Ухвала КАС ВС № 360/1464/22

УХВАЛА 25 листопада 2022 року м. Київ справа № 360/1464/22 адміністративне провадження № К/990/31776/22 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сімейка Артура Миколайовича на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року у справі №360/1464/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, УСТАНОВИВ: В травні 2022 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов адвоката Пихтіна К.В. в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області, відповідно до якого просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Луганській області від 30 квітня 2022 року № 800 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності поліцейського ГУНП в Луганській області» в частині застосування до капітана поліції ОСОБА_1 (0120476), начальника сектору реагування патрульної поліції Сєвєродонецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції; - визнати протиправним та скасувати наказ Управління від 3 травня 2022 року № 206 о/с «По особовому складу» в частині звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 , начальника сектору реагування патрульної поліції Сєвєродонецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області за статтею 77 частини першої пункту 6 (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби); - поновити позивача на службі в поліції на посаді начальника сектору реагування патрульної поліції Сєвєродонецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області та допустити до негайного виконання рішення суду у цій частині; - стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення зі служби в поліції по день ухвалення рішення суду та допустити до негайного виконання рішення суду у цій частині у межах суми стягнення за один місяць. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, адвокат позивача звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її засобами поштового зв`язку 14 листопада 2022 року. У своїй касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року у справі №360/1464/22 і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Проаналізувавши доводи касаційної скарги й додані до неї матеріали, Суд дійшов висновку, що її належить повернути скаржнику з таких підстав. Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом. З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду. Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення. Перевіркою змісту касаційної скарги встановлено, що скаржник, на виконання вимог статті 330 КАС України, як на підставу звернення до Суду посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України й покликається на те, що судами попередніх інстанції під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, щодо: - застосування статті 77 Закону України «Про національну поліцію», статей 1, 2, 5, 7, 12 Дисциплінарного статуту, які викладені, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі №816/604/17, від 9 лютого 2022 року у справі №160/12290/20, від 7 лютого 2020 року у справі №260/1118/19, від 28 лютого 2020 року у справі №825/1398/17, від 6 березня 2020 року у справі №804/1758/18, від 20 жовтня 2020 року у справі №340/1502/19, від 29 квітня 2020 року у справі №820/5543/17; - щодо застосування окремих положень Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України стосовно строків, мети та обставин такого правопорушення, з приводу якого було призначено службове розслідування, які викладені у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі №2040/7660/18; - щодо правової оцінки правильності та обґрунтованості рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності: чи є застосований вид стягнення пропорційним із учиненим діянням, викладених у постановах від 11 грудня 2019 року у справі №816/1841/17, від 23 листопада 2020 року у справі №822/2141/16; - щодо застосування вимог статті 2 КАС України, викладеної у постановах від 6 лютого 2020 року у справі №826/1916/17, від 23 січня 2020 року у справі №822/2146/16. Так, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. Подібність правовідносин означає, зокрема, подібність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи і аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи. Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів. Згідно фактичних обставин справ №816/604/17, №160/12290/20, №260/1118/19, №825/1398/17, №804/1758/18, №340/1502/19, №820/5543/17, №2040/7660/18, №816/1841/17, №822/2141/16, №826/1916/17, №822/2146/16 зі справою №360/1464/22 убачається, що позивачами було оскаржено до суду накази про звільнення зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби). В усіх наведених вище справах позивачі не погоджувалися з накладеним дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення зі служби в поліції. За таких обставин, у справах №816/604/17, №160/12290/20, №260/1118/19, №825/1398/17, №804/1758/18, №340/1502/19, №820/5543/17, №2040/7660/18, №816/1841/17, №822/2141/16, №826/1916/17, №822/2146/16 та у справі, що переглядається, тотожним є суб`єктний склад учасників відносин, об`єкт і предмет правового регулювання. Як неодноразово зауважував Верховний Суд у своїй практиці, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи. Відповідно до обставин цієї справи наказом від 30 квітня 2022 року № 800 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності поліцейського ГУНП в Луганській області» за особисту недисциплінованість, порушення вимог пунктів 1, 2 частини 1 статті 18, п. 24 ч. 1 ст. 23, ч. 2 ст. 24 Закону України «Про Національну поліцію», п. 1, 4, 5, 13 ч. 3 ст. 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15.03.2018 № 2337-VIII, абз. 1, 2 п. 1 розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом МВС України № 1179 від 09.11.2016, не виконанні вимог наказу начальника ГУНП в Луганській області від 25.02.2022 № 508 «Про відрядження», щодо несення служби та виконанні службових обов`язків, в умовах воєнного стану у Луганській області, що виразилось у безпідставній відсутності за місцем несення служби та самовільному виїзду за межі території Луганської області, без дозволу безпосереднього керівника начальника Сєвєродонецького РУП ГУНП в Луганській області полковника поліції ОСОБА_2 , та не виконанні службових завдань з метою забезпечення відповідних заходів в умовах воєнного стану необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави та забезпечення необхідних завдань працівниками поліції відповідно до вимог Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, капітана поліції ОСОБА_1 (0120476), начальника сектору реагування патрульної поліції Сєвєродонецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції. Судами попередніх інстанцій встановлено, що факт самовільного залишення капітаном поліції ОСОБА_1 місця дислокації без дозволу керівництва ГУНП в Луганській області підтверджується поясненнями самого позивача від 25 квітня 2022 року, наданими в ході проведення службового розслідування. Так, ОСОБА_1 пояснив, що перебуваючи після нічного наряду, він в денний час виїхав без дозволу керівництва ГУНП в Луганській області в Донецьку область до м. Бахмут. Свою провину у вищезазначеному він визнає та більше нічого протиправного не вчиняв. Він визнає, що порушив службову дисципліну, йому відомо, що він був відряджений до Луганської області на підставі наказу начальника ГУНП в Луганській області. Аналогічні пояснення надані також в ході службового розслідування працівниками Сєвєродонецького РУП ГУНП в Луганській області ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Згідно із поясненнями від 25.04.2022 членам дисциплінарної комісії, на поставлені запитання щодо обставин затримання працівників поліції ГУНП в Луганській області на блокпосту у м. Бахмут, яким чином та з яких підстав на транспортних засобах, які належать банківськім установам з`явились номерні знаки, що належать службовим транспортним засобам ГУНП в Луганській області, капітан поліції ОСОБА_1 відмовився відповідати посилаючись на ст. 63 Конституції України. Також останній у поясненні зазначив, що просить за порушення службової дисципліни його суворо не карати. На підставі викладеного , суди дійшли висновку, що матеріалами службового розслідування доведено скоєння позивачем дисциплінарного проступку, яке виразилося у самовільному залишенні місця дислокації підрозділу в умовах воєнного стану. Однак, у справах №820/5543/17, №2040/7660/18, №822/2141/16, на відміну від цієї справи, задовольняючи частково позовні вимоги, суди виходили з того, що в ході проведення службового розслідування та при виданні оскаржуваного наказу, відповідачем не проведено об`єктивного, повного та всебічного дослідження обставин; не встановлено та не обґрунтовано, в чому полягає провина позивача, тяжкість вчиненого проступку; не доведено вину в скоєнні проступків, що, в свою чергу, спричинило застосування дисциплінарного стягнення, у вигляді звільнення з посади, що за даних обставин є надмірним та передчасним. Зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у справах №816/604/17, №260/1118/18, №825/1398/17, №804/1758/18, скаржник сам наводить рішення Верховного Суду, які вирішені не на користь позивачів, що є в даному випадку суперечливим та взаємовиключним. Поряд із цим, дослідивши зміст постанов Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 816/1841/17, від 9 лютого 2022 року у справі №160/12290/20 встановлено, що Суд не висловлював правових позицій, а направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже остаточного рішення судом касаційної інстанції у наведених скаржником справах не приймалося. Крім того, керуючись частиною п`ятою статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року № 3262, згідно з якою судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Єдиного державного реєстру судових рішень з`ясовано, що постанова Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі №822/2141/16, на яку посилається скаржник, в Єдиному державному реєстрі судових рішень взагалі відсутня. Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування. Посилаючись на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, скаржник не наводить обґрунтування, які б свідчили про подібність правовідносин у цій справі та у справах, у яких Верховним Судом були зроблені висновки. Ураховуючи наведене, Суд уважає недоведеними наявність підстави касаційного оскарження, визначених пунктами 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Наступною підставою для оскарження судових рішень скаржник зазначає пункти 2, 3 частини другої статті 353 КАС України. Так, відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або; 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів. Щодо посилання скаржника на пункт 2 частини другої статті 353 КАС України, як на підставу касаційного оскарження та твердження, що суди помилково розглянули справу у порядку спрощеного позовного провадження, Суд зазначає наступне. За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу. Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Крім того, із змісту положення частини другої статті 12 КАС України вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи незначної складності, але й інші справи, для яких пріоритетним є швидке вирішення справ. Отже, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 КАС України). У цій справі суд першої інстанції не відносив її до категорії малозначних справ, та урахувавши вимоги статті 257 КАС України, розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, тільки те, що справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, немає. За відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС України). Скаржником не викладено обставин, які свідчили б про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження. Щодо посилання скаржника на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України, Суд зазначає наступне. Так, скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції в порушення принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі не тільки самостійно не дослідив важливі для прийняття рішення фактичні обставини, але й необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування і дослідження доказів та допит свідків з метою встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення даної справи. Згідно цього пункту підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Якщо скаржник уважає, що судами порушено норми процесуального права (пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України), зокрема, необґрунтовано відхилено клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у касаційній скарзі скаржник має довести, що судами протиправно не було вжито заходів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права. Посилання скаржника на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України як на самостійну підставу для відкриття касаційного провадження у цій справі, не є достатньо обґрунтованим у взаємозв`язку з обставинами, на які він посилається в обґрунтування такої підстави, із предметом доказування у справі, та причинно-наслідкового зв`язку із протиправністю оскаржуваного судового рішення. Скаржником належним чином не доведено, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування і дослідження доказів та допит свідків. Твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт "в" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів. Тому, Суд відхиляє вказані доводи скаржника з огляду на те, що зазначені у касаційній скарзі обставини, не свідчать про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення. Також скаржником не виділено специфічних вимог, що дають підстави вважати, що ця справа має виняткове значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Доводи скарги з цього приводу мають суб`єктивний характер та зводяться до незгоди з результатом розгляду справи, що не є безумовною підставою для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених у справі, розглянутої за правилами спрощеного провадження. Мотиви, наведені у касаційній скарзі, фактично зводяться лише до переоцінки доказів у справі та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування норм чинного законодавства. Справа, яка має виняткове значення для її учасника, може бути виокремлена із загальних правил розгляду адміністративних справ Верховним Судом, якщо виявлено після апеляційного розгляду справи неоднакове застосування судома апеляційної інстанції одного й того ж положення закону. Встановлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов`язкове судове рішення. Зазначене свідчить, що скаржник формально підійшов до питання належного оформлення касаційної скарги, зокрема, у частині зазначення підстав касаційного оскарження судових рішень з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України. З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження. Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Отже, касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сімейка Артура Миколайовича належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року у справі №360/1464/22. Окрім іншого, у касаційній скарзі скаржник просить поновити строк на касаційне оскарження. Проте, оскільки Суд встановив, що касаційну скаргу належить повернути у зв`язку з тим, що скаржник не виклав передбачених КАС України підстав для касаційного оскарження, то клопотання про поновлення строку на таке оскарження Суд не вирішує. На підставі наведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України, Верховний Суд, УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сімейка Артура Миколайовича на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2022 року у справі №360/1464/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу повернути особі, яка її подала.

2. Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.

3. Роз`яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.

4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена. …………………………. Н.М. Мартинюк, Суддя Верховного Суду