Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/7753/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/7753/21 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА Іменем України 28 листопада 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Сорочка Є.О., суддів Федотова І.В., Коротких А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовом до Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, в якому просить: - визнати рішення Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області №191.7/51 від 04.03.2021 прийнятого на VII сесії VIII скликання про відмову у задоволені клопотання позивача стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, орієнтовною площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на території с. Білогородка Бучанського (раніше Києво-Святошинського) району Київської області протиправним; - зобов`язати Білогородську сільську раду Бучанського району Київської області розглянути повторно клопотання позивача від 15.02.2021 щодо надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована на території Київської області, Бучанського (раніше Києво-Святошинського) району, в адміністративно-територіальних межах Білогородської сільської ради та задовольнити клопотання позивача про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована на території Київської області, Бучанського (раніше Києво-Святошинського) району, в адміністративно-територіальних межах Білогородської сільської ради. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначена у спірному рішенні підстава для відмови у задоволенні клопотання має суто інформаційний характер без вказівки на конкретний документ і норму чинного законодавства, які давали б підстави органу місцевого самоврядування для прийняття рішення про відмову у задоволенні клопотання. Крім того, позивач не погоджується з мотивувальною частиною спірного рішення в частині посилання на висновки та рекомендації постійної комісії ради з питань комунального майна, земельних ресурсів, будівництва та архітектури як на підставу законності прийнятого рішення, оскільки такі підстави не передбачені Земельним кодексом України. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що бажане місце розташування земельної ділянки позначене позивачем на графічних матеріалах, доданих до клопотання від 15.02.2021, знаходиться на землях, що відповідно до Генерального плану поєднаного з детальним планом окремих частин села Білогородка Бучанського району Київської області є територією комунальної забудови, що підтверджується викопіюванням з містобудівної документації, а тому зазначена у клопотанні позивача земельна ділянка не може бути надана у власність із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач звернувся до Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області з клопотанням від 15.02.2021, в якому просив надати йому дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована на території Київської області Бучанського (раніше Києво-Святошинського) району в адміністративно-територіальних межах Білогородської сільської ради. До вказаного клопотання додано такі документи: копію паспорта; копію РНОКПП; копію графічних матеріалів з публічної кадастрової карти України. За результатом розгляду вказаного клопотання VII сесією Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області VIII скликання прийнято рішення від 04.03.2021 №191.7/51 «Про розгляд клопотання гр. ОСОБА_1 стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)», яким, з урахуванням висновків та рекомендацій постійної комісії ради з питань комунального майна, земельних ресурсів, будівництва та архітектури, було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на території с. Білогородка Бучанського району Київської області. Підставою для відмови у задоволенні вказаного клопотання зазначено, що земельна ділянка, позначена у графічних матеріалах, які додано до клопотання, не передбачена містобудівною документацією для зазначених цілей. Позивач не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем спірного рішення, звернувся з даним позовом до суду. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що спірне рішення фактично не містить мотивів та підставі його прийняття, оскільки не конкретизує, яка саме містобудівна документація була покладена в основу його прийняття, що свідчить про невмотивованість спірного рішення. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до статті 12 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб; організація землеустрою, тощо. Згідно п. 34 ч.1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних міських рад. Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. Згідно п. п. «а», «б» ч. 1 статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються, в тому числі, на таку категорію, як землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови. За правилами статті 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування. За змістом статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України. Зокрема, п. «г» ч. 1 статті 121 Земельного кодексу України передбачає, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара. З наведеного випливає, що законодавцем гарантовано право безоплатної передачі земельної ділянки громадянину у власність, зокрема, у межах норм безоплатної приватизації, порядок проведення якої регламентовано положеннями статті 118 Земельного кодексу України. За змістом ч.6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно абз.1 ч.7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (ч.9 статті 118 ЗК України). Відповідно до ч.10, 11 статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. З наведених вище норм вбачається, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України. При цьому, законодавцем визначені виключні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Отже, відповідач був зобов`язаний розглянути зазначене клопотання у місячний строк і надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав невідповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Як вбачається зі спірного рішення, підставою для відмови в наданні позивачу дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) зазначено те, що земельна ділянка, позначена у графічних матеріалах, які додано до клопотання, не передбачена містобудівною документацією для зазначених цілей. Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях. Частинами третьою та четвертою статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що склад, зміст, порядок розроблення та оновлення містобудівної документації на місцевому рівні визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Затвердження оновленої містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється згідно із статтями 17, 18 та 19 цього Закону. При цьому під містобудівною документацією, згідно зі статтею 1 цього Закону, розуміються затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. Такою документацією, згідно з положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», є: генеральна схема планування території України; схема планування території області; схеми планування територій районів; схеми планування території громад; генеральні плани населених пунктів; плани зонувань територій; детальні плани території. Суд першої інстанції вірно вказав, що спірне рішення не містить інформації про те, якій саме містобудівній документації не відповідає запланована позивачем до відведення земельна ділянка. В оскаржуваному рішенні відповідач зазначив, що ним при прийняті рішення від 04.03.2021 №191.7/51 були враховані висновки та рекомендації постійної комісії ради з питань комунального майна, земельних ресурсів, будівництва та архітектури, однак належним чином засвідчених копії таких висновків та рекомендацій відповідачем не надано. Зазначені докази також не було надано до суду апеляційної інстанції. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірне рішення фактично не містить мотивів та підстав його прийняття, оскільки не конкретизує, яка саме містобудівна документація була покладена в основу його прийняття, що свідчить про невмотивованість спірного рішення, що вказує на безпідставність відмови Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області у наданні позивачу дозволу на розробку землевпорядної документації. Таким чином рішення Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області від 04.03.2021 №191.7/51 є протиправним та підлягає скасуванню. Також колегія суддів критично оцінює наведені відповідачем аргументи, оскільки надання особі дозволу уповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом передачі. Надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не покладає на орган місцевого самоврядування обов`язку (не є підставою для виникнення зобов`язання перед особою, яка розробила проект землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність чи користування. Рада може відмовити у затвердженні проекту та наданні земельної ділянки у власність чи користування з підстав, визначених законом, зокрема, у разі невідповідності місця розташування ділянки вимогам генеральних планів населених пунктів та з інших, визначених законом, підстав. Наведене узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 30 травня 2018 року по справі № 826/5737/16. Крім того, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Однак, в оскаржуваному рішенні відповідача не вбачаються законні підстави для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Відтак, відповідач вийшов за межі наданих йому повноважень та всупереч вимогам Земельного Кодексу безпідставно відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянок, що не узгоджується з приписами чинного законодавства. Отже, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачем безпідставно прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Щодо посилання апелянта на введення воєнного стану, колегія суддів зазначає, що дана обставина не існувала на момент подання позивачем клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, та на момент коли дане клопотання мало бути розглянуто, а тому не може бути підставою для відмови у задоволенні позову. Надаючи оцінку висновками суду першої інстанції щодо зобов`язання Білогородську сільську раду Бучанського району Київської області розглянути повторно клопотання позивача та його задоволення, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «належного врядування». Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05). Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96). Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». Таким чином, у межах даної справи Білогородська сільська рада Бучанського району Київської області не наділена повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд. Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 804/881/18 та від 16 травня 2019 року у справі № 821/925/18. За правилами ч. 3-4 статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Зі змісту наведених норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень. Тобто законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства. Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. При цьому колегією суддів враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Аналогічна позиція викладена у постанові Верхового Суду від 15 червня 2021 року у справі № 804/881/18. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Є.О. Сорочко Суддя І.В. Федотов Суддя А.Ю. Коротких