Постанова 4824 № 755/21230/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/21230/21 Головуючий у 1 інстанції: Чех Н.А. провадження №22-ц/824/8828/2022 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 10 листопада 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Суханової Є.М., Сушко Л.П., розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою адвоката Раєцького Андрія Олександровича - представника ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 червня 2022 року у справі за позовом Українського культурного фонду до ОСОБА_1 про стягнення коштів, - в с т а н о в и в : У грудні 2021 року позивач Український культурний фонд звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 кошти в сумі 4 820 грн 57 коп. Свої вимоги обгрунтував тим, що відповідачка ОСОБА_1 відповідно до умов контракту з Міністром культури України від 08.02.2018 року №702 була призначена на посаду Виконавчого директора Українського культурного фонду і термін дії контракту встановлено від 08.02.2018 року до 07.02.2021 року. Зазначав, що за результатами ревізії фінансово-господарської діяльності Фонду за період від 01.01.2018 року до 30.04.2021 року встановлено порушення законодавства під час здійснення розрахунків з підзвітною особою - ОСОБА_1 , зокрема щодо видатків на відрядження за ІІ квартал 2018 року та вересень-грудень 2019 року. До звітів про використання отриманих коштів були включені витрати на користування послугами таксі, тоді як згідно наказів про відрядження відповідачу мали здійснювати нарахування лише на проїзд/переліт з Києва до інших держав, проживання та добові. Крім того, за результатами ревізії Державної аудиторської служби України було встановлено безпідставне відшкодування витрат відповідачу за найм житлового приміщення у сумі 2 466 грн під час відрядження від 19 до 23 липня 2018 року на Одеський міжнародний кінофестиваль, що проводився 20 липня 2018 року. Відповідачці направлялися листи-вимоги про повернення грошових коштів в сумі 2 354 грн 57 коп. (отримані за використання послуг таксі у відрядженнях) та в сумі 2 466 грн (за найм житлового приміщення), на які отримано відповіді, в яких відповідачка заперечує щодо вимоги повернути грошові кошти та вважає правомірним отримання нею компенсацій за вказані витрати. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 09 червня 2022 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Українського культурного фонду кошти в розмірі 4 820 грн 57 коп. та судові витрати 2 270 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Вказує, що вона мала право на компенсацію витрат у відрядженнях, оскільки вони документально підтвердженні, а суд першої інстанції дослідив на підставі доказів той факт, що за усі спірні кошти ОСОБА_1 відзвітувала, на підтвердження чого, в матеріалах справи є докази, а саме: авансовий звіт від 25.07.2018 року №46, у тому числі з підтвердженням документами 2 466 грн витрат на послуги з найму житлового приміщення; авансовий звіт від 10.09.2019 року №160, в тому числі з підтвердженням документами (квитанцією) 183 грн 67 коп. витрат на послуги таксі; авансовий звіт від 24.09.2019 року №194, у тому числі з підтвердженням документами (квитанцією) 1 046 грн 21 коп. витрат на послуги таксі; авансовий звіт від 25.10.2019 року №204, у тому числі з підтвердженням документами (квитанцією) 1 124 грн 69 коп. витрат на послуги таксі. Отже, витрати на відрядження підтверджені звітами та документами, що підтверджують ці витрати, що не заперечує позивач, і Державна аудиторська служба України в акті перевірки. Таким чином, вважає, що відсутні жодні правові підстави вважати ці суми надміру витраченими у відрядженні коштами, в розумінні п.п.170.9.2. Податкового кодексу України. Вважає, що суд першої інстанції мав застосувати ст.121 КЗпП та визнати, що ОСОБА_1 мала право на компенсацію цих коштів. Дозвіл керівника на додаткові витрати у відрядженні не обов`язково має містити категорично письмову форму. Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що Інструкція про відрядження взагалі не деталізує момент отримання згоди керівника та його форму. Пункт 9 розділу III Інструкції щодо витрат на послуги таксі виглядає так: «У разі потреби пересування по території держави відрядження керівник підприємства може визначити відрядженому працівникові вид транспорту, яким він може користуватися. Якщо така пропозиція не надходить, працівник самостійно вирішує питання про вибір виду транспорту. Витрати за користування таксі або оренду автотранспорту можуть бути відшкодовані лише з дозволу керівника підприємства (згідно з підтвердними документами)». Тобто, на можливість використання таксі та подальшу компенсацію впливають зазначені в Інструкції обставини, а саме: потреба пересування по території держави; вказівка (визначення) керівником підприємства на допустимий вид транспорту, яким можна користуватися, або за відсутності вказівки керівника, працівник самостійно вирішує питання про вибір виду транспорту; витрати за користування таксі можуть бути відшкодовані лише з дозволу керівника підприємства; працівник має підтверджуючі документами на понесення витрат. Суд першої інстанції не врахував, що Інструкція про відрядження та Постанова КМУ про склад витрат на відрядження не містять заборони понесення додаткових витрату відрядженні. Також вважає, що суд не надав оцінки тій обставині, що дозвіл керівника підприємства, щодо відсутності якого наполягає УКФ в позові, не має встановленої форми. Зазначає, що за логікою суду першої інстанції ОСОБА_1 мала: перед відрядженням звернутися до Міністерства та повідомити йому що має намір скористатися послугами таксі; заздалегідь визначити необхідну суму на додаткові транспорті витрати; отримати письмовий дозвіл Міністра, що їй можна витрати конкретну суму на таксі, при цьому об`єктивно не маючи необхідної інформації про суму. Відповідачка разом із запереченнями подала Лист УКФ від 02.02.2022 (вихідний №85/01-20) про надання інформації з додатками (копії листів, запитів, звернень, звітів тощо, які були надіслані Міністерством культури та інформаційної політики Українидо УКФ, а також отримані Міністерством культури та інформаційної політики Українивід УКФ, у зв`язку з погодженням закордонних відряджень ОСОБА_1 у 2019 році). З цих доказів вбачається що: перед кожним відрядженням ОСОБА_1 зверталася до Міністерства з проханням погодити відрядження, для чого надавала (і) документи щодо запрошення та (і) технічне завдання. За ними можна встановити які витрати на яку сторону покладаються, як планується трансфер та форму звітування; Міністерство розглянувши подані документи давало погодження на відрядження. У цих листах не висловлювались жодні вказівки (заборони) відносно видів транспорту у відрядженні. Окрім загального звіту за результати поїздки Міністерство не вимагало звітувати за витрати і після повернення з відрядження ОСОБА_1 направляла до Міністерства звіти. Вони у свою чергу не вимагати додатково звітувати за витрати. Вважає, що до даних правовідносин слід застосувати доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та equitable estoppel, які ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованими на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Абзац 4 п.9 Розділу III Інструкції про відрядження за відсутності пропозицій керівника (до відрядження), працівник може самостійно вирішувати питання про вибір виду транспорту, що і було зроблено. Позивач не заперечує дійсність документів що підтверджують витрати. Отже, судом не було враховано, що позивач не надав доказів існування будь- яких заборон (у тому числі нормативних) на понесення додаткових витрат у відрядженні. Отже, зібрані докази свідчать про погодження таких витрат Міністерством у пасивній формі (Інструкція форму не визначає). Висновок суду про наявність підстав для задоволення позову ґрунтується на тому, що ОСОБА_1 перебуваючи на посаді Директора УКФ мала не допускати незаконного, нецільового та неефективного витрачанню державних коштів на непередбачені кошторисами цілі. Ні УКФ, ні суд першої інстанції не зазначають у чому саме полягає неефективне чи нераціональне використання коштів. Матеріали справи не містять доказів порушення бюджетного законодавства, зокрема застосування заходів впливу та адміністративних стягнень, визначених главою 18 Бюджетного кодексу України, тощо. Крім того, виплати УКФ контролює саме Міністерство, як розпорядник коштів вищого рівня, а не особисто ОСОБА_1 , а тому вона навіть гіпотетично не може нести відповідальність за вказані порушення. Суд першої інстанції не надав оцінки тому, що компенсовані позивачем спірні кошти здійснено добровільно, і не доведено факт недобросовісності, у цьому разі суд мав застосувати ст.1215 ЦК України, адже відсутня рахункова помилка. В обґрунтування висновку суду покладено висновок Державної аудиторської служби України, але не враховано те, що коли працівник припиняє трудові відносини, за правилами п.5 Порядку звітування про використання коштів суми ПДФО і ВЗ утримуються за рахунок останньої виплати оподатковуваного доходу при проведенні остаточного розрахунку. Роботодавець має утримати надміру виплачені кошти при проведенні остаточного розрахунку, порушення чого не було виявлено Державною аудиторською службою України. Крім того, Міністерство культури та інформаційної політики України,як головний розпорядник бюджетних коштів, організовує та здійснює моніторинг виконання бюджетних програм, оцінку ефективності та управління бюджетними коштами у межах встановлених бюджетних повноважень, забезпечує ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів шляхом організації та координації роботи УКФ у бюджетному процесі. На всіх етапах звітування за операції, пов`язані з використанням бюджетних коштів, Казначейство та Міністерство не висловило зауважень до витрат на послуги таксі та найму житла у м. Одесі. У даній справі позивач стверджує про відсутність підстав для компенсації витрат, водночас ним не заперечується їх фактичне документальне підтвердження, порядок нарахування та виплати. Звертаючись з позовом через декілька років після компенсації, ні Міністерство, ні УКФ не заперечували правомірність включення до звітів витрату у відрядженнях, що ніяк не корелюється із позицію останнього під час судового процесу, що залишив суд поза увагою. Вважає, що суд взагалі не надав відповідь на жоден аргумент відповідача та залишив наші докази поза увагою, обмежившись одним реченням. З урахуванням наведених аргументів, вважає, що суд першої інстанції здійснив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, не застосував норми, які підлягають застосуванню, у зв`язку з чим допустив невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Враховуючи наведене, Дніпровський районний суд міста Києва не дотримався вимог процесуального закону щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, тому висновок щодо підстав про задоволення позову є передчасним. Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили. Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц) За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги знайшли своє підтвердження в суді та підлягають задоволенню, а заперечення сторони відповідача, викладені у відзиві та запереченнях, в тому числі посилання на ст.1215 ЦК України, є безпідставні та не можуть бути враховані судом при прийнятті рішення. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що 08 лютого 2018 року Міністерство культури України та ОСОБА_1 уклали Контракт №702, згідно якого ОСОБА_1 призначається на посаду Виконавчого директора Українського культурного фонду, термін дії контракту від 08.02.2018 року до 07.02.2021 року. За Положенням про Український культурний фонд Фонд є бюджетною установою, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством культури та інформаційної політики України. За організаційно-правовою формою Фонд є державною установою, є юридичною особою публічного права та неприбутковою організацією. Фонд у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, іншими нормативно-правовими актами та цим Положенням. Так, Державна аудиторська служба України 17.08.2021 року склала Акт №04-20/9 ревізії фінансово-господарської діяльності Українського культурного фонду за період від 01 січня 2018 року до 30 квітня 2021 року. Вибірковою ревізією дотримання законодавства під час здійснення розрахунків з підзвітними особами, у тому числі щодо видатків на відрядження за ІІ квартал 2018 року, вересень - грудень 2019 року та перший квартал 2020 року встановлено наступне. На підставі наказу від 30.08.2019 року №71-в «Про відрядження Виконавчий директор ОСОБА_1 перебувала у місті Франкфурт-на-Майні (Федеративна Республіка Німеччини) та приймала участь у заходах Франкфуртського книжкового ярмарку від 15 до 16 жовтня 2019 року. Відповідно до меморіального ордеру №8 та доданого до нього звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 24.10.2019 року №194 включено витрати на користування послугами таксі на суму 1 046 грн 21 коп. Аналогічно, на підставі наказу від 19.09.2019 року №90-в «Про відрядження» Виконавчий директор ОСОБА_1 перебувала у м.Загреб, м.Рієці (Республіка Хорватія) та приймала участь у зустрічі Європейського кластеру IFFACA (Міжнародна федерація мистецьких рад та культурних агенцій) від 16 до 20 жовтня 2019 року. Відповідно до меморіального ордеру №8 та доданого до нього звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 25.10.2019 року №204 включено витрати на користування послугами таксі на суму 1 124 грн 69 коп. На підставі наказу від 01.08.2019 року №61-в «Про відрядження» Виконавчий директор ОСОБА_1 перебувала у м. Криниця-Здруй (Республіка Польща) та приймала участь у панельній дискусії «Чи культура це вже промисловість?» у рамках Економічного Форуму від 02 до 04 вересня 2019 року. Відповідно до меморіального ордеру №8 та доданого до нього звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 10.09.2019 року №160 включено витрати на користування послугами таксі на суму 183 грн 67 коп. В зазначеному Акті ревізії фінансово-господарської діяльності Українського культурного фонду вказано, що Фондом за рахунок коштів загального фонду проведено безпідставне відшкодування витрат на користування послугами таксі на загальну суму 2 354,57 грн., що призвело до зайвого використання коштів загального фонду на зазначену суму. Посилання було на пункт 9 розділу ІІІ Інструкції №59, яким встановлено, що оплата послуг за користування таксі передбачена лише з дозволу керівника. Водночас Виконавчому директору ОСОБА_1 було відшкодовано послуги за користування таксі без погодження Міністерства культури України. В Акті ревізії фінансово-господарської діяльності Українського культурного фонду є запис про те, що провідний бухгалтер відділу бухгалтерського обліку та звітності Українського культурного фонду Наталя Герасько з приводу вказаних відряджень пояснила наступне: «Під час закордонних відряджень працівників Українського культурного фонду, згідно звітів про використанні коштів, виданих на відрядження або під звіт №160 від 10.09.2019 року, №204 від 25.10.2019 року, №194 від 24.10.2019 року ОСОБА_1 було зайво відшкодовано витрати проїзду на таксі без погодження Міністерства культури України…». Також під час ревізії було встановлено, що на підставі наказу від 12.07.2018 року №17-відр «Про відрядження» Виконавчий директор ОСОБА_1 перебувала у м. Одеса від 19 до 23 липня 2018 року (п`ять календарних днів). Підставою для відрядження ОСОБА_1 було запрошення Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) від 04.07.2018 року №98-18 в якості учасника дискусії Нові фінансові можливості для кіноіндустрії України в рамках секції «FilmIndustryOffice», що проводилося 20 липня 2018 року на Одеській кіностудії. Наказом №17-відр не враховано той факт, що термін перебування у відрядженні Виконавчого директора ОСОБА_1 мав становити лише 3 календарні дні (з врахуванням часу, витраченого на проїзд до м.Одеса). За меморіальним ордером №8 та доданого до нього звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 25.07.2018 року №46 встановлено, що Виконавчому директору ОСОБА_1 проведено зайве відшкодування коштів на загальну суму 2 586 грн (2 дні добових - 120 грн, витрати за найм житлового приміщення - 2 466 грн), що призвело до зайвого використання коштів загального фонду та завдано матеріальної шкоди (збитків) на вказану суму. Відібрати пояснення у Виконавчого директора ОСОБА_1 не було можливо у зв`язку з її звільненням (наказ Міністерства культури та інформаційної політики від 29.03.2021 року №115-к). Контракт - це особлива форма трудового договору. Сфера його застосування визначається законами України. Тобто його можна укладати лише у передбачених законом випадках. Згідно з ч.3 ст.21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Порядок укладання контрактів з працівниками незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності підприємства, установи визначається Положенням про порядок укладання контрактів під час прийняття (наймання) на роботу працівників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року №170. Сторонами контракту є: працівник; роботодавець (власник або уповноважений ним орган). По даній справі встановлено, що між позивачем (працівником) та Міністерством культури України (уповноважений власником орган) був укладений контракт, яким передбачено наступне. Пунктами 1.1, 1.2, 1.3, 1.4 Контракту визначено, що за цим Контрактом ОСОБА_1 (Виконавчий директор Українського культурного фонду) зобов`язується безпосередньо і через Дирекцію Фонду здійснювати поточне управління (керівництво) Фондом, забезпечувати його ефективну діяльність. На підставі контракту виникають трудові відносини між Виконавчим директором Фонду та Міністерством. Виконавчий директор є повноважним представником Фонду під час реалізації повноважень, функцій та обов`язків, визначених Законом України «Про Український культурний фонд», Положенням про Фонд, регламентом Дирекції Фонду та іншими актами законодавства. Виконавчий директор є підзвітним Міністерству у межах, встановлених законодавством, Положенням про Фонд та цим контрактом. Пунктом 2.1.1, 2.1.11 Контракту визначено, що Виконавчий директор зобов`язується дотримуватися положень чинного законодавства України та умов цього Контракту; не допускати незаконного, нецільового та неефективного витрачання державних коштів на непередбачені кошторисами цілі. Пунктом 4.2 Контракту передбачено, що Виконавчий директор несе матеріальну відповідальність, в тому числі повну, та зобов`язаний відшкодувати заподіяну своїми винними діями (бездіяльністю) пряму дійсну шкоду Фонду та (або) державі у порядку і розмірах, визначених Цивільним кодексом України, Кодексом законів про працю України, Податковим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Положенням про Український культурний фонд встановлено, що Український культурний фонд є бюджетною установою, діяльність якої встановлюється та координується Міністерством культури і інформаційної політики України. За організаційно-правовою формою Фонд є державною установою. Фонд є неприбутковою організацією у порядку та на умовах, встановлених пунктом 133.4 статті 133 Податкового кодексу України. Кошти Фонду використовуються виключно згідно з вимогами частини першої статті 14 Закону України «Про Український культурний фонд». За ч.4 ст.8 Закону України «Про український культурний фонд» виконавчий директор Фонду здійснює такі повноваження:організовує та здійснює управління поточною діяльністю Українського культурного фонду; забезпечує моніторинг реалізації проектів, що здійснюються за підтримки Українського культурного фонду; приймає рішення про відсторонення експерта від участі в експертному відборі проектів, реалізація яких здійснюватиметься за підтримки Українського культурного фонду, за наявності конфлікту інтересів; звертається до Голови Наглядової ради Фонду з пропозицією про проведення засідання Наглядової ради Фонду; виконує інші повноваження відповідно до цього Закону, Положення про Український культурний фонд та Регламенту Дирекції Фонду. Пунктом 9 розділу ІІІ Інструкції «Про службові відрядження в межах України та за кордон» встановлено, що витрати на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов`язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті. У разі потреби пересування по території держави відрядження керівник підприємства може визначити відрядженому працівникові вид транспорту, яким він може користуватися. Якщо така пропозиція не надходить, працівник самостійно вирішує питання про вибір виду транспорту. Пунктом 4 розділу ІІ вказаної Інструкції встановлено, що за кожний день (включаючи день вибуття та день прибуття) перебування працівника у відрядженні в межах України, враховуючи вихідні, святкові й неробочі дні та час перебування в дорозі (разом з вимушеними зупинками), йому виплачуються добові в межах сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98.Визначення кількості днів відрядження для виплати добових проводиться з урахуванням дня вибуття у відрядження й дня прибуття до місця постійної роботи, що зараховуються як два дні. При відрядженні працівника строком на один день або в таку місцевість, звідки працівник має змогу щоденно повертатися до місця постійного проживання, добові відшкодовуються як за повну добу. Сума добових визначається згідно з наказом про відрядження та відповідними первинними документами. За відсутності наказу добові витрати не виплачуються. Згідно зі ст.121 КЗпП Українипрацівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку зі службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку. Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги Українського культурного фонду знайшли своє підтвердження, а заперечення ОСОБА_1 , викладені у відзиві та запереченнях, в тому числі посилання на ст.1215 ЦК України, є безпідставними та не могли бути врахованими судом. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу адвоката Раєцького Андрія Олександровича - представника ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 червня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України. Головуючий: Судді: