Постанова 4807 № 332/39/22

Дата документу 06.12.2022 Справа № 332/39/22 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 332/39/22 Головуючий у І інстанції: Марченко Н.В. Провадження № 22-ц/807/1854/22 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 грудня 2022 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого: Полякова О.З., суддів: Кухаря С.В., Крилової О.В. при секретарі: Ільїній Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційними скаргами ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова Ігоря Олександровича таОСОБА_2 в особі представника - адвоката Черкашина Івана Івановича на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району, Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,- В С Т А Н О В И Л А: У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє також в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району, КП «Запоріжремсервіс» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що на підставі договору міни від 21 березня 2008 року №358, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тарасовою О.В., їй та її синові - ОСОБА_5 в рівних частках по 1/3 належить квартира АДРЕСА_1 . 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 належала її покійному чоловікові - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадщина після нього на теперішній час не оформлена. Позивач зареєстрована та проживає у вищевказаній квартирі з 2008 року, її син ОСОБА_5 фактично проживає в ній з 2016 року. Крім того, в квартирі також зареєстровані: неповнолітня онука ОСОБА_5 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та його дочка - ОСОБА_3 . Відповідач з квітня 2013 року в спірній квартирі не проживає по теперішній час, оскільки створила сім`ю та проживає зі своїм чоловіком за адресою: АДРЕСА_2 . У добровільному порядку не бажає знятися з реєстраційної обліку у спірній квартирі. Реєстрація відповідача в квартирі перешкоджає позивачу у користуванні майном та призводить до того, що вона має нести додаткові витрати на оплату комунальних послуг за особу, яка зареєстрована в квартирі, але фактично в ній не проживає. На підставі викладених обставин, позивач просила суд визнати ОСОБА_3 та її неповнолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 та усунути перешкоди у здійсненні нею права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та її неповнолітньої дочки ОСОБА_4 . Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року позов задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року в цій частиніта ухвалити нове, яким задовольнити її позов у повному обсязі. Посилаючись на норми ст. 41 Конституції України, ст.ст. 316, 317, 319, 321, 405 ЦК України,в обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції всупереч вимогам ч. 4 ст. 29 ЦК України, відмовив у визнанні малолітньої дитини такою, що втратила право користування квартирою, при цьому визнавши такою її матір. Проте, на думку скаржниці, є незрозумілим, хто в такому випадку буде нести відповідальність та сплачувати за дитину комунальні платежі у зв`язку з її самостійною реєстрацією без батьків. На думку скаржниці, суд першої інстанції мав достатньо доказів на підтвердження її позовних вимог, адже факт відсутності відповідачів у зазначеній квартирі підтверджено двома свідками та актом про їх не проживання, у той час як відповідач не долучив до справи жодного документа на спростування доводів позову. Не погоджуючись із рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року в частині задоволених позовних вимог, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Черкашина І.І. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить зазначене рішення скасувати в цій частині, та ухвалити нове у цій частині про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що в порушення вимог п. 1 ч.4 ст.268 ЦПК України, суд першої інстанції не з`ясував та не відобразив тексті ухваленого судового рішення обставин набуття відповідачами права на проживання у квартирі АДРЕСА_1 , а саме підстав реєстрації скаржниці, починаючи з 19 жовтня 2012 року. Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою, що відповідач та її малолітня дитина не мають у власності іншого житлового приміщення. На думку скаржниці, суд першої інстанції надав неправильну оцінку доказам, висновки суду щодо розірвання скаржницею зв`язку із житлом та як наслідок втрату нею права користування ним вважає необґрунтованим, таким, що не відповідає дійсності та не підтверджується належними та допустимими доказами у справі. Адже насправді відповідач не втратила інтерес до цього житлового приміщення, регулярно відвідує його та зберігає там особисті речі. Акт про не проживання відповідачів, на який посилалась позивач, датований 2016 роком, засвідчений неіснуючою на сьогодні комунальною установою - КП «Основаніє», а особи, які його підписали, жодним чином не перевіряли факт наявності особистих речей скаржниці та її дитини у зазначеному приміщенні та не були допитані судом у якості свідків. Крім того, ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції також залишив поза увагою той факт, що позивач та третя особа у справі є власниками тільки 2/3 часток квартири. Ще 1/3 частка на сьогодні не оформлена та перебуває у формальній власності померлої особи - ОСОБА_6 , який був родичем як позивача, так і відповідача у справі. А отже, до оформлення спадщини після померлого третього співвласника неможливо зробити висновок, хто з них буде спадкоємцем, адже на день смерті померлого з ним проживали та були зареєстровані у спірній квартирі і позивач, і відповідач, тобто обоє фактично прийняли спадщину без необхідності звернення до нотаріуса та заведення спадкової справи. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу, передбаченим ст. 360 ЦПК України, учасники справи не скористались. У судове засідання позивач не з`явилась, направила до суду свого представника - адвоката Новікова І.О., який підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року - скасувати в частині відмови у задоволенні позову, та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог, проти доводів апеляційної скарги відповідача заперечував, просив залишити її без задоволення. Відповідач в судове засідання не з`явилась, направила до суду свого представника - адвоката Надворну О.С., яка підтримала апеляційну скаргу ОСОБА_2 , просила її задовольнити, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечувала, просила залишити її без задоволення. Представник органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району Салата Н.П. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , адже визнання неповнолітньої ОСОБА_4 такою, що втратила право користування квартирою порушить її права та законні інтереси. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, своїх представників до суду не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 188, 191), клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О. належить залишити без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Черкашина І.І. належить задовольнити з огляду на таке. Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. На думку колегії суддів, оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає. Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України), усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч. 3 ст. 319 ЦК України). Ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з ч.1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно», що міститься в ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації і національному законодавстві. Право та інтерес теж, по суті, захищаються цією статтею. Відповідно до ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Також, ч. 2 ст. 18 ЗУ «Про охорону дитинства» гарантовано право дитини, члена сім`ї наймача або власника житлового приміщення користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Така норма повністю кореспондується з нормами ст. 405 ЦК України та ст. 156 ЖК УРСР. Ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання чи перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставами їх обмеження. Як передбачено п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» (зі змінами та доповненнями), при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому». Так, суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що на підставі договору міни від 21 березня 2008 року № 358, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тарасовою О.В. та рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 07 жовтня 2009 року ОСОБА_1 та її синові ОСОБА_5 належить 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 кожному (а.с.8-16). 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 фактично належить покійному чоловікові позивача - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть НОМЕР_1 виданого Заводським районним у м.Запоріжжі ВДРАЦС у м. Запоріжжі Південно Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) за актовим записом № 899 (а.с.17) Спадщина після померлого на теперішній час не оформлена. З 29 квітня 2008 року позивач зареєстрована у зазначеній квартирі, що підтверджується копією паспорта (а.с.5-6). Крім того в квартирі також зареєстровані: з 19 жовтня 2012 року - ОСОБА_3 та з 07 червня 2013 року - її неповнолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується довідками Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 19 січня 2022 року (а.с. 30-31). З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про внесення до актового запису змін, доповнень встановлено, що на підставі актового запису № 129 від 08 серпня 2018 року про укладення шлюбу ОСОБА_3 змінила прізвище на « ОСОБА_7 » та на підставі спільної заяви про визнання батьківства внесено зміни у прізвище та по-батькові ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме прізвище « ОСОБА_9 » змінено на « ОСОБА_7 », по-батькові « ОСОБА_10 » на « ОСОБА_11 » (а.с.57-58). На підставі вищевикладених обставин, колегія суддів доходить висновку про те, позивач не набула права звернення до суду позовом щодо усунення перешкод у користуванні власністю - всією квартирою, як зазначено у позові, адже не володіє та відповідно не має права розпоряджатися нею повністю, так як ОСОБА_1 та її синові ОСОБА_5 ,який крім того не є позивачем по справі, на праві власності належать тільки 2/3 квартири АДРЕСА_1 . Таким чином, задовольняючи позовні вимоги в частині усунення перешкод ОСОБА_1 у здійсненні права користування зазначеною квартирою шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування нею, суд першої інстанції не дослідив усіх обставин справи. Також суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що у відповідача та її малолітньої доньки на праві власності немає іншого житлового приміщення. При цьому під час розгляду спору суд не з`ясував обставин набуття ОСОБА_2 та її донькою права на проживання у спірній квартирі, підстав для їх реєстрації за цією адресою. Крім того, звертаючись до суду з позовом у 2022 році, на обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 надала суду акт № 140 від 30 березня 2016 року, складений спеціалістами КП «Основаніє», який не може бути прийнятий судом як належний доказ у справі. Таким чином, матеріали справи не містять жодного належного письмового доказу на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 , натомість позовна заява ґрунтується тільки на показаннях двох свідків, опитаних у судовому засіданні в суді першої інстанції, що на переконання апеляційного суду, не може бути достатньою підставою для задоволення позову. Серед іншого, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що визнаючи ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, де проживає її малолітня донька, суд першої інстанції порушив вимоги ч. 4 ст. 29 ЦК України, відповідно до якої місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Обидві сторони підтверджують той факт, що 1/3 частина квартири, щодо реєстрації в якій виник спір, на теперішній час не оформлена та перебуває у формальній власності померлої особи - ОСОБА_6 , який був родичем як позивача, так і відповідача у справі. Тож вирішення питання щодо осіб, які були зареєстровані у квартирі з третім померлим співвласником може вплинути на визначення часток у спадковому майні, а отже позов ОСОБА_1 є передчасним. Таким чином, апеляційний суд, перевіривши доводи ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова І.О., дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування апеляційна скарга не містить. Натомість доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Черкашина І.І. знайшли своє підтвердження у ході розгляду справи. Отже, колегія суддів, перевіривши доводи апеляційних скарг, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, приходить до висновку, що оскаржуване рішення на підставі ст. 376 ЦПК України належить скасувати, та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у зв`язку із необґрунтованістю. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст. 367, ч. 2 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новікова Ігоря Олександровича- залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Черкашина Івана Івановича - задовольнити. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2022 року у цій справі - скасувати, прийняти нову постанову, якою: «У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Заводському району, Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити». Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 08 грудня 2022 року. Головуючий: Судді: