Постанова 4857 № 161/19637/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 161/19637/21 пров. № СК-А/857/1506/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: Головуючого судді Ніколіна В.В., суддів Гінди О.М., Пліша М.А., за участі секретаря судового засідання Хомича О.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 грудня 2021 року (суддя Олексюк А.В., м. Луцьк) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у Волинській області Департаменту патрульної поліції України про скасування постанови,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 у листопаді 2021 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у Волинській області Департаменту патрульної поліції України (далі УПП у Волинській області), в якому просив визнати протиправною і скасувати постанову по справі про адміністративне правопорушення серії ВАБ №505561 від 17.10.2021 (далі Постанова). В обґрунтування позовних вимог зазначає, що носіння захисної маски або респіратора у період встановленого карантину порушує його конституційні права і свободи, як людини та громадянина. Окрім того наголосив, що в Україні не встановлено воєнного або надзвичайного стану, у період яких такі права та свободи можуть обмежуватись. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з ухваленим судовим рішення, його оскаржив позивач, який із покликанням на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким його позовні вимоги задоволити. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що в Законі України Про захист населення від інфекційних хвороб (далі Закон № 1645-III) немає відомостей про коронавірусну хворобу. Вважає, що пункти 1, 10 постанови КМУ від 22 липня 2020 року №641 обмежено його конституційні права і свободи, як громадянина. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Учасники справи, в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 17.10.2021 о 22 год 26 хв.. інспектор 1 батальйону 4 роти 2 взводу УПП у Волинській області рядовий поліції Проць В.В., розглянувши матеріали адміністративної справи стосовно ОСОБА_1 встановила, що 17.10.2021 у м. Луцьк по вул. Рівненська, 89, ОСОБА_1 знаходився в громадській будівлі (супермаркет Сільпо) без вдягнутих засобів індивідуального захисту, а саме без маски чи респіратора, що закриває рот та ніс, в тому числі виготовлених самостійно. За результатами розгляду даної адміністративної справи, ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), на накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 225 грн. про що винесену відповідну постанову серії ЕГА №460605 (а.с.6). Згідно копії протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАБ №505561 від 17.10.2021 вбачається, що позивачу інкримінувалось порушення вимог постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 (а.с.8). Сторонами у заявах по суті, також позивачем ОСОБА_1 у судовому засіданні, визнано, що останній 17.10.2021 о 22 год 26 хв перебував приміщенні магазину Сільпо по вул. Рівненська, 89, без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема без респіратору або захисної маски, що закриває ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно. Магазин здійснював діяльність з торгівельного обслуговування населення. Не погодившись з винесеною Постановою, позивач оскаржив таку до суду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що статтею 3 Конституції України задекларовано, як найвищу соціальну цінність здоров`я та безпеку людини, наявність у держави позитивного обов`язку охороняти життя людини та громадянина, у т.ч. з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Очевидним та доведеним факт невиконання позивачем вимог закону, що ставило під загрозу життя та здоров`я усіх осіб, які перебували на час виявлення правопорушення у приміщенні. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Статтею 251 КУпАП передбачено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. У статті 252 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами. Як зазначено вище, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. Таке провадження спрямоване, зокрема, на своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом. Відповідач, як представник державного органу, наділеного повноваженнями щодо виявлення та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності у своїй діяльності має керуватися виключно законом та діяти відповідно до нього. Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності. Частиною другою статті 44-3 КУпАП унормовано, що перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України). При цьому, приписи частини першої цієї статті встановлюють, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлений судом першої інстанції факт його перебування о 17.10.2021 о 22 год 26 хв в приміщенні магазину Сільпо (вул. Великотирнівська, 7) без респіратора або захисної маски, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно. Ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами, які в повній мірі досліджені судом. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Статтею 64 Основного Закону встановлено, зокрема, що не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Відтак, колегія суддів зазначає, що в Конституції України прямо встановлено виключний перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені, допускаючи обмеження інших прав з настанням певних умов. Водночас, першочерговим завданням держави є захист життя та здоров`я громадян, збереження економічної безпеки, що зумовлює вжиття заходів, спрямованих на уникнення тяжких наслідків як для кожної окремої людини, так і для країни в цілому. Спеціальним нормативно-правовим актом стосовно спірних правовідносин є Закон № 1645-III. Відповідно до статті 29 Закону № 1645-III карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (частина четверта статті 29 Закону № 1645-III). З 12.03.2020 по 31.03.2022 на усій території України встановлено карантин, відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами від 11.10.2021). Законом України Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) від 06 листопада 2020 року № 1000-IX, статтю 44-3 КУпАП доповнено частиною другою, відповідно до якої, перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 170 до 255 грн.). Надано право розглядати справи про дотримання цих протиепідемічних заходів виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад, а також Національній поліції, органам державної санітарно-епідеміологічної служби. Окрім цього, пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" встановлено заборони, порушення яких призводить до притягнення до відповідальності за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зокрема, за приписами частини другої статті 44-3 КУпАП, на території України на період дії карантину забороняється перебування в громадських місцях, будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, тягне за собою адміністративну відповідальність і стягнення. Колегія суддів зауважує, що в установленому законом порядку положення частини четвертої статті 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) не визнавалися. Постанова Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" № 641 від 22.07.2020, на час вчинення правопорушення також була чинною, її норми є обов`язковими для виконання всіма особами на території України, окремі положення вказаного нормативно-правового акту, в тому числі п.п. 1 п. 10, неконституційними не визнавалися. Як вірно зазначає суд першої інстанції, посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 у справі № 1-14/2020 (230/20) є безпідставним, оскільки Великою палатою Конституційного Суду України в цій справі розглядалося конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" від 20 травня 2020 року № 392 і в цій частині було закрито конституційне провадження. Доводи позивача про те, що відповідачем в оскаржуваній постанові не конкретизовано яку саме норму порушено позивачем, колегія суддів також вважає необґрунтованими, оскільки постанова відповідача містить посилання на частину другу статті 44-3 КУпАП, яка не є бланкетною, так як її диспозиція встановлює самостійне правило поведінки та не потребує уточнення цього правила в інших нормативно-правових актах. Тобто, зміст вказаної норми є достатньо визначеним та не потребує додаткового уточнення в інших нормах. Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують, як джерело права при розгляді справ, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Так, у рішенні у справі Василева проти Болгарії Європейський суд вказав: Зараз вже чітко встановлено, що хоча право на здоров`я не належить до прав, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї (...), Високі Договірні Сторони мають, паралельно зі своїми позитивними зобов`язаннями, передбаченими статтею 2 Конвенції, позитивні зобов`язання за статтею 8 Конвенції. У той же час, Високі Договірні Сторони мають певну свободу розсуду при виборі способів виконання своїх позитивних зобов`язань за Конвенцією . Крім того, держави, імплементуючи свої позитивні зобов`язання, мають певні межі розсуду. Межі розсуду будуть ширшими тоді, коли держава має забезпечити рівновагу між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або закріпленими Конвенцією правами. Також слід враховувати необхідність прийняття оперативних рішень, які повинна приймати держава з позиції пріоритетів та наявних в неї ресурсів, коли стикається з ризиками для життя та фізичної недоторканності осіб (рішення у справі Осман проти Сполученого Королівства від 28.10.1998 рік). У своєму рішенні у справі Фіногенов та інші проти Росії від 20.12.2011 року, заяви № 18299/03 та N 27311/03) Європейський суд нагадував, що: Позитивні зобов`язання влади, передбачені статтею 2 Конвенції, не є беззаперечним: не кожна загроза життю зобов`язує владу вживати конкретних заходів, щоб уникнути ризику. Обов`язок вживати конкретних заходів виникає лише в тому випадку, якщо органи влади знали або повинні були знати про це на момент існування реального і негайного ризику для життя осіб і якщо влада зберігала певний ступінь контролю над ситуацією. Європейський суд вимагає від держави відповідача вжити лише тих заходів, які є здійсненними за обставин, що склалися. Позитивний обов`язок, про який йдеться, повинен тлумачитися таким чином, що не покладає на владу неможливе чи непропорційне навантаження, беручи до уваги труднощі, пов`язані з поліцейськими функціями сучасних суспільств, непередбачуваність поведінки людей та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів (див. п. 209 згаданого рішення). Існуюча практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що для кожної Договірної Держави, відповідальної за життя [своєї] нації , належить визначити, чи загрожує цьому життю надзвичайна ситуація у суспільстві , і якщо так, то як далеко потрібно пройти, намагаючись подолати надзвичайну ситуацію - усі обмежувальні заходи - незалежно від того, чи засновані вони на відступі від зобов`язань - повинні завжди мати правову основу, яка включає дотримання відповідних конституційних гарантій та вимог відповідної держави-члена (рішення у справі ОСОБА_2 проти Туреччини від 20 березня 2018 року). Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду про обґрунтованість притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 44-3 КУпАП, у зв`язку із наявністю належних доказів на підтвердження обставин, зазначених в оскаржуваній постанові. Доводи скаржника зазначені в апеляційній скарзі та обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді, оскільки, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи сторін були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову. В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Міркування і твердження апелянта не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв`язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню. Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено. Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 грудня 2021 року в справі №161/19637/21- без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. М. Гінда М. А. Пліш Повне судове рішення складено 06 грудня 2022 року