яка має зареєстроване місце проживання за вказаною адресою. Реєстрація місця проживання особи здійснюється виключно за наявності згоди власника житлового приміщення. А отже відповідач, є особою яка користується чужим майном, і таке право було набуто нею до набуття права власності позивачем. Разом з тим, виходячи з положень ст. 403 ЦК України, сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Таким чином, сама по собі обставина переходу права власності на житлове приміщення не є достатньою підставою для визнання особи такою, що втратила право користування цим житловим приміщенням. Матеріали справи також не містять доказів на підтвердження обставин наявності у позивача перешкод у користуванні її власністю, що давали б підстави для застосування положень ст. 391 ЦК України, як на тому наголошує позивач. Позивач при зверненні до суду посилалась на обставини відсутності відповідача за зареєстрованим місцем проживання без зазначення терміну. Враховуючи, відсутність родинних відносин, як між сторонами у справі, так і між відповідачем та попереднім власником, положення ст. 405 ЦК України не підлягають до застосування. А отже слід виходити із загальних підстав припинення сервітуту згідно з якими, сервітут припиняється у разі невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. На інші обставини сторона позивача не посилалась при звернені до суду з позовом. Однак, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин не проживання відповідача у спірному житловому приміщення протягом вказаного в законі строку. Посилання позивача на те, що вона несе додаткові витрати по сплаті комунальних послуг також не можуть бути прийняті до уваги суду в якості підстав для задоволення позову, оскільки вона має право на відшкодування цих витрат за рахунок відповідача. Рішення реєстраційного органу щодо відмови у знятті відповідача з реєстрації за адресою спірного житлового приміщення не є предметом даного судового розгляду, і само по собі не свідчить про наявність у позивача перешкод у користуванні власністю. Апеляційний суд не приймає до уваги і посилання позивача на порушення відповідачем правил перебування іноземців на території України, оскільки надана копія постанови складена на особу відмінну від особи відповідача у даній справі і матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, що це одна і та сама особа, а доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Слід зазначити, що в ході всього розгляду справи відповідач не приймала участі, своїх пояснень і доказів не надала. Проте, обставина вказана позивачем не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу). Принцип змагальності не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Натомість стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин на які вона посилалась, що є її обов`язком виходячи з положень ЦПК України. Таким чином, судом не встановлено наявності обставин, які мають істотне значення для припинення сервітуту за рішенням суду на вимогу власника майна. А отже правові підстави для задоволення заявлених позовних вимог відсутні. Сукупність вищезазначених обставин, аналіз та оцінка доводів апеляційної скарги приводять до висновку, що вказані позивачем доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції, та не знайшли свого підтвердження при апеляційному розгляді справи. За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Рішення суду хоча і не є достатньо вмотивованим, проте відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 лютого 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: В.В. Соколова Судді: А.М. Андрієнко Н.В. Поліщук Повний текст постанови складений 15 грудня 2022 року.