Постанова 4824 № 759/5806/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №759/5806/20 Головуючий у І інстанції - Шум Л.М. апеляційне провадження №22-ц/824/3962/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Гуля В.В., суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С., за участю секретаря Линок В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу про поділ спільного майна подружжя та визнання недійсним договору іпотеки,- встановив: В квітні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя та визнання недійсним договору іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 29.12.2012 року між ним, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстровано у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції в м. Києві, актовий запис 2332. Позивач зазначає, що від шлюбу в них народилася дитина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2 вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, разом несли витрати щодо утримання житла, спільно приймали участь у придбанні речей домашнього вжитку. Позивач зазначає, що він 30.07.2014 року надав письмову згоду відповідачці на той час своїй дружині, на укладення в інтересах сім`ї Інвестиційного договору №6268/039-8-В3 від 30.07.2014 року із ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК», яке діяло від імені в інтересах та за рахунок ОСОБА_6 закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Аргос». Предметом вказаного договору була інвестиційна участь у будівництві будинку та придбання у власність двокімнатної квартири, що знаходиться в житловому будинку за будівельним АДРЕСА_1 . Усі платежі за договором та ремонтні роботи всередині квартири були здійснені за рахунок спільних коштів. 26.05.2015 р. закінчилось будівництво «Комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 , третя черга, перший пусковий комплекс. Зобов`язання інвестора за Інвестиційним договором щодо сплати грошових коштів за договором були виконані у повному обсязі. Таким чином він з ОСОБА_2 будучи сім`єю сплатили 1 030 625,08 грн. за придбання квартири. При цьому, позивач зазначає, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13.10.2016 р. шлюб розірвано. Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_2 20.04.2018 р. уклала договір купівлі-продажу на придбання конкретного нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_3 , а 17.05.2018 р. уклала договір іпотеки із відповідачем ОСОБА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л. та зареєстровано в реєстрі під №602. Одночасно із посвідченням договору, нотаріусом також внесено заборону на відчуження квартири АДРЕСА_3 , проте письмової нотаріально згоди при оформлені договору іпотеки він, позивач, не надавав. Враховуючи вищевикладене, просив суд визнати за ним право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 . Укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір іпотеки від 17.05.2018 р., який посвідчений приватним нотаріусом Шевченко І.Л. визнати недійсним. Судові витрати покласти на відповідачів та стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, порушення при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права в зв`язку з чим суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки право сумісної власності на спірне майно встановлено рішенням суду тому є всі підстави для скасування рішення суду і задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач посилається на те,що спірна квартира є її особистою власністю. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги і постановлення нового рішення про задоволення позову, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14.03.2016 року, яке 13.10.2016 року набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 розірвано (а.с. 35). Також встановлено, що 20.04.2018 року між ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 (а.с. 31-34). Відмовляючи в задоволенні позову суд виходив з того, що договір купівлі-продажу спірної квартири за адресою АДРЕСА_4 від 20.04.2018 року укладений після розірвання шлюбу позивача та відповідача ОСОБА_2 , а тому твердження позивача, що спірна квартира відноситься до спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу, суд не прийняв до уваги, оскільки позивачем не надано жодного доказу, на підтвердження цієї позовної вимоги. Зазначену презумпцію не спростував. При цьому вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу спірної квартири, а саме: квартири АДРЕСА_3 , а саме відповідачкою ОСОБА_2 , позивач суду не заявляв. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 20.04.2018 р., ( Зареєстрованого в реєстрі за № 973, укладеного між ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» та ОСОБА_2 (надалі - Договір), остання не перебуваючи у шлюбі з позивачем придбала квартиру АДРЕСА_3 . Право власності зареєстровано за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.04.2018 р., індексний номер витягу: 121466378, номер запису про право власності: 2583147, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 806228280000. Відповідно до пункту 11 Договору право власності на квартиру, яка відчужується, виникає у покупця з дня державної реєстрації цього права, тобто з 20.04.2018 р. Положення пункту 11 Договору кореспондуються з нормою частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній станом на дату укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 20 квітня 2018 року), згідно з якою права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Таким чином право власності на майно (квартиру АДРЕСА_3 ), що є предметом розгляду даної справи, виникло у відповідача у період, коли вона не перебувала у шлюбі, а тому норма статті 60 СК України повинна застосовуватись до даних правовідносин в контексті того, що саме на позивача покладався (та покладається) обов`язок доведення існування підстав, щодо прийняття участі у оплаті грошових коштів на придбання спірної квартири, оскільки у даному випадку спростовується презумпція особистої приватної власності відповідачки. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц; провадження № 14-114цс20. Згідно пункту Договору остаточний платіж за Договором у сумі 16, 881, 30 грн. було здійснено ОСОБА_2 , саме: 20.04.2018 р., тобто також за рахунок особистих грошових коштів. При цьому, суд, не приймає до уваги посилання позивача та його представника на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24.10.2019 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , третя особа: ТОВ "КУА "ІФК" про поділ спільного сумісного майна подружжя майнових прав на квартиру відмовлено та постановою Київського апеляційного суду від 04.02.2020 року зазначене вище рішення залишено без змін, як на рішення які мають преюдиціальне значення щодо даного спору, оскільки предметом розгляду вищезазначеної справи були майнові права на об`єкт будівництва, згідно з інвестиційним договором і тому суди розглядали справу лише в контексті заявлених позовних вимог та не вирішували питання визнання спільної сумісної власності, саме на квартиру АДРЕСА_3 , як на майно, набуте подружжям за час шлюбу, що є предметом розгляду даної справи. Укладаючи спірний договір іпотеки, відповідач використала своє особисте право, тому суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, оскільки обраний спосіб захисту не відповідає змісту порушеного права позивача. Проте такий висновок не відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Частиною першою статті 74 СК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що у разі, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Частина друга цієї статті у тій же редакції встановлює, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу "Право спільної сумісної власності подружжя". Згідно зі статтею 60 СК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить стаття 368 ЦК України. Відповідно до статті 69 СК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин,). Згідно зі статтею 71 СК України у тій же редакції майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відсутність судового рішення про визнання набутого за час шлюбу майна особистою приватною власністю одного із подружжя або інших достатніх доказів на підтвердження того, що таке майно придбане за особисті кошти одного із подружжя, дає підстави вважати, таке майно належить обом з подружжя на праві спільної сумісної власності у рівних частках. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17. Встановлено, що позивач вже звертався до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя та визнання за ним майнових прав при будівництві будинку та придбання у власність двокімнатної квартири, що знаходиться в житловому будинку за будівельним АДРЕСА_1 та визнання цього речового права спільною сумісною власністю. У цій же справі ОСОБА_7 подала зустрічний позов, в якому просила визнати предмет судового розгляду особистою приватною власністю та встановити факт припинення шлюбних відносин з 30 квітня 2014 року. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2019 року у справі № 759/4747/16-ц у задоволенні первісного позову відмовлено, оскільки обраний спосіб захисту не відповідає змісту порушеного права. В задоволенні зустрічного позову було відмовлено в зв`язку з недоведеністю позовних вимог. Постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2019 року у справі № 759/4747/16-ц залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін апеляційний суд виходив з того, що на момент ухвалення рішення суду майнові права вже трансформувалися у об`єкт права власності, погодившись, що висновком суду про те, що спосіб захисту не відповідає змісту порушеного права. При цьому як судом першої інстанції, так і апеляційним судом встановлено наступні обставини, що мають значення для вирішення справи. Так, судами встановлено, що 29 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було укладено шлюб, який зареєстровано у Відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції в м. Києві, актовий запис №2332. Від шлюбу сторони мають доньку - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14 березня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 розірвано. 30 липня 2014 року між ОСОБА_7 та ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК», в інтересах та за рахунок ОСОБА_6 закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Агрос», укладено інвестиційний договір №6268/039-8-В3, згідно п. 2.6 якого, сторони укладають договір купівлі-продажу об`єкта на умовах, передбачених цим договором, не пізніше 3 (трьох) місяців із дня отримання замовником сертифіката, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом будинку проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації, здійснення інвестором повної оплати усіх інвестиційних внесків за цим договором (в тому числі із врахуванням платежів згідно з п.4.5 - 4.6 розділу 4 цього договору). оформлення (в тому числі - реєстрації) права власності Фонду на об`єкт та отримання Фондом документів, що є необхідними для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу об`єкта. Про дату підписання договору купівлі-продажу об`єкта Фонд повідомляє інвестора письмово не менше ніж за 7 календарних днів до такої дати. 20 квітня 2018 року на виконання умов інвестиційного договору ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 28,9 м.кв, загальною площею 72,6 кв.м з ТОВ «Компанія з правління активами «ІФК» (а.с. 37-39 т. 3). Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту, не відповідає змісту його порушеного права, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню. У задоволенні зустрічного позову було відмовлено за недоведеністю. Переглядаючи в апеляційному порядку апеляційні скарги як позивача так і відповідача, колегія суддів погодилась з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що інвестиційний договір був укладений під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 , кошти сплачені за об`єкт інвестування були спільними, а тому просив визнати спільною сумісною власністю подружжя, набутою під час перебування у шлюбі, майнові права на об`єкт будівництва згідно з інвестиційним договором №6268/039-8-B3 від 30 липня 2014 року про будівництво об`єкта нерухомого майна, укладеним з ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» ПЗНВІФ «Аргос» (2 кімнатна квартира, будівельний номер АДРЕСА_5 на 6 поверсі, що знаходиться в житловому будинку за будівельним №8 черги АДРЕСА_6 , фактична адреса: АДРЕСА_4 ), на загальну суму 918 591,80 грн.; здійснити поділ боргових вимог за інвестиційним договором №6268/039-8-B3 від 30 липня 2014 року про будівництво об`єкта нерухомого майна, укладеного з ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» ПЗНВІФ «Аргос» між ОСОБА_1 і ОСОБА_8 ; визнати за ним майнове право на 1/2 частину об`єкта будівництва згідно з інвестиційним договором №6268/039-8-B3 від 30 липня 2014 року про будівництво об`єкта нерухомого майна, укладеного з ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» ПЗНВІФ «Аргос»; визнати за ОСОБА_8 майнове право на 1/2 частину об`єкта будівництва згідно з інвестиційним договором №6268/039-8-B3 від 30 липня 2014 року про будівництво об`єкта нерухомого майна, укладеного з ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК» ПЗНВІФ «Аргос» (2 кімнатна квартира, будівельний номер АДРЕСА_5 на 6 поверсі, що знаходиться в житловому будинку за будівельним №8, черги №3, загальною площею 71,43 кв.м, у складі комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення по АДРЕСА_2 , фактична адреса: АДРЕСА_4 ). Будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги визнаються майновими. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Відповідно до частини 2 статті 190 ЦК України майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість - об`єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) - квартира - не існує на момент укладення договору, а тому не може існувати і право власності на нього. Як вбачається з матеріалів справи, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 грудня 2012 року, який рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 березня 2016 року було розірвано. 30 липня 2014 року між ОСОБА_7 та ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК», в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Аргос», укладено інвестиційний договір № 6268/039-8-В3, предметом якого є інвестиційна участь інвестора у будівництві будинку. Згідно п.1.1.2 інвестиційного договору, об`єкт - житлова квартира в будинку, будівельний номер 39, поверх 6, кількість кімнат 2, загальна проектна площа 71,43 кв.м. Відповідно до п.4.2. інвестиційного договору, розмір загального інвестиційного внеску, що складає вартість об`єкта на момент укладення договору, становить 918 591,80 грн., без ПДВ. Вказаний розмір загального інвестиційного внеску підлягає коригуванню Фондом, у несплаченій Інвестором частині, на момент оплати в порядку, встановленому п.4.3. розділу 4 цього договору. Після повної сплати Інвестором загального інвестиційного внеску (повної оплати вартості об`єкта) відповідно до умов цього договору, вартість об`єкта не може бути змінена Фондом крім випадку, передбаченого п. 4.5 договору. ОСОБА_1 у формі заяви надав згоду на укладення та підписання ОСОБА_7 , з ТОВ «КУА «ІФК» ПЗНВІФ «Аргос» інвестиційного договору щодо інвестування 2 кімнатної квартири будівельний АДРЕСА_5 на 6 поверсі, що знаходиться в житловому будинку за будівельним №8, черги №3, в складі комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення по АДРЕСА_2 , а також додатків, додаткових договорів до вказаного договору, на умовах на її розсуд. (т.1 а.с. 10). Згідно довідки від 03 лютого 2015 року №170/0302-15с, ОСОБА_8 , на виконання інвестиційного договору від 30 липня 2014 року сплатила суму коштів у розмірі 1 030625,08 грн., що відповідає 71,43 кв.м загальної площі квартири, будівельний номер 39, черги №3 в складі комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення по АДРЕСА_2 . На дату видачі цієї довідки зобов`язання інвестора щодо сплати грошових коштів за договором є виконаними повністю та належним чином. 26 травня 2015 року Фонд закінчив будівництво «Комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 , Третя черга, перший пусковий комплекс», що підтверджується Сертифікатом введення в експлуатацію серії ІУ №165151470374. 20 квітня 2018 року на виконання умов інвестиційного договору ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , жилою площею 28,9 м.кв, загальною площею 72,6 кв.м з Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанією з правління активами «ІФК». Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_3 , жилою площею 28,9 м.кв, загальною площею 72,6 кв.м зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_9 . Тобто 20 квітня 2018 року спірне майно, яке підлягало поділу змінило свій правовий статус. Проте, позивачем позовні вимоги в цій частині не були змінені. При цьому судом встановлено, що відповідачем не доведено факт припинення шлюбних відносин з позивачем з 30 квітня 2014 року та оскільки спірна квартира була придбана за кошти, набуті під час шлюбу, і ОСОБА_9 не надала беззаперечних доказів на підтвердження придбання її за особисті кошти, а відтак зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а отже відсутні підстави для визнання за нею права особистої приватної власності на квартиру. Згідно із ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до правового висновку, відображеного в постановах Верховного Суду від 18.02.2020 у справі №917/154/15, від 06.02.2020 у справі №922/5787/15, від 21.01.2020 у справі №911/3883/16, від 11.12.2019 у справі №923/1382/16 та багатьох інших; «Преюдицію утворюють ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта». Згідно з постановою Верховного Суду від 21.01.2020 у справі №911/3883/16: «Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим, рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Преюдиціальне значення мають рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі, особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини». Таким чином, коли у цій справі між тими самими сторонами, про той самий предмет вирішується питання про права на спірну квартиру, яка була об`єктом майнових права до оформлення права власності на неї, і рішенням суду, що набрало законної сили встановлено, що цей об`єкт є спільним сумісним майном подружжя, це рішення створює преюдиціальне значення для цієї справи, оскільки об`єкт поділу після його трансформації лишається одним і тим самим об`єктом поділу (майнові права на квартиру, а після трансформації - право власності на неї). Таким чином встановлено відсутність судового рішення про визнання набутого за час шлюбу майна особистою приватною власністю одного із подружжя, оскільки в задоволенні позову про визнання права квартири особистою приватною власність ОСОБА_8 було відмовлено і рішення суду набрало законної сили. А також відсутні інші достатні докази на підтвердження того, що таке майно придбане за особисті кошти ОСОБА_5 , оскільки докази, на які вона посилається у цій справі вже були предметом дослідження у справі № 759/4747/16-ц, тому вказане дає підстави для висновку, що спірне майно належить обом з подружжя на праві спільної сумісної власності у рівних частках. 30 липня 2014 року між ОСОБА_10 ( ОСОБА_2 ) та ТОВ «Компанія з управління активами «ІФК», в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Аргос», укладено інвестиційний договір № 6268/039-8-В3, предметом якого є інвестиційна участь інвестора у будівництві будинку, пунктом 2.5 якого сторони домовились про таке: Об`єкт передається Фондом у власність Інвестору після усіх інвестиційних внесків шляхом укладення договору купівлі-продажу. Усі внески внесені 03 лютого 2015 року, шлюб розірвано 14 березня 2016 року. 26 травня 2015 року Фонд закінчив будівництво «Комплексу житлових будинків та об`єктів соціального, побутового призначення на АДРЕСА_2 . У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) вказано, що: "практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19). Отже, у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об`єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України. З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована. Ефективним та належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України. Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21). Таким чином та обставина, що ОСОБА_8 набула у власність проінвестовану сторонами квартиру 20 квітня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу не свідчить про відсутність прав на неї у позивача, оскільки квартира є спільним сумісним майном колишнього подружжя. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зазначено, що «відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Таким чином, встановивши, що спірний договір іпотеки укладено без згоди позивача, такий договір підлягає визнанню його недійсним. Остаточний платіж за Договором у сумі 16, 881, 30 грн. було здійснено ОСОБА_2 , саме: 20.04.2018 р., тобто за рахунок особистих грошових коштів, що може бути підставою для компенсації цих виплат, які суттєво не впливають на порядок розподілу спільної сумісної власності. Вказані обставини залишились поза увагою суду першої інстанції, що призвело до прийняття помилкового рішення про відмову в позові. За таких обставин апеляційна скарга як обґрунтована підлягає задоволенню, а аргументи відповідача не приймаються до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи. Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", § 23). Частиною 1 та п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в задоволенні позову. Згідно ч.8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 при подачі позовної заяви та подачі апеляційної скарги сплатив 27 446.53 грн судового збору, які підлягають до стягнення з відповідача у зв`язку із з задоволенням його позовної заяви. Керуючись ст.ст.7,141,367,369376,381,382,389 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу про поділ спільного майна подружжя та визнання недійсним договору іпотеки -задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 72,6 кв.м, жилою площею 28,9 кв.м., складається з 2(двох) житлових кімнат. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 72,6 кв.м, жилою площею 28,9 кв.м., складається з 2(двох) житлових кімнат. Укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Договір іпотеки від 17.05.2018року, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко I.Л., та зареєстровано в Реєстрі під № 602 - визнати недійсним. Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати з сплати судового в розмірі 27 446.53 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий В.В. Гуль Судді Ю.О. Матвієнко Я.С. Мельник