Постанова Закарпатський апеляційний суд № 303/1219/18

Справа № 303/1219/18 ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 листопада 2022 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: Головуючого - судді Бисага Т.Ю. суддів: Фазикош Г.В., Кожух О.А., за участі секретаря: Кекерчень М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічнорго акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкін Дениса Володимировича, третя особа приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу Біловар Ірина Олександрівна про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги; визнання рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав незаконним та його скасування, В С Т А Н О В И В: У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк»), ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкіна Д. В., за участю третьої особи приватного нотаріуса Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І. О., про визнання договору відступлення права вимоги за кредитним договором та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором недійсними та визнання незаконним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав. Позовна заява мотивована тим, що 18 січня 2006 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») було укладено кредитний договір № MKZ0GK00000227 та договір іпотеки від 18 січня 2006 року, за яким передано в іпотеку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке належало на праві власності позивачу та в якому вона до цього часу проживає. У цьому договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» в позасудовому порядку. Позивач зазначала, що на забезпечення вищезазначеного кредитного договору 18 вересня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки на суму 231 000,00 грн. 10 квітня 2015 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір відступлення права вимоги на суму 231 000,00 грн, у зв`язку з виконанням поручителем взятих на себе зобов`язань за договором поруки, та укладено договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 18 січня 2006 року, яким передано в іпотеку банку нерухоме майно, посвідчений приватним нотаріусом Біловар І. О. 10 квітня 2015 року за № 1334. Доказів на підтвердження виконання зобов`язання ОСОБА_3 не надано. У подальшому позивач отримала повідомлення від ОСОБА_3 , яке містило суперечливі дані щодо заборгованості та попередження про намір звернути стягнення на предмет іпотеки та 09 червня 2015 року приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Кішкіним Д.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав, індексний номер 21919527, згідно з яким право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 та вчинено відповідний запис про право власності від 09 червня 2015 року № 9961818. Станом на 01 лютого 2018 року заборгованість за кредитним договором від 18 січня 2006 року № MKZ0GK00000227 становила 184 081,46 євро, що за курсом Національного банку України еквівалентно 638 491,80 грн. Позивач зазначала, що поручителем ОСОБА_3 не було виконано зобов`язання за кредитним договором повністю, а часткове виконання поручителем зобов`язань не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором на підставі статті 512 ЦК України. Крім того, нормами Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено тимчасову заборону у визначених цим законом випадках на примусове стягнення нерухомого майна (житла), яке є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», а також заборону для кредитних установ на уступку (продаж, передачу) заборгованості або боргу на користь (у власність) іншої особи протягом дії цього Закону. Позивач вважала, що враховуючи недійсність відповідного договору про відступлення права вимоги, не надання жодних документів (договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, договором іпотеки, невиконання тощо) з боку ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 аж до звернення стягнення на майно, що засвідчують перехід до нового кредитора ОСОБА_3 прав у зобов`язанні, прийняте на підставі відповідного договору про відступлення права вимоги рішення приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкіна Д. В. від 09 червня 2015 року про державну реєстрацію прав, індексний номер: 21919527, згідно з яким право власності на відповідне домоволодіння (житловий будинок) на АДРЕСА_1 , яке до того часу належало ОСОБА_2 , є незаконним. Крім того, позивач зазначала, що дії приватного нотаріуса суперечать статті 55 Закону України «Про нотаріат», яка стосується угод про відчуження та заставу майна, та визначає, що такі дії проводяться за місцезнаходженням цього майна або за місцезнаходженням однієї із сторін, та статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на дату прийняття відповідного рішення), відповідно до якої державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться за місцем розташування об`єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації прав, крім випадків, установлених абзацами другим і третім частини п`ятої цієї статті. Таким чином, ОСОБА_4 як приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу не мав права приймати рішення та відповідно проводити реєстрацію права власності на майно за договором про відступлення права вимоги щодо майна, зареєстрованого в м. Мукачево, оскільки сторони відповідного договору зареєстровані в м. Мукачево та його нотаріальний округ не поширюється на територію м. Мукачево. Посилаючись на статті 203, 215, 556, 559 ЦК України, позивач просила суд визнати недійсним договір від 10 квітня 2015 року про відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2006 року № MKZ0GK00000227, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 та договір від 10 квітня 2015 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І. О. за реєстровим № 1334; визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкіним Д. В. від 09 червня 2015 року про державну реєстрацію прав, індексний № 21919527, згідно із яким право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 та виключити з Державного реєстру прав на нерухоме майно запис про право власності від 09 червня 2015 року № 9961818. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 серпня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Зазначає, що ОСОБА_3 лише частково погасив кредитну заборгованість і до нього не могло перейти право регресу до боржника, є безпідставними, оскільки ОСОБА_3 не пред`являв вимог як особа, що набула право регресу, а між банком і ним укладені договори про відступлення прав вимоги, тобто останній діяв як новий кредитор. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення суду залишено без змін. На постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року подано касаційну скаргу. Постановою Верховного Суду від 30 червня 2021 року касаційну скаргу задоволено частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року 18 грудня 2018 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, представника АТ КБ «ПриватБанк», дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія приходить до наступного висновку. Дана справа судами розглядалась неодноразово. Суд встановив, що 18 січня 2006 року між ОСОБА_5 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладений кредитний договір № MKZ0GK00000227, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 23 493,00 євро зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,33 на місяць із кінцевим терміном повернення 18 січня 2021 року. На забезпечення виконання своїх зобов`язань ОСОБА_6 за договором іпотеки від 18 січня 2006 року передала в іпотеку банку житловий будинок АДРЕСА_1 . Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 березня 2009 року у справі № 2-173/09 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_6 про звернення стягнення на майно, яке набрало законної сили, в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 перед банком за вказаним кредитним договором у сумі 203 550,97 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки житловий будинок із господарськими спорудами на АДРЕСА_1 шляхом продажу предмету іпотеки банком з укладенням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом із іншою особою-покупцем. Вказане судове рішення виконане не було (а. с. 32-34 т. 1). 18 вересня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» уклало із ОСОБА_3 договір поруки, згідно з яким останній поручився за виконання позичальником ОСОБА_6 за кредитним договором від 18 січня 2006 року № MKZ0GK00000227 зобов`язань у розмірі 231 000,00 грн і повністю їх виконав, сплативши банку 08 квітня 2015 року всю суму (а. с. 131-132 т. 1). 10 квітня 2015 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір про часткове відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2006 року № MKZ0GK00000227, за умовами якого ОСОБА_3 як новий кредитор прийняв право вимоги у розмірі, передбаченому договором поруки від 18 вересня 2014 року у сумі 231 000,00 грн (а. с. 13-15 т. 1). 10 квітня 2015 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» (цедент) та ОСОБА_3 (цесіонарій) укладено договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 18 січня 2006 року, за умовами якого відповідно до договору поруки від 18 вересня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» та у зв`язку з виконанням всіх істотних умов договору поруки, ОСОБА_3 прийняв право вимоги за договором іпотеки від ПАТ КБ «ПриватБанк» (а. с. 11-12 т. 1). 19 березня 2015 року ОСОБА_3 направив повідомлення ОСОБА_6 як іпотекодавцю про застосування іпотечного застереження, а через його невиконання склав заяву-рішення про перехід у власність предмета іпотеки, яка 09 червня 2015 року була нотаріально засвідчена, а право власності на предмет іпотеки зареєстроване за ОСОБА_3 (а. с. 30, 62-68 т. 1). Правовий аналіз норм частин першої та другої статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов`язання. Цей висновок узгоджується з положенням пункту 3 частини першої статті 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов`язанні внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Часткове виконання поручителем зобов`язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором. Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-466цс15 та у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 759/17152/16-ц (провадження № 61-9695св19), від 14 червня 2020 року у справі № 311/245/18 (провадження № 61-40095св18), від 10 лютого 2021 року у справі № 496/3234/15-ц (провадження № 61-12283св19). Встановлено, що зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі не виконані, оскільки ОСОБА_3 виконано зобов`язання боржника у розмірі, передбаченому договором поруки лише на суму 231 000,00 грн. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначала, що 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» № 1304-VII (далі Закон № 1304-VII), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про іпотеку» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження, а також передбачив, що кредитна установа не має права відступити (відчужити) на користь (у власність) іншої особи свої права вимоги до позичальників за кредитами, забезпеченням за якими виступає майно/майнові права, зазначені у підпункті 1 цього пункту. Договір від 10.04.2015 р. відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 18.01.2006 р., укладеним між первісним іпотекодержателем (ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_6 для забезпечення виконання останньою умов кредитного договору № MKZ0GK00000227 від 18.01.2006 р.,також укладений між Цедентом (Банком) і Цесіонарієм ( ОСОБА_3 ) за правилами ст.ст. 512-519 ЦК України. Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. У ЦК України, як убачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України). Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом (постанова Великої палати ВС від 11.09.2018 р. у справі № 909/968/16|12-97гс18). З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що предмет іпотеки перейшов до ОСОБА_3 у зв`язку зі зміною кредитора у зобов`язанні, тобто шляхом переходу прав кредитора до іншої особи, в існуючому зобов`язанні, а це свідчить про те, що між поручителем і боржником не виникло нового зобов`язання, а мав місце перехід прав кредитора до іншої особи на підставі положень закону. Наведене зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання ос порених договорів недійсними. Доводи позовної заяви та апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 лише частково погасив кредитну заборгованість і до нього не могло перейти право регресу до боржника, є безпідставними, оскільки ОСОБА_3 не пред`являв вимог як особа, що набула право регресу, а між Банком і ним укладені договори про відступлення прав вимоги, тобто останній діяв як новий кредитор. Твердження апелянта з приводу порушень Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті» не заслуговує на увагу, оскільки відступлення права вимоги під дію цього Закону не підпадає як таке, що не є зверненням стягнення. Здійснене відступлення права вимоги на користь добросовісного поручителя, а не іншої особи, не відбулось відступлення боргу або кредитної заборгованості, так як відступлено регрес не право вимоги добросовісному поручителю, який виконав свої зобов`язання. Під час апеляційного розгляду встановлено, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 02 листопада 2020 року позов ОСОБА_2 , інтереси якої представляє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкін Д.В., третя особа АТ «ПриватБанк» про скасування реєстрації права власності задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кішкін Д.В. від 09.06.2015 року про державну реєстрацію прав, індексний номер : 21919527, згідно якого право власності на домоволодіння (будинок) по АДРЕСА_1 було зареєстровано за відповідачем фізичною особою ОСОБА_3 , РНКПП НОМЕР_1 та виключити з державного реєстру прав нерухоме майно запис про право власності №9961818 від 09 червня 2015 року. Рішення набуло законної сили. Апеляційний суд вважає, що в цій частині позовних вимог апеляційне провадження слід закрити. В іншій частині рішення суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З врахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 268, 374,376, ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково. Апеляційне провадження в частині позовних вимог про визнання рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав незаконним та його скасування закрити. В іншій частині рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 серпня 2018 року залишити без змін. Ухвалу Мукачівського міськрайонного суду від 12 березня 2018 року про накладення арешту - скасувати. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови суду складено 1 грудня 2022 року. Головуючий Судді