Постанова Київський апеляційний суд № 357/3073/22

Справа № 357/3073/22 Апеляційне провадження №22-ц/824/10901/2022 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 жовтня 2022 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Сас Ю.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, В С Т А Н О В И В: У квітні 2022 року позивач звернувся до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя. В обґрунтування позову зазначив, що 20 лютого 2016 року між сторонами укладено шлюб, який в подальшому розірвано Білоцерківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану 15 січня 2019 року на підставі заяви про розірвання шлюбу подружжя, яке немає дітей. 27 березня 2019 року сторони повторно уклали шлюб, який було розірвано на підставі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року. За час перебування у зареєстрованому шлюбі сторони за спільні грошові кошти набули наступне майно: 1) житловий будинок, загальною площею 76,8 кв.м, житловою площею 39,5 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 175985032204); 2) земельну ділянку, площею 0,2323 га, кадастровий номер 3220483501:02:007:0089, цільове призначення-для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1577645632204); 3) земельну ділянку, площею 0,19 га, кадастровий номер 3220483501:02:007:0062, цільове призначення-для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176286732204). Внаслідок спору з приводу розміру частки позивача в праві спільної сумісної власності на вказане майно, сторони не досягли угоди про його добровільний поділ, у зв`язку з чим позивач звернувся з даним позовом до суду. У зв`язку з вищевикладеним позивач просив суд в порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вищезазначеного майна. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2022 року відмовлено в задоволені позову. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, щооскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. 04.10.2022 року до Київського апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона не погоджується з доводами апелянта. Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні. Під час розгляду справи судом відповідно до представлених сторонами до матеріалів справи документів встановлено, що сторони у справі перебували у шлюбі між собою з 20 лютого по 2016 року по 15 січня 2019 року та з 27 березня 2019 року по 18 березня 2021 року. До перебування у шлюбі, відповідач ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_3 ), згідно договору дарування від 26 вересня 2006 року набула у власність квартиру під АДРЕСА_2 . 17 березня 2017 року відповідач ОСОБА_2 за ціною 290 084,00 грн. продала належну останній на праві особистої приватної власності квартиру. 18 березня 2017 року між відповідачем та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно якого ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 150 000,00 грн. а останній зобов`язався повернути суму позики в повному обсязі у строк до 01.07.2018 року, про що 18.03.2017 року написав відповідну розписку. Згідно пункту 13 вказаного договору, позикодавець - ОСОБА_2 довела до відома позичальника - ОСОБА_4 та ОСОБА_4 взяв до уваги той факт, що грошові кошти, що є предметом цього договору, не є спільною сумісною власністю подружжя та є особистою приватною власністю ОСОБА_2 . 01 липня 2018 року ОСОБА_4 написав розписку про повернення коштів ОСОБА_2 в сумі 150 000,00 грн. Згідно змісту даної розписки, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 повідомили, що не мають претензій один до одного. 04 липня 2018 року, згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_5 за 24 000 грн. земельну ділянку, площею 0,2323 га, кадастровий номер 3220483501:02:007:0089, цільове призначення-для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1577645632204). 04 липня 2018 року, згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_6 придбала у ОСОБА_5 за 8 000 грн. земельну ділянку, площею 0,19 га, кадастровий номер 3220483501:02:007:0062, цільове призначення-для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176286732204). 04 липня 2018 року, згідно договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_5 за 40 032,00 грн. житловий будинок, загальною площею 76,8 кв.м, житловою площею 39,5 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 175985032204). 04 липня 2018 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчук А.В. із заявою про згоду на укладення його дружиною договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельних ділянок. Згідно податкових декларацій про майновий стан і доходи, загальна сума доходів ОСОБА_2 склала: в 2017 році - 16400 грн.; в 2018 році - 10100 грн. Відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела та суми доходів ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2016 року по 3 квартал 2018 року, останній в 2016 році отримував державну та соціальну матеріальну допомогу в Сквирському районному центрі зайнятості, загальний розмір якої склав 20 417,04 грн. В 2017 році ОСОБА_1 , отримав дохід за цивільно-правовим договором в ПрАТ «ЖЛК Україна», розмір якого склав 11 966,30 грн. За період з 3 кварталу 2017 року до 3 кварталу 2018 року, інформація про доходи ОСОБА_1 відсутня. Згідно листа Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 28.07.2022 року, ОСОБА_1 з березня 2017 року по жовтень 2017 року перебував у трудових відносинах за ПАТ «ЖЛК Україна», страховий стаж за даний період зараховано. За ОСОБА_2 , згідно листа територіального сервісного центру № 3242 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Київській області від 23.06.2022 року з 06.03.2012 року було зареєстровано транспортний засіб, який 25.08.2016 було знято з обліку для реалізації та 26.08.2016року зареєстровано за іншою особою. Відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої станом на 23.06.2022 року, за ОСОБА_2 з 04.07.2018 року зареєстровано право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220483501:02:007:0089 та 3220483501:02:007:0062 та житловий будинок що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами факт наявності у нього неофіційних доходів у шлюбі та заощаджень до його укладення, за які останній міг би придбати нерухоме майно, відтак відповідачем було спростовано презумпцію спільності майна подружжя. Свою незгоду із оскаржуваним рішенням апелянт обґрунтовував наступним и твердженнями: - суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги заяву ОСОБА_1 про надання згоди дружині на укладення договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельних ділянок за спільні кошти та помилково вважав, вона є обов`язковою умовою для укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна; - суд безпідставно не взяв до уваги доводи позивача про те, що надані відповідачем договір позики від 18.03.2017 року та розписка від 18.03.2017 року можуть підтверджувати лише ті обставини, що під час перебування у шлюбі відповідач надала грошову позику ОСОБА_4 , а вказані документи не є доказом того, що джерелом грошових коштів у розмірі 150 000 грн., які були надані в позику 18.03.2017 року, були саме ті кошти, які були отримані відповідачем 17.03.2017 року від продажу належної їй на праві особистої приватної власності квартири, а не спільні кошти подружжя; - при вирішенні спору суд першої інстанції невірно застосував норми ст.. 60 СК України, вказавши, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а при вирішенні спору суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але і той факт, що джерелом його набуття буди спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із такими твердженнями апелянта. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. З наведеної правової конструкції вбачається, що при укладенні будь-якого договору одним із подружжя, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально-засвідчена. Таким чином, з огляду на вказане, для укладення договорів купівлі-продажу нотаріус мала взяти у позивача згоду на укладення відповідачем вказаних договорів, в іншому ж випадку такий правочин був би недійсним. З огляду на вищевказане, позиція позивача щодо того, що згода одного з подружжя на придбання іншим з подружжя в безумовному порядку засвідчує режим спільної власності на таке майно не відповідає положенням закону та фактичним правовідносинам, що склалися в Україні в діловому обороті. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому особистим майном. Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спір між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК(2947-14), ч.3 ст.368 ЦК) (45-15), відповідно до частин 2,3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. В абзацомі другому пункту 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески виплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Порядок розгляду спорів між подружжям щодо поділу майна, в тому числі і встановлення режиму особистої власності на придбане у шлюбі майно отримав широке висвітлення в сучасній судовій практиці, в тому числі й у постановах Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № 199/3645/17, від 27 червня 2018 року у справі № 757/45050/15 та від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17. Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. З матеріалів справи вбачається, що спірне майно було придбано на кошти, виручені відповідачем за продаж квартири, яка належала їй на підставі договору дарування. На підтвердження цього нею були представлені документи як щодо набуття такого майна, так і щодо його продажу. Також відповідачем були представлені до суду як докази щодо місцезнаходження виручених від продажу особистого майна коштів в період від часу їх набуття (передачі їх в позику), так і повернення відповідачу таких коштів безпосередньо перед фактом придбання спірної нерухомості. В свою чергу позивачем не було спростовано даного факту та не було доведено належними та допустимими доказами його твердження стосовно того, що придбання спірного майна відбулось за спільні кошти подружжя. Окрім цього, у матеріалах справи наявні відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела та суми доходів обох сторін, з яких вбачається, що за період шлюбу отриманих як позивачем, так і відповідачем офіційних доходів недостатньо для оплати придбаного відповідачем спірного нерухомого майна. Колегія суддів апеляційного суду також не приймає твердження позивача про наявність у нього інших доходів, які він не декларував, оскільки останнім не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження зазначеного. Не можуть бути прийняті й твердження апелянта про те, що оскільки надані відповідачем договір позики та розписка від 18.03.2017 року не містять відомостей, що джерелом грошових коштів, наданих у позику ОСОБА_4 , були саме ті кошти, які були отримані відповідачем 17.03.2017 року від продажу належної їй на праві особистої приватної власності квартири, в борг були передані особисті кошти відповідача а не спільні кошти подружжя. Вказані доводи суд відхиляє з огляду на наближеність дат отримання відповідачем коштів та передачі їх в борг ОСОБА_4 , так і з підстави відсутності спільних коштів подружжя, необхідних для виконання такої угоди, про що зазначено вище. З цих же підстав суд відхиляє й доводи апелянта щодо недоведеності того факту, що повернуті ОСОБА_4 кошти були використані на придбання спірної нерухомості. З огляду на вищевказане, собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а в даній справі відповідачем було доведено належними та допустимими доказами факт того, що придбання спірного мана відбулось саме за її особисті кошти, отримані від продажу квартири. З огляду на вищевказане, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько