Постанова 4814 № 619/2811/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 619/2811/21 Номер провадження 22-ц/814/3311/22Головуючий у 1-й інстанції Болибок Є.А. Доповідач ап. інст. Лобов О. А. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2022 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Лобов О.А. судді: Дорош А.І., Триголов В.М. за участю секретаря судового засідання Коротун І.В. розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Бієнко Світлани Миколаївни, представника ОСОБА_1 , на заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 листопада 2021 року (час ухвалення судового рішення не зазначений, дата виготовлення повного текста судового рішення 15 листопада 2021 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності та визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд у с т а н о в и в : У червні 2021 ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом, просила ухвалити рішення, яким: визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком з господарсько-побутовими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову вказувала, що під час перебування з відповідачем у шлюбі вона придбала за власні кошти Ѕ частину будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 за 200 000 грн. Вказане нерухоме майно придбане за кошти від продажу належної їй квартири АДРЕСА_2 , яка була продана за 669 776,00 гривень. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 13 лютого 2020 року виділено в окремий об`єкт нерухомого майна, окремий житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого входять: в будинку літ. «А-1» приміщення 1-1; 1-2; 1-3, вбиральня «Ж» частина огорожі N1-N2, що знаходяться на земельній ділянці 0,0737 га визнавши право власності за ОСОБА_2 . Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 03 березня 2021 року шлюб між сторонами розірваний, зазначеним рішенням суду встановлено, що відповідач проживає не за місцем реєстрації з 2018 року, що є підставою для втрати ним права на користування вказаним житлом. Заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 25 серпня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 908,00 грн. Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 22 грудня 2021 року заяву адвоката Бієнко С.М., представника ОСОБА_1 , про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. В апеляційній скарзі адвокат Бієнко С.М., представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначається, що ОСОБА_1 перебуває за межами території України, а тому судових повісток не отримував, тобто не був повідомлений про день і час слухання справи належним чином. Вона, як представник відповідача, направляла до суду першої інстанції заяву про відкладення слухання справи, призначеного до слухання 05 листопада 2021 року, однак суд постановив заочне рішення. При винесенні рішення по суті, суд першої інстанції не врахував, що факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім`я якої зареєстроване, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя. Також не врахував, що під час укладення договору купівлі-продажу відповідачем було підписано письмову заяву-згоду від 30.06.2016 року на придбання частини житлового будинку, і у самому договорі відсутнє посилання про придбання позивачем майна за свої особисті кошти та визнання відповідачем цієї обставини. Звертала увагу, що сам житловий будинок за час сумісного проживання сторін було перебудовано, збільшено у своїй загальній та житловій площі, має два поверхи, тобто збільшилась і придбана ними Ѕ частка. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.01.2022 року справу передано в провадження колегії суддів Харківського апеляційного суду. Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовженого строк дії воєнного стану з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб. Розпорядженням голови Верховного Суду № 14/0/9-22 від 25.03.2022 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської області), відповідно до ч. 7 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду на Полтавський апеляційний суд. Указом Президента України від 18.04.2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 17.05.2022 року № 341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Полтавського апеляційного суду від 03.08.2022 року справу передано до провадження колегії суддів під головуванням судді Лобова О.А., суддів учасників колегії Дорош А.І., Триголов В.М. У відзиві адвокат Мельниченко Є.О., представник ОСОБА_2 , посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Звертається увага, що апеляційна скарга не містить вимоги про те, яке саме рішення має ухвалити суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги, як це передбачено ст.374 ЦПК України. Відповідач та його представник, заперечуючи проти позову та оскаржуючи рішення суду, не подали докази на підтвердження обставин, якими вони заперечують пред`явлені вимоги. Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З матеріалів справи вбачається, що з 06 серпня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 03.03.2021 року розірвано (а.с.13). 30 червня 2016 року відповідно до договору купівлі продажу квартири, посвідченого ПН ХМНО Маслак Н.В., ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 у власність двокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_2 за 669 776 гривень (а.с.14). Відповідно договору купівлі продажу, посвідченого ПН ХМНО Маслак Н.В., 30 червня 2016 року ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_5 у власність 1/2 частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за 200 000 гривень. Цей житловий будинок літ. А-1, житловою площею 28,1 м2, загальною площею 64,2 м2 та надвірні будівлі і прибудови: веранда літ. а, веранда літ. а1, сарай літ. Д, погріб літ. Е, убиральня літ. Ж, убиральня літ. Б, літня кухня літ. В, сарай літ. Г, огорожа № 1-3, розташовані на земельній ділянці площею 0200 га (а.с.15). Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 13 лютого 2020 року виділено в окремий об`єкт нерухомого майна, окремий житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого входять: в будинку літ. «А-1» приміщення 1-1; 1-2; 1-3, вбиральня «Ж» частина огорожі N1-N2, що знаходяться на земельній ділянці 0,0737 га, визнавши право власності за ОСОБА_2 ; припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; визначено порядок користування земельною ділянкою площею 0,1277 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 згідно фактичного порядку, що склався між співвласниками домоволодіння, виділивши в користування ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0737 га (аркуш 3 плану поділу земельної ділянки за її фактичним користуванням), в користуванні ОСОБА_6 залишено земельну ділянку площею 0,0540 га. (аркуш 2 плану поділу земельної ділянки за її фактичним користуванням) (а.с.7-9). Відповідно до довідки № 2031/02-19 від 24.06.2021, виданої заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів Дергачівської міської ради, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.29). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що за кошти, які отримані ОСОБА_2 від продажу належної їй квартири 30.06.2016, вона у той же день придбала Ѕ частку спірного житлового будинку, а тому спірний будинок є її особистою приватною власністю. Щодо втрати права користування житлом, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не проживає за місцем реєстрації і ним не доведено, що його не проживання обумовлено поважними причинами. Апеляційний суд погоджується із зазначеним висновком та, перевіряючи доводи апеляційної скарги, виходить з такого. Згідно ч.1 та ч.2 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Відповідно ч.4 та ч.5 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вимога про визнання права власності на будинок. За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року (справа № 372/504/17), постанові КЦС ВС від 05 серпня 2020 року (справа № 682/2493/16-ц) зроблено висновок, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Отже, за змістом наведених висновків саме позивач у межах розгляду цієї справи має спростувати презумпцію спільності майна подружжя. У підтвердження заявлених вимог позивачем суду надано: договір купівлі продажу квартири від 30 червня 2016 року, відповідно до якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 у власність двокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_2 за 669 776 гривень, належну їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а.с.14) і договір купівлі продажу від 30 червня 2016 року, відповідно до якого ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_5 у власність 1/2 частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за 200 000 гривень. (а.с.15) Зазначені докази відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, які передбачені ст.ст.77-80 ЦПК України. Суд першої інстанції у відповідності до ст.89 ЦПК України дав правильну оцінку зазначеним доказам і зробив правильний висновок про те, що спірний будинок придбаний позивачем за кошти, отримані від продажу її особистого майна квартири. Отже, хоча спірне майно придбане у період шлюбу, але за особисті кошти позивача, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю позивача, за особисті кошти якого воно придбане. В апеляційній скарзі з посиланням на п.44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 року, стверджується, що наявність у договорі купівлі-продажу від 30 червня 2016 року згоди ОСОБА_1 на придбання частини будинку (пункт 13) і відсутність у тому ж договорі указівки про придбання майна за особисті кошти ОСОБА_2 автоматично свідчить про придбання (набуття) майна у спільну сумісну власність. Посилання в апеляційній скарзі на Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 року, є помилковим, так як за станом на час придбання спірного нерухомого майна (30 червня 2016 року) діяв Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року, Пунктом 4 Глави 1 Розділу ІІ якого встановлювалися такі правила посвідчення правочинів, розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, зокрема подружжя. Правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підписуються всіма співвласниками цього майна або уповноваженими ними особами. При посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо документ, що посвідчує право власності, оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Якщо в заяві про згоду на відчуження спільного майна зазначено прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи, на відчуження якого дається згода, нотаріус при посвідченні відповідного договору зобов`язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з документа, що посвідчує право власності, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо. Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику правочину, що залишається в матеріалах нотаріальної справи, з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до примірника такого правочину. При посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена /неодружений, удова/удівець), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника правочину та зазначає про це в його тексті. Така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а в разі вчинення правочину через представника - від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні правочину подавати від його імені заяву про належність йому (відчужувачу) майна на праві особистої приватної власності. На підтвердження того факту, що майно набуто одним із подружжя під час окремого проживання з другим з подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору. Аналізуючи зміст наведених вимог Порядку, слід дійти висновку про те, що згода одного із подружжя вимагається саме у разі вчинення правочину щодо розпорядження майном, яке в об`єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна). Право розпорядження реалізується через припинення або обмеження належного суб`єктові права власності, наприклад, продаж, дарування, вчинення заповіту або навіть знищення майна. Отже, придбання одним із подружжя майна не потребує обов`язкової згоди іншого подружжя, окрім випадків, коли йдеться про згоду одного з подружжя на витрачання спільних коштів для придбання такого майна, але у договорі від 30 червня 2016 року відсутня указівка про згоду ОСОБА_1 на придбання будинку саме за спільні кошти. Доводи апеляційної скарги про те, що після придбання будинку він був перебудований (реконструйований), отже істотно збільшився у своїй загальній та житловій площі апеляційний суд визнає необґрунтованими. Так, аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до, та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. При цьому для застосування передбачених частиною першою статті 62 СК України правил, істотне збільшення вартості майна повинне відбутися саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, а не інших чинників (зокрема, загальної зміни цін на ринку нерухомості, інфляційних процесів), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна внаслідок невід`ємних поліпшень. Наведені обставини мають бути підтверджені відповідними доказами, проте в апеляційній скарзі відсутні посилання на такі докази, які і відсутні обгрунтовані клопотання про витребування та/або дослідження таких доказів. Щодо позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком. Відповідно до ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18. У підтвердження факта не проживання відповідача за місцем реєстрації позивач послалася на обставину, яка встановлена рішенням суду у справі №619/115/21 (про розірвання шлюбу), за позовом ОСОБА_1 , який у заяві до суду стверджував, що сімейні стосунки між сторонами припинені із 2018 року і вони проживають окремо. Як у заяві про перегляд заочного рішення (а.с.81), так і в апеляційній скарзі стверджується, що відповідач проживає і працює за кордоном, але жодних доказів на підтвердження цієї обставини суду не надано. Стосовно тверджень апеляційної скарги про розгляд справи судом без участі представника відповідача апеляційний суд зауважує таке. Згідно з ч.1 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. При цьому, частиною четвертою статті 223 ЦПК України визначено, що у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). Як вбачається з матеріалів справи ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 01 липня 2021 року відкрито провадження у даній справі (а.с.30-31). Судові повістки направлялись відповідачу за місцем його реєстрації ( АДРЕСА_1 ), однак повернуті поштовим відділенням з позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.34-35, 46-47, 55-56). Судом також направлялись судові повістки за останнім відомим місцем проживання позивача АДРЕСА_3 . Судову повістку про призначення слухання справи на 20.10.2021 року о 10:00 год. отримано ОСОБА_7 22.09.2021 року для передачі ОСОБА_1 (а.с.58). 20.10.2021 року адвокатом Бієнко С.М., представником ОСОБА_1 , подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (а.с.60) у зв`язку з чим було відкладено слухання справи, призначене до слухання на 20.10.2021 року (а.с.64) В цей же день адвокат Бієнко С.М., представник ОСОБА_1 , отримала: копію ухвали від 01.07.2021, позовну заяву з додатками та судову повістку про призначення слухання справи на 05.11.2021 року об 11:00 год (а.с.65-66). 05.11.2021 року адвокатом Бієнко С.М., представником ОСОБА_1 , подано до суду заяву про відкладення слухання справи у зв`язку з хворобою представника, однак на підтвердження цієї обставини не надано жодного документа (а.с.67-68). Отже, суд першої інстанції обгрунтовано розглянув справу без участі відповідача (його представника) та ухвалив заочне рішення. Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції виконав вимоги ст.89, ст.264, ст.265 ЦПК України, дав належну оцінку встановленим фактам, які підтверджені відповідними доказами, зробив правильні по суті висновки по заявленим вимогам і у рішенні навів мотивовані оцінки аргументів сторін, а також мотиви прийняття і відхилення наданих у справу доказів. Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 листопада 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 14 грудня 2022 року. Головуючий суддя О. А.Лобов Судді А.І.Дорош В.М.Триголов