Постанова Одеський апеляційний суд № 522/21407/21

Номер провадження: 22-ц/813/6393/22 Справа № 522/21407/21 Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.11.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Колеснікова Г.Я., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Голосова Юрія Валерійовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 19 січня 2021 року про закриття провадження у справі за позовом адвоката Голосова Юрія Валерійовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, - В С Т А Н О В И В: 05 листопада 2021 року адвокат Голосов Юрій Валерійович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користування нерухомим майном, у якому просив суд усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним йому на праві власності приміщенням, площею 56 кв.м, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом, зобов`язання ОСОБА_2 звільнити приміщення, площею 56 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язання ОСОБА_2 за власний рахунок демонтувати освітлювані прилади, охоронну сигналізацію, системи відеоспостереження та телекомунікацій, вбудовані меблі, інше обладнання, яке знаходиться у приміщенні, площею 56 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , яке можливо відокремити від вказаного приміщення, без його пошкодження або істотного знецінення, зобов`язання ОСОБА_2 за власний рахунок звільнити нежитлове приміщення, площею 56 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , від меблів, предметів інтер`єру, картин та будь-якого майна, яке можливо відокремити від приміщення, площею 56 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , без його пошкодження або істотного знецінення, зобов`язання ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від приміщення, площею 56 кв.м, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 , зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним йому на праві власності приміщенням, площею 56 кв.м, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 . Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2021 року вирішено питання про відкриття провадження у справі. 19 січня 2022 року адвокатом Тищенко Вестою Вікторівною в інтересах відповідача ОСОБА_2 надано суду клопотання про закриття провадження у справі, з тих підстав, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки стосується правовідносин, які виникли між сторонами стосовно договору оренди нерухомого майна від 18.06.2020, призначеного для ведення господарської діяльності. Обидві сторони договору (орендодавець та орендар) є фізичними особами-підприємцями. Також, у спірному договорі оренди від 18.06.2020 сторона орендодавця ОСОБА_1 зазначає номер свідоцтва про реєстрацію ФОП - НОМЕР_1 , договір стосується комерційного приміщення, в якому орендар буде займатись видом діяльності - виставкова галерея (шоу-рум). У підготовчому засіданні 19 січня 2022 року адвокат Тищенко Веста Вікторівна в інтересах відповідача ОСОБА_2 підтримала клопотання про закриття провадження у справі та просила його задовольнити. Адвокат Голосов Юрій Валерійович в інтересах відповідача ОСОБА_1 у підготовчому засіданні не погодився із клопотанням сторони відповідача, зазначив, що розгляд клопотання на цій стадії справи є передчасним та зазначив, що спір є цивільно-правовим (спірний договір є попереднім та укладений в рамках цивільного законодавства між фізичними особами). Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 січня 2021 року заяву представника ОСОБА_2 - Тищенко Вести Вікторівни про закриття провадження - задоволено. Суд закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користування нерухомим майном. В апеляційній скарзі адвокат Голосов Юрій Валерійович в інтересах позивача ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, мотивуючи тим, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою. Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки ухвала суду першої інстанції постановлена із дотриманням норм процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України, зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. У статті 124 Конституції України закріплено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Як зазначено у частинах 1 та 2 статті 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Судом першої інстанції встановлено, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських. Як вбачається із наявних відомостей в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, позивач ОСОБА_1 зареєстрований як ФОП з 18.08.2003. Відомостей про припинення його підприємницької діяльності станом на дату звернення з позовом до суду немає. Видами діяльності ФОП ОСОБА_1 є роздрібна торгівля квітами, рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах (основний); Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Відповідач ОСОБА_4 зареєстрований як ФОП з 25.08.2020 з наступними видами діяльності: 7.78 Роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах (основний); 46.38 Оптова торгівля іншими продуктами харчування, у тому числі рибою, ракоподібними та молюсками; 47.91 Роздрібна торгівля, що здійснюється фірмами поштового замовлення або через мережу Інтернет; 63.99 Надання інших інформаційних послуг, н. в. і. у.; 69.10 Діяльність у сфері права; 69.20 Діяльність у сфері бухгалтерського обліку й аудиту; консультування з питань оподаткування; 70.22 Консультування з питань комерційної діяльності й керування; 82.30 Організування конгресів і торговельних виставок. 18 червня 2020 року між сторонами було укладено договір про наміри укласти договір оренди приміщення №8, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за яким в оренду надається комерційне приміщення, в якому орендар буде займатись видом діяльності - виставкова галерея (шоу-рум). Позивач посилається на те, що договір оренди не був укладений, а ОСОБА_2 , будучи незадоволеним відсутністю згоди щодо укладення договору оренди приміщення №8, самовільно зайняв, належне позивачеві ОСОБА_1 , суміжне приміщення №7, та відмовляється його звільнити, що стало підставою для звернення останнього до суду з даним позовом. Однак, як вбачається з наданих суду доказів, ухвалою Господарського суду Одеської області від 31.03.2021 призначено до розгляду справу за позовом ФОП ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , в якій позивач просить зобов`язати відповідача повернути ФОП ОСОБА_1 нежитлове приміщення АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що відповідач використовує це приміщення без достатньої правової підстави. Наразі, провадження у даній справі зупинено ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2021 року. Отже, суд вбачає, що предмет даного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , який стосується зобов`язання ОСОБА_2 звільнити та передати позивачеві приміщення АДРЕСА_3 та предмет позову ФОП ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , що знаходиться в провадженні Госпорадського суду Одеської області та стосується зобов`язання ФОП ОСОБА_2 повернути позивачеві приміщення АДРЕСА_3 , є за своїм юридичним змістом аналогічними позовними вимогами. Тобто, ОСОБА_1 , звернувшись до Господарського суду Одеської області як ФОП із вказаним позовом до ФОП ОСОБА_2 самостійно визначив, що даний спір між сторонами за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарському суді, з чим фактично погодився Господарський суд Одеської області, призначивши справу до розгляду ухвалою від 31 березня 2021 року (справа №916/643/21). За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користування нерухомим майном, за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах, а тому звернення позивача до Приморського районного суду м. Одеси з даним позовом суперечить, встановленому законом, порядку цивільного судочинства. Посилання адвоката Голосова Ю.В. в інтересах позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та обґрунтованою, оскільки позивач звернувся до суду з позовом про захист права власності, які порушено у позадоговірному порядку, не приймається до уваги, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення. В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). У пунктах 1 та 2 постанови №3 Пленуму «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз`яснив, що «Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі - Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI). Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності. Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108-114 ЦПК)». У пункті 3 постанови №3 Пленуму «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, звернув увагу судів на те, що, «вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17; далі - КАС), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12; далі - ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. У зв`язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Оскільки згідно зі статтею 16 ЦПК не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Разом із тим суд також має врахувати, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані між собою і окремий їх розгляд неможливий». Вирішуючи питання про те, чи є правовідносини господарськими, а відповідно, і спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. У пунктах 5.1-5.6 постанови від 02 жовтня 2018 року у справі №910/1733/18 (провадження №12-170гс18) Велика Палати Верховного Суду зробила правової висновок: «Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року, яким чинні Господарський процесуальний кодекс України та Цивільний процесуальний кодекс України викладено у новій редакції. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України у редакції вищевказаного Закону (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України (тут і далі у редакції вищевказаного Закону). З аналізу наведеного вище пункту вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці». У пунктах 23-35 постанови від 22 березня 2018 року у справі №235/4376/15 (провадження №14-2цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила наступний правової висновок: «Аналіз предмета й підстав позову, викладених у позовній заяві, а також доводів, наведених у апеляційній та касаційній скаргах, вказує на те, що позов у цій справі позивач пред`явив до відповідачів з метою захисту свого права власності на майно, посилаючись на його незаконне надходження до статутного капіталу ТОВ «Інтерлак» та безпідставне використання цим товариством; вимоги про повернення майна та про усунення перешкод у користуванні майном ґрунтуються на положеннях глави 29 Розділу І книги третьої ЦК України «Захист права власності». Отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини вважаються корпоративними, є помилковим. Разом з тим, визначаючи юрисдикцію в якій належить розглядати спір у цій справі, суд враховує, що з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на час звернення з позовом), згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 4-1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом) господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу (у згаданій редакції), а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Таким чином, за змістом статей 1, 4-1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом) та пункту 6 частини першої статті 20 цього Кодексу (в чинній редакції) господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсним актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. За загальним правилом критеріями належності справи до господарського судочинства є в сукупності суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Як уже зазначалося, у справі, яка переглядається, позивач звернувся з позовом про захист свого права власності на майно відповідно до положень статті 387 ЦК України, за якою власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (що відповідає положенням статті 391 цього Кодексу), тобто з віндикаційною та негаторною вимогами. Вимоги про витребування майна та про усунення перешкод у здійсненні права користування й розпорядження майном позивач пред`явив до ТОВ «Інтерлак» як до особи, яка на час звернення з позовом володіє спірним майном та перешкоджає у здійсненні відповідних речових прав позивачем, тобто сторони спору про майно. Натомість позов не містить жодних вимог до відповідачів - фізичних осіб, задоволення яких відновлювало б порушене право позивача щодо володіння та користування спірним майном. Таким чином, спір у цій справі виник у правовідносинах із захисту права власності на майно, яке використовується в господарській діяльності, а сторонами цього спору є юридичні особи, що відповідає критеріям належності справи до господарського судочинства. Визначення позивачем у позові такого складу сторін у справі (позивача та відповідача), який не відповідає реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах, не може змінювати вид судочинства, в якому слід розглядати такий спір…. Приписи пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції станом на день прийняття ухвали судом першої інстанції) про те, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, слід вважати такими, що стосуються також випадків, коли справа не підлягає розгляду в судах незалежно від видів судочинства». У справі, що розглядається, предметом спору, який виник фактично між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , є усунення перешкод у користуванні нерухомим майном та стосується зобов`язання ОСОБА_2 звільнити та передати позивачеві приміщення АДРЕСА_3 , що належить ФОП ОСОБА_1 та стосується комерційного приміщення, в якому орендар займається видом діяльності - виставкова галерея (шоу-рум) й отже, спір виник між фізичними особами-підприємцями, який має розглядатися в порядку господарського судочинства. Само по собі надання суду адвокатом Голосовим Юрієм Валерійовичем в інтересах позивача ОСОБА_1 ухвали Господарського суду Одеської області від 31 січня 2022 року про залишення без розгляду позову ФОП ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про зобов`язання повернути нежитлового приміщення АДРЕСА_1 , не може служити підставою для розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням АДРЕСА_1 , в порядку цивільного, а не господарського судочинства. Аналізуючи зазначені норми права, положення Конституції України, роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку, виходячи зі змісту та предмету спору вбачається, що спір у даній справі відповідає критеріям належності справи до господарського судочинства. Визначення позивачем у позові такого складу сторін у справі (позивача та відповідача), який не відповідає реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах, не може змінювати вид судочинства, в якому слід розглядати такий спір. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, тому є законні підстави закриття провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 статті 255 ЦПК України. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення процесуального питання. Тому, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду судом першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Голосова Юрія Валерійовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Приморського районного суду м.Одеси від 19 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 15 грудня 2022 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Г.Я.Колесніков Р.Д. Громік