Постанова Одеський апеляційний суд № 522/6856/19

Номер провадження: 22-ц/813/6273/22 Справа № 522/6856/19 Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.11.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у судовому засіданні апеляційні скаргами адвоката Лічмана Василя Леонідовича інтересах ОСОБА_1 та адвоката Федорова Анатолія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення дорожньо-транспортної пригоди, - в с т а н о в и в: 19 квітня 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення дорожньо-транспортної пригоди у розмірі 278 150 грн, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 16 квітня 2016 року о 18 годині 15 хвилин водій PORSHE CAYNNE, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_2 рухаючись по вул. Маяковського в м. Одесі, під час зміни напрямку руху, не впевнився, що це буде безпечно, не надав дорогу автомобілю SKODA OCTAVIA, номерний знак НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_1 , який рухався у попутному напрямку, чим створив аварійну ситуацію, змусивши різко змінити напрямок руху в ліву сторону на зустрічну смугу. При цьому, відбулося зіткнення транспортних засобів SKODA OCTAVIA, номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 та SUBARU OUTBACK, номерний знак НОМЕР_3 , під керуванням його, ОСОБА_3 . В результаті зіткнення автомобілі отримали механічні ушкодження. Справу про адміністративне правопорушення у відношенні ОСОБА_2 закрито у зв`язку із закінченням строків притягнення до відповідальності, а у відношенні ОСОБА_1 закрито, у зв`язку із відсутністю в його діях складу правопорушення. Враховуючи положення ст. ст. 1166, 1187 ЦК України, позивач просив стягнути з учасників ДТП матеріальну шкоду в солідарному порядку. 20 листопада 2019 року у судовому засіданні адвокат Лічман Василь Леонідович інтересах відповідача ОСОБА_1 надав відзив, згідно якого просив відмовити у задоволені позову, посилаючись на те, що постановою апеляційного суду Одеської області від 06 червня 2017 року було встановлено невинуватість ОСОБА_1 у порушенні ПДР та скоєнні адміністративного правопорушення. Втім, ОСОБА_2 винний у скоєному ДТП, тому саме він завдав шкоди позивачу. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2019 року позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення дорожньо-транспортної пригоди задоволено. Суд стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму матеріального збитку у розмірі 278 150 гривень в рівних частках та з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму судового збору у загальному розмірі 2 781 гривню 50 копійок. У апеляційній скарзі адвокат Лічман Василь Леонідович інтересах відповідача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що в судовому засіданні не доведено наявність вини водія ОСОБА_1 у завданні шкоди позивачу, внаслідок ДТП, та порушено судом норми процесуального та матеріального права. В апеляційній скарзі адвокат Федоров Анатолій Анатолійович в інтересах відповідача ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю, посилаючись на те, що непред`явлення позовних вимог до страховика за наявності підстав для стягнення шкоди саме зі страховика є підставою для відмови у позові до завдавача шкоди у відповідному розмірі, незважаючи на те, що відповідачі не були визнані винними у скоєнні відповідних адміністративних правопорушень; позивач неправильно обрахував розмір шкоди, адже пошкоджений автомобіль SUBARU OUTBACK, номерний знак НОМЕР_3 , що належить позивачу ОСОБА_3 , залишився у його розпорядженні і залишкову вартість слід було врахувати при визначення розміру шкоди; якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю автомобіля до і після ДТП; не встановлено судом безпосереднього причинного зв`язку між діями водія ОСОБА_4 та завданою шкодою, оскільки його автомобіль взагалі не контактував із автомобілями інших учасників ДТП, безпосередньо не впливав на авто позивача; суд безпідставно стягнув шкоду з відповідачів у солідарному порядку, оскільки шкода завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки й розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин справи, що мають суттєве значення, а також судом порушено норми процесуального та матеріального права. Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги адвоката Лічмана Василя Леонідовича інтересах відповідача ОСОБА_1 та адвокат Федорова Анатолія Анатолійовича в інтересах відповідача ОСОБА_2 підлягають задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно із частин 1, 2 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Підстави та порядок відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та шкоди, завданої внаслідок взаємодії цих джерел, визначені нормами статей 1187, 1188 ЦК України. Відповідно до частин другої та п`ятої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Частиною першою статті 1188 ЦК України встановлено, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. Згідно із частини 1 статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Згідно зі статей 3, 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників. Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. Відповідно до статті 9 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, страхова сума це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Розмір страхової суми за шкоду, завдану майну потерпілих, становить 50 000 грн на одного потерпілого. Страхові виплати за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені у договорі страхування. Згідно із пунктом 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи. Відшкодування шкоди власником транспортного засобу або винуватцем ДТП, відповідальність яких застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо у страховика не виник обов`язок з відшкодування шкоди, або розмір шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика, а також у разі, коли страховик має право регресу до особи, яка застрахувала свою відповідальність. Відповідно до статті 29 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством. За змістом статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Судом першої інстанції встановлено, що 19 квітня 2016 року о 18 годині 15 хвилин водій автомобіля PORSHE CAYNNE, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_2 рухаючись по вул. Маяковського в м. Одесі, під час зміни напрямку руху, не надав дорогу автомобілю SKODA OCTAVIA, номерний знак НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_1 , який рухався в попутному напрямку, чим створив аварійну ситуацію, змусивши різко змінити напрямок руху в ліву сторону на зустрічну смугу. При цьому, відбулося зіткнення транспортних засобів SKODA OCTAVIA, номерний знак НОМЕР_2 під керування ОСОБА_1 та SUBARU OUTBACK, номерний знак НОМЕР_3 , під керування позивача ОСОБА_3 . Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2016 року у справі №522/7618/169-п ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП на накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 340 грн. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 06 червня 2017 року постанову Приморського районного суду м. Одеси від 19 травня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито. Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 13 березня 2017 року по справі №3/1522/7777/16-п провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч. 4 ст. 122 КУпАП закрито, у зв`язку з закінченням строків, передбачених ст. 38 КУпАП, на підставі п. 7 ч. 1 ст. 247 КУпАП. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2017 року постанову Приморського районного суду м. Одеси від 13 березня 2017 року по справі №3/1522/7777/16-п змінено, провадження у справі відносно ОСОБА_2 закрито у зв`язку з відсутністю у його діях складу адміністративного правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 122 КУпАП. Копії матеріалів справи направлено до Управління патрульної поліції м. Одеси для вирішення питання про наявність в діях ОСОБА_2 ознак складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП. Надалі, постановою Приморського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року у справі №522/5204/18 адміністративну справу відносно ОСОБА_2 за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП закрито, у зв`язку з закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності. У мотивувальній частині постанови суд дійшов висновку про доведеність вини ОСОБА_2 у ДТП, що трапилося 19 квітня 2016 року. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 15 червня 2018 року, зважаючи на те, що районний суд не мав розглядати по суті протокол, постанова Приморського районного суду м. Одеси від 10 травня 2018 року у справі №522/5204/18 скасована, та прийнято нову, якою провадження у справі відносно ОСОБА_2 за ст. 124 КУпАП закрито, на підставі п. 7 ст. 247 КУпАП, у зв`язку з закінченням на момент розгляду справи строків, передбачених ст. 38 КУпАП. Відповідно до частини шостої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Таким чином, доказуванню не підлягає той факт, що ДТП було вчинено за участі трьох автомобілів, а саме авто позивача та відповідачів. Згідно висновку №2250 експертного автотоварознавчого дослідження по визначенню вартості відновлювального ремонту і матеріального збитку, заподіяного власнику КТЗ від 08 червня 2016 року Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз вбачається, що вартість відновлювального ремонту КТЗ SUBARU OUTBACK, реєстраційний номер НОМЕР_3 , пошкодженого 19 квітня 2016 року, визначається рівною 360 117, 60 грн. Оскільки вартість відновлювального ремонту перевищує ринкову вартість КТЗ, тому вартість матеріального збитку, завданого власнику SUBARU OUTBACK дорівнює ринковій вартості КТЗ та визначається рівною 278 150 грн. З висновку №4117 судової автотехнічної експертизи дослідження обставин зіткнення автомобілів SKODA OCTAVIA та SUBARU OUTBACK складеним Одеським науко-дослідним інститутом судових експертиз 24 січня 2017 року вбачається, що водій автомобіля PORSHE CAYNNE мав технічної можливості запобігти умовам для виникнення ДТП. Дії водія автомобіля SKODA OCTAVIA, з технічної точки зору, не перебувають у причинному зв`язку із ДТП. Водій автомобіля SUBARU OUTBACK перебував в аварійній ситуації, не мав технічної можливості запобігти зіткнення з автомобілем SKODA OCTAVIA. Дії водія автомобіля SUBARU OUTBACK, з технічної точки зору, не перебувають у причинному зв`язку із ДТП. Власником автомобіля SUBARU OUTBACK, номерний знак НОМЕР_3 , є ОСОБА_3 , про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 . Автомобілем PORSHE CAYNNE, номерний знак НОМЕР_1 , на час дорожньо-транспортної пригоди керував ОСОБА_2 . Автомобілем SKODA OCTAVIA, номерний знак НОМЕР_2 , на час дорожньо-транспортної пригоди керував ОСОБА_1 . Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі є учасниками ДТП, в якій автомобіль позивача отримав механічні пошкодження, такі пошкодження завдані за участі обох відповідачів, наявність вини не є необхідною при стягнені шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, а дія непереборної сили та умисел потерпілого виключається, суд дійшов переконливого висновку, що з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню шкода у розмірі визначеному судовими експертами, що становить суму ринкової вартості автомобіля позивача та визначається в розмірі 278 150 грн. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитися неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_3 не доведено належним чином підстави позову, а саме, правові підстави для притягнення відповідачів до відповідальності за завдану йому шкоду, внаслідок ДТП. Встановлено, що станом на момент вчинення ДТП 19 квітня 2016 року, цивільна відповідальність стосовно автомобіля PORSHE CAYNNE, номерний знак НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_2 , була застрахована у ПрАТ «СК «УНІКА» відповідно до полісу №А19201095, яким було встановлено ліміт відповідальності страховика 50 000 грн (а.с. 163-164). Крім того, страхувальник діючи розумно та обачно, уклав зі страховиком і договір добровільного страхування №016388/4409/0125370 від 16 січня 2016 року, відповідно до п.1. 3.2.1, якого ліміт відповідальності складав 100 000 грн (а.с. 165-166). Франшиза за полісом та договором добровільного страхування в обох випадках відсутня. У встановлений законом строк, 22 квітня 2016 року відповідач ОСОБА_2 повідомив страховика ПрАТ «СК «УНІКА», про ДТП, яка сталася 19 квітня 2016 року (а.с. 167). Пунктом 36.1. статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що страховик (у випадках, передбачених статтею 41цього Закону, МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати (регламентної виплати) за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою. Згідно пункту 36.2. статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов`язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його. Якщо відшкодування витрат на проведення відновлювального ремонту пошкодженого майна (транспортного засобу) з урахуванням зносу здійснюється безпосередньо на рахунок потерпілої особи (її представника), сума, що відповідає розміру оціненої шкоди, зменшується на суму визначеного відповідно до законодавства податку на додану вартість. При цьому доплата в розмірі, що не перевищує суми податку, здійснюється за умови отримання страховиком (у випадках, передбачених статтею 41цього Закону, МТСБУ) документального підтвердження факту оплати проведеного ремонту. У абзаці другому пункту 16 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» судам роз`яснено, що «оскільки відповідно до статті 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється як з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, так і захисту майнових інтересів страхувальників, враховуючи положення статті 1194 ЦК України, питання про відшкодування шкоди самою особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування та виконання чи невиконання нею передбаченого статтею 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов`язку щодо письмового надання страховику, з яким укладено відповідний договір (у передбачених випадках МТСБУ, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого зразка. У разі відсутності такої згоди завдана потерпілому шкода підлягає відшкодуванню страховиком у межах передбаченого договором страхування страхового відшкодування. Наявність такої згоди у вигляді відповідної заяви цієї особи та виконання нею передбаченого статтею 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов`язку з`ясовується судом першої інстанції, у зв`язку з чим до участі у справі може бути залучений страховик». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) зроблено висновок, що «відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність». Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 27 березня 2019 року у справі №521/5996/16. Таким чином, обов`язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок пошкодження автомобіля, у межах страхового відшкодування покладається на страховика. Судом першої інстанції встановлено, що вартість відновлювального ремонту КТЗ SUBARU OUTBACK, реєстраційний номер НОМЕР_3 , пошкодженого 19 квітня 2016 року, визначається рівною 360 117, 60 грн. Оскільки вартість відновлювального ремонту перевищує ринкову вартість КТЗ, тому вартість матеріального збитку, завданого власнику SUBARU OUTBACK дорівнює ринковій вартості КТЗ та визначається рівною 278 150 грн. У матеріалах справи відсутні докази про вартість автомобіля позивача до дорожньо-транспортної пригоди, оскільки позивач відмовився визнавати належний йому автомобіль знищеним та повернути його відповідачам. У пункті 15 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» судам роз`яснено, «якщо пошкоджений транспортний засіб не може бути відновлено або вартість його відновлювального ремонту з урахуванням зношеності та втрати товарної вартості перевищує його ринкову вартість на момент пошкодження, розмір шкоди визначається за ринковою вартістю транспортного засобу на момент пошкодження. Порядок відшкодування шкоди, пов`язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, регламентовано статтею 30 Закону №1961-IV, який згідно зі статтею 8 ЦК (аналогія закону) може застосовуватись не лише страховиком, а й іншими особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, та відповідають за завдану шкоду. Тобто транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим, а власник транспортного засобу згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до вимог законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди. У разі якщо власник транспортного засобу не згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати з евакуації транспортного засобу з місця цієї пригоди. Якщо ж транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди та витратам з евакуації транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди». Верховний Суд у постанові від 20 березня 2018 року у справі №570/2461/16 (провадження №61-4476св18) зробив наступний правової висновок: «Відповідно до статті 30 Закону №1961-IV транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з аварійним сертифікатом (рапортом), звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним аварійним комісаром, оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до ДТП. Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП. Отже, якщо пошкоджений транспортний засіб не може бути відновлено або вартість його відновлювального ремонту з урахуванням зношеності та втрати товарної вартості перевищує його ринкову вартість на момент пошкодження, розмір шкоди визначається за ринковою вартістю транспортного засобу на момент пошкодження. Порядок відшкодування шкоди, пов`язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, регламентовано вищенаведеною статтею 30 Закону №1961-IV, який згідно зі статтею 8 ЦК України (аналогія закону) може застосовуватись не лише страховиком, а й іншими особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, та відповідають за завдану шкоду. За змістом указаної правової норми транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим, а власник транспортного засобу згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до вимог законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують його вартість до ДТП. У разі якщо власник транспортного засобу не згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати з евакуації транспортного засобу з місця цієї пригоди. Якщо ж транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується в розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до ДТП та витратам з евакуації транспортного засобу з місця ДТП. Судами також встановлено, що згідно із звітом №PZU/2819/15 про оцінку автомобіля марки «Фольксваген 19» від 29 грудня 2015 року, проведеним на замовлення ПрАТ СК «ПЗУ Україна», матеріальний збиток, завданий власнику вказаного автомобіля у результаті його пошкодження при ДТП складає 37 412 грн 72 коп. Згідно із звітом №5193/02/16 про оцінку автомобіля марки «Фольксваген 19» від 05 лютого 2016 року, проведеним Товариством з обмеженою відповідальністю «Сател Груп» на замовлення ПрАТ СК «ПЗУ Україна», ринкова вартість пошкодженого автомобіля становить 13 600 грн. 10 лютого 2016 року ПрАТ СК «ПЗУ Україна» складено страховий акт №UA2015121700027/L01/01, на підставі якого ОСОБА_1 проведено виплату страхового відшкодування у розмірі 23 812 грн 72 коп, як різницю між ринковою вартістю автомобіля до ДТП та вартістю залишків транспортного засобу, який повернуто заявнику. Отже, ПрАТ СК «ПЗУ Україна» та ОСБА_1 дійшли згоди про розмір страхового відшкодування, що підтверджується заявою позивача про страхове відшкодування та відповідає вимогам статті 30, пункту 34.4 статті 34 та пункту 36.2 статті 36 Закону № 1961-IV. Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 не визнала свій автомобіль фізично знищеним у результаті ДТП та залишила його собі, страховик виплатив їй страхове відшкодування у розмірі різниці між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, тобто відшкодував заподіяну матеріальну шкоду у повному обсязі, що знаходилося в межах ліміту відповідальності за договором страхування. Тому відсутні правові підстави для стягнення відшкодування шкоди з винної у ДТП особи ОСОБА_3, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована. Ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача матеріальної шкоди у розмірі 13 600 грн, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач скористалася своїм правом звернення безпосередньо до страховика та отримала страхове відшкодування. ПрАТ СК «ПЗУ Україна» забезпечило реалізацію абсолютного права ОСОБА_1 на відшкодування шкоди, завданої у ДТП, тому до спірних правовідносин не підлягає застосуванню стаття 1194 ЦК України». У пункті 8 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» судам роз`яснено, що шкода, завдана кількома особами, відшкодовується кожною з них у частці, завданій нею (у порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно завдали шкоди, тобто завдали неподільної шкоди взаємопов`язаними, сукупними діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими (статті 543, 1190 ЦК). У такому самому порядку відповідають особи, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, за шкоду, завдану внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Спір про відшкодування шкоди, завданої при цьому самим джерелам підвищеної небезпеки кожним із їх володільців перед іншим із них, вирішується за правилами статті 1188 ЦК, а саме: шкода, завдана одному з володільців із вини іншого, відшкодовується винним; не відшкодовується шкода, завдана володільцю лише з його вини; за наявності вини всіх володільців розмір відшкодування визначається судом у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (тобто залежно від ступеня вини кожного); у разі відсутності вини володільців у взаємному завданні шкоди жоден із них не має права на відшкодування». У даному випадку матеріалами справи спростовуються вимоги позивача ОСОБА_3 про те, що завдана йому шкода є неподільною, спричинена взаємопов`язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру відповідачів, а також те, що шкода відшкодовується незалежно від вини відповідачів, тому суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статтю 1190 ЦК України, статтю 1187 ЦК України та частину 2 статті 1188 ЦК, а не пункт третій частини першої статті 1188 ЦК України, яким передбачено, що за наявності вини всіх володільців розмір відшкодування визначається судом у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (тобто залежно від ступеня вини кожного). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження». У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі №335/5136/19 (провадження №61-18942св20) зазначено, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні». Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що в судовому засіданні з об`єктивністю та достовірністю встановлено, що відшкодування шкоди особою, яка завдала шкоду, можливе лише за мови, що згідно із Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Проте, страховик не був залучений до участі у справі, тому в даному випадку наявні підстави для відмови у задоволенні позову через пред`явлення позову до неналежного відповідача За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_3 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачами, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачі порушили його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Тому, вимоги позивача ОСОБА_3 є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статті 1188, 1194 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Лічмана Василя Леонідовича інтересах ОСОБА_1 задовольнити. Апеляційну скаргу адвоката Федорова Анатолія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2019 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення дорожньо-транспортної пригоди, відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 25 листопада 2022 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік