Постанова Київський апеляційний суд № 357/4075/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 357/4075/21 Головуючий у суді І інстанції Цукуров В.П. Провадження № 22-ц/824/8118/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 листопада 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позову зазначив, що 23 жовтня 2018 року він передав у борг відповідачу грошові кошти у розмірі 8 000,00 доларів США, на підтвердження чого останній надав розписку, згідно якої зобов`язався повернути вищевказану суму у строк до 24 листопада 2018 року, але своїх зобов`язань у встановлений строк не виконав і його усні вимоги ігнорує. Посилаючись на порушення відповідачем взятих на себе зобов`язань щодо своєчасного повернення позики, позивач просив суд стягнути з останнього на його користь заборгованість за борговою розпискою у розмірі 8 000,00 доларів США та 3 % річних за прострочення виконання грошових зобов`язань у розмірі 580,60 доларів США, а також сплачений судовий збір у розмірі 3 095,45 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн. Під час розгляду справи представник позивача - адвокат Новікова Н.І. подала заяву про відмову від позову в частині вимог про стягнення заборгованості за борговою розпискою, мотивуючи її тим, що після звернення до суду з даним позовом відповідач добровільно частково виконав свої зобов`язання за договором позики та повернув позивачу борг у розмірі 8 000,00 доларів США, утім не сплатив 3 % річних від простроченої суми за період з 24 листопада 2018 року по 23 березня 2021 року. У зв`язку з наведеним, представник остаточно просила суд стягнути з відповідача на користь позивача 3 % річних за прострочення виконання грошових зобов`язань у розмірі 580,60 доларів США та понесені судові витрати. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2021 року провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення заборгованості у розмірі 8 000,00 доларів США закрито. Заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2021 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 580,60 доларів США та судові витрати, а саме: судовий збір у розмірі 3 095,45 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн, а всього стягнуто судові витрати в сумі 23 095,45 грн. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 травня 2021 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. Не погоджуючись з вказаним заочним рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Аргументація відповідача зводиться до того, що суд першої інстанції належним чином не повідомив його про розгляд справи, оскільки будинок, в якому він зареєстрований і проживав, був знесений, розписка його представника лише свідчить про отримання ним копії позовної заяви з додатками, заява про отримання повісток у вигляді смс-повідомлення ним не подавалася, а з оголошенням про виклик до суду він не був ознайомлений. Позивач не надав до суду оригінал боргової розписки, що свідчить про відсутність між сторонами відносин, які випливають з договору позики, відтак є недоведеним факт існування боргових зобов`язань перед ним. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, натомість представник відповідача - адвокат Новікова Н.І. надіслала письмові пояснення, в яких просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість зроблених судом першої інстанції висновків і безпідставність доводів позивача. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи у судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання за договором позики, а тому після настання строку повернення позики, позивач має право на стягнення з відповідача 3 % річних від простроченої суми боргу в іноземній валюті, що за період прострочки з 24 листопада 2018 року по 23 березня 2021 рокускладає 580,60 доларів США. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, аджевін ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України також дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Розписка як документ, про отримання в борг грошових коштів видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи факт укладення договору, зміст умов договору і факт та умови отримання боржником від кредитора певної грошової суми із зобов`язанням їх повернення та дати отримання і повернення коштів. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 8 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц. При цьому процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Суд першої інстанції установив, що 23 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики на суму 8 000,00 доларів США, про що відповідач написав (склав) відповідну розписку, копія якої наявна в матеріалах справи (а.с. 8). За змістом цієї розписки ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 8 000,00 доларів США, заливши у завдаток автомобіль «Toyota Corolla» НОМЕР_1 та зобов`язавшись віддати борг до 24 листопада 2018 року. Дослідженням зазначеної розписки установлено, що вона містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання, сторін правочину, отримання грошових коштів в борг у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому написана і підписана власноручно відповідачем, чого останній не спростував. В матеріалах справи також наявна нотаріально посвідчена довіреність від 23 жовтня 2018 року, видана на ім`я позивача, якою відповідач уповноважив останнього представляти його інтереси та діяти від його імені перед третіми особами з питань, пов`язаних з продажу належного йому транспортного засобу марки «Toyota Corolla», 2013 року випуску, д.р.н. НОМЕР_1 . Довіреність видана строком на один місяць та дійсна до 23 листопада 2018 року (а.с. 72). З огляду на викладене, наявна в матеріалах справи розписка на підтвердження укладеного договору позики у сукупності з іншими доказами та встановленими обставинами щодо передачі відповідачу від позивача грошових коштів містять умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України і є належними доказами укладення між сторонами позики вищевказаної грошової суми. Колегія суддів вважає, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики, а складання позичальником розписки, яка засвідчила передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов`язком сторін договору позики. Ураховуючи наведене вище, у даній справі суд першої інстанції надав належну правову оцінку борговій розписці, встановив її правову природу та дійшов правомірного висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріалами справи підтверджується як сам факт отримання відповідачем грошових коштів за договором позики, так і зобов`язання їх повернути у встановлений строк до 24 листопада 2018 року. Як вбачається з матеріалів справи та з`ясовано в судовому засіданні, після звернення позивача до суду з позовом про стягнення заборгованості та відкриття 19 травня 2021 року провадження у даній справі відповідач добровільно виконав свої зобов`язання за договором позики від 23 жовтня 2018 року, повернувши позивачу борг у розмірі 8 000,00 доларів США, а останній у свою чергу передав відповідачу оригінал боргової розписки та подав до суду заяву про відмову від позовних вимог про стягнення основної частини боргу, яка була задоволена судом першої інстанції (а.с. 82-85). Отже, ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписці від 23 жовтня 2018 року, належним чином не виконав, позичені у ОСОБА_2 грошові кошти вчасно не повернув. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог статті 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, а саме відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Відповідно до змісту статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 1 жовтня 2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України дійшла до висновку про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов`язковим. В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Вирішуючи спір, суд першої інстанції з урахуванням наведених норм закону, дійшов правильного висновку, що відповідачем порушено зобов`язання щодо своєчасного повернення суми боргу за договором позики, а тому з нього на користь позивача підлягають до стягнення 3 % річних за прострочення виконання грошових зобов`язань в сумі 8 000,00 доларів СШАза період з 24 листопада 2018 року по 23 березня 2021 року у розмірі 580,60 доларів США. Вищевказана сума була обрахована позивачем у розрахунках, що містяться у позовній заяві, перевірена судом першої інстанції,її розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем в апеляційній скарзі, а також не викликає сумнівів в її правильності і обґрунтованості, тому відсутні підстави наводити відповідні розрахунки в судовому рішенні суду апеляційної інстанції. При цьому слід врахувати, що свобода договору полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб. Згідно із статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц). Відповідач під час розгляду справи таку презумпцію не спростував, укладений між сторонами правочин не оспорювалися як по суті, так і у зв`язку з доводами про його безгрошовість (стаття 1051 ЦК України).Таким чином право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договором позики, яке виникло у нього на підставі чинного правочину, презюмується. Посилання в апеляційній скарзі на відсутність в матеріалах справи оригіналу боргової розписки не свідчить про те, що між сторонами відсутні позичкові правовідносин та боргові зобов`язання, оскільки як правильно було встановлено судом першої інстанції саме після звернення до суду з даним позовом відповідач добровільно, хоча й з порушенням узгодженого строку, повернув борг у розмірі 8 000,00 доларів США позивачу, який у свою чергу передав відповідачу оригінал боргової розписки та відмовився від позовних вимог про стягнення основної частини боргу. Колегія суддів враховує, що умовами договору позики не було передбачено обов`язку позивача видавати відповідачу розписку про отримані (повернуті) гроші, а тому застосування положень статті 545 ЦК України, за якими, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі, є необґрунтованим. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції належним чином не повідомив відповідача про розгляд справи, чим порушив його права на справедливий судовий розгляд, колегія суддів також відхиляє, адже у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 особисто просив суд розглянути зазначену справу за його відсутності та відсутності його представника - адвоката Погорілого В.О. за наявними в матеріалах провадження документами (а.с. 42-43). Також слід зважити на те, що представник відповідача отримав копію позовної заяви з додатками 25 червня 2021 року, про що свідчить його власна розписка на заяві про отримання процесуальних документів, 3 серпня 2021 року ОСОБА_1 надіслав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, зазначивши адресу свого місця проживання, на яку судом і направлялись судові повістки, а також ухвала від 3 серпня 2021 року про визнання явки обох сторін у судові засідання обов`язковою, проте за зареєстрованим місцем проживання судових повісток відповідач не отримував, інформацію про адресу фактичного місця проживання суду не надав, усі поштові відправлення повернулися з відміткою працівників поштового зв`язку - адресат відсутній за вказаною адресою, а розгляд справи неодноразово відкладався у зв`язку з його неявкою у судове засідання. Відповідно до положень статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Крім того, місцевим судом вживалися усі можливі заходи для повідомлення відповідача про розгляд справи та його виклик у судове засідання для надання пояснень, зокрема, шляхом направлення повісток у вигляді смс-повідомлень та здійснення оголошення про виклик на сайті суду, проте відповідач належного інтересу до судового спору не проявив та взагалі не цікавився ходом провадження у справі, про яку йому було достеменно відомо та в якій він є учасником. Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно пунктів 4, 6 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. За змістом частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 6 Конвенції передбачено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» зазначив, що держави-учасниці Ради Європи зобов`язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04). У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (Рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України»). Під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції будь-яких обґрунтованих заперечень проти позову або ж належних доказів, які б спростовували висновки суду щодо стягнення 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 580,60 доларів США відповідач та його представник не надали, хоча в силу частин першої та другої статті 614 ЦК України вина відповідача у зобов`язальних правовідносинах презюмується, якщо він не доведе відсутності своєї вини, тобто не доведе належними та допустимими доказами повернення боргу у встановлений строк або не доведе іншого розміру заборгованості. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», § 58). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони відповідача. За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко