Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/7237/21

02.11.22 22-ц/812/833/22 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 487/7237/21 Провадження № 22-ц/812/833/22 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 листопада 2022 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого Темнікової В.І., суддів Базовкіної Т.М., Крамаренко Т.В., із секретарем судового засідання Стрілець К.О., за участю представника позивача - ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , поданою через його представника ОСОБА_1 , на заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 травня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Нікітіна Д.Г. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зменшення розміру аліментів, зменшення розміру заборгованості з аліментів,- В С Т А Н О В И В : В жовтні 2021 року позивач ОСОБА_2 через свого представника адвоката Сіхарудідзе Д.Г. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив зменшити розмір заборгованості з аліментів на утримання дочок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в розмірі - 79 643,17 грн, а також зменшити розмір аліментів на їх утримання до 1/4ч. від заробітку. В обґрунтування позовних вимог вказував, що 13 серпня 2018 року Заводським районним судом м. Миколаєва видано наказ про стягнення з нього на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у розмірі половини від заробітку (судовий наказ набрав чинності 25.09.2018 року). Проте з 2008 року по жовтень 2020 року вони із відповідачкою проживали за однією адресою, разом виховували дітей, дбали та забезпечували їх. Фактично перестали проживати разом лише з жовтня 2020 року, а рішення суду про розлучення ухвалено судом лише 05 травня 2021 року. При зверненні до суду із заявою про видачу судового наказу заявницею ОСОБА_3 було зазначено їх спільну адресу, отже, відповідно були відсутні будь - які відомості про проживання їх окремо. Факт спільного проживання, також може бути підтверджений свідченнями та поясненнями сусідів та родичів. Крім того, заявницею навмисно було не зазначено, що боржник є інвалідом дитинства першої групи та потребує постійного стороннього догляду. Оскільки в супереч приписам ЦПК України заявницею не було надано доказів, якими вона обґрунтовує обставини та на яких ґрунтуються її вимоги, була необхідність залучення інших заінтересованих осіб (боржника) або ж відмова у видачі судового наказу. Відповідач не мав відомостей про ухвалення спірного рішення та не мав можливості надати відповідні докази або повідомити суд про обставини, що виключають можливість стягнення аліментів за вказаний час. Про спірний наказ він дізнався більш ніж через 2 роки (після пред`явлення до органів ДВС), після чого звертався із заявою про скасування судового наказу за нововиявленими обставинами, проте ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва йому було відмовлено, а в ухвалі зазначено що згідно ч. 7 та 8 ст. 170 ЦПК України у разі видачі судового наказу відповідно до п. 4 та 5 ч. 1 ст. 161 ЦПК України (тобто за вимогами про стягнення аліментів) боржник має право звернутися до суду не з заявою про скасування такого наказу, а з позовом про зменшення розміру аліментів. Оскільки ОСОБА_2 не було відомо про існування судового наказу Заводського районного суду м. Миколаєва області від 13.08.2018 про стягнення з нього на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання дітей у розмірі половини від заробітку, він був позбавлений можливості сплачувати аліменти та взагалі не мав їх сплачувати оскільки особисто утримував дітей та дружину, що проживали в зазначений період разом з ним однією сім`єю. Оскільки фактично сторони перестали проживати разом та вдвох дбати і утримувати дітей з жовтня 2020 року, відповідно з цього часу, на думку позивача, і виникло право на стягнення аліментів на утримання дітей. Згідно з розрахунком сума, що нарахована за період з серпня 2018 року по жовтень 2020 року складає 79 643,17 грн. Посилаючись на положення частин першої, другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789X11 (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, ч. 2 ст. 166 та ст.180, ст. 192, ч. 2 ст. 197 СК України, роз`яснення, викладені у пунктах 2 та 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року в справі №6-143цс13, позивач просив зменшити розмір заборгованості зі сплати аліментів саме на суму 79 643,17 грн. На підтвердження своїх вимог щодо зменшення розміру аліментів, позивач зазначав, що його доходів при сплаті аліментів на утримання дітей у визначеному в наказі розмірі не вистачає для нормального існування, оскільки він є інвалідом та з важкістю забезпечує навіть свої потреби. Зазначає, що ОСОБА_3 навмисно не повідомила про це суд під час ухвалення судового наказу про стягнення аліментів, а позивач не міг надати доводів та доказів матеріального стану та стану здоров`я, внаслідок чого і виникла необхідність у зменшенні розміру аліментів через неможливість їх сплачувати у визначеному розмірі. Крім того, позивач вважає, що судовий наказ взагалі підлягає скасуванню, оскільки в даних правовідносинах існує спір щодо права на аліменти взагалі. Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 травня 2022 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зменшення розміру аліментів та зменшення розміру заборгованості з аліментів. Не погодившись із вказаним рішенням суду, позивач через свого представника адвоката Сіхарулідзе Д.Г. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, повторюючи доводи позовної заяви, які на його думку не врахував суд, просить скасувати рішення від 30 травня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, оскільки судом першої інстанції не враховано спільне проживання сторін до жовтня 2020 року, що підтверджується матеріалами справи та судовими рішеннями, а також не надано оцінку відсутності заперечень зі сторони відповідача щодо факту спільного проживання та утримання дітей. В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги. Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України). Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звернувшись до суду з позовом про зменшення розміру аліментів, позивач належними та допустимими доказами не підтвердив погіршення його майнового стану. При цьому, останній не надав суду жодних доказів на підтвердження розміру своїх доходів, наявності в нього рухомого та нерухомого майна. Разом з тим, зменшення розміру аліментів, без підтвердження погіршення його матеріального становища, не буде спрямовано на належне забезпечення дітей, та суперечитиме їх інтересам. Не вбачав суд також підстав для задоволення позовних вимог у частині звільнення від заборгованості по аліментах, оскільки позивачем не було надано суду будь яких доказів на підтвердження вимог в цій частині. Переглядаючи рішення в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог. Так, згідно ч.1 ст. 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 161 цього Кодексу. Пунктом 4 ч.1 ст. 161 ЦПК України, зокрема, передбачено, що судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб. Частиною 5 ст. 183 СК України також передбачено, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину. Суд розглядає заяву про видачу судового наказу протягом п`яти днів з дня її надходження. Розгляд проводиться без судового засідання і повідомлення заявника і боржника (ч.1 ст.167 ЦПК України). Судовий наказ згідно ч.3 ст. 167 ЦПК України оскарженню в апеляційному порядку не підлягає. Проте у разі видачі судового наказу відповідно до пункту 4 частини першої статті 161 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів (ч.7 ст. 170 ЦПК України) або з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V цього Кодексу (ч.8 ст. 170 ЦПК України). Позивач стверджує, що він звертався до суду з заявою про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами. Проте, ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва йому було роз`яснено, що він має право звернутися до суду не з заявою про скасування наказу, а з позовом про зменшення розміру аліментів. Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог у даній справі, виходячи з предмету позову, суд правильно керувався частиною першої, другої, статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, згідно яких держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Згідно зі ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. За змістом ст.180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Частина 3 ст.181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Відповідно до ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. За положеннями ч.1 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Крім того, в наказному, тобто безспірному порядку, той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину (ч.5 ст.183 СК України). В ч.1 ст. 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно з п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. Враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. При розгляді позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст.183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»). Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року № 6-143цс13. Виходячи з наведених положень закону, при вирішенні вимог щодо зміни розміру раніше стягнутих аліментів суд зобов`язаний з`ясувати матеріальний та сімейний стан як платника аліментів, так і стягувача, погіршення чи поліпшення їх здоров`я. Частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Звертаючись до суду із позовом, позивач просив зменшити розмір аліментів, стягнутих за судовим наказом з 1/2 частини до 1/4 частини всіх видів заробітку боржника, посилаючись на те, що ОСОБА_3 навмисно при зверненні до суду з заявою про видачу судового наказу не повідомила про те, що він є інвалідом дитинства першої групи та потребує постійного стороннього догляду, а позивач не міг надати доводів про це, а також доказів його матеріального стану, що його доходів при сплаті аліментів на утримання дітей в такому розмірі не вистачає для нормального існування, оскільки він, будучи інвалідом, з важкістю забезпечує навіть свої потреби. Крім того, посилався на те, що оскільки фактично сторони перестали проживати разом та вдвох дбати і утримувати дітей з жовтня 2020 року, відповідно з цього часу, на думку позивача, і виникло право на стягнення аліментів на утримання дітей. Більш того, судовий наказ підлягає скасуванню, оскільки в даних правовідносинах існує спір щодо права на аліменти взагалі. Судом було встановлено, що наказом Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.08.2018 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 у розмірі половини з усіх видів заробітку, але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, щомісячно починаючи з 09.08.2018 року та до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Згідно матеріалів справи батьківство стосовно зазначених дітей позивачем не оспорюється. Не посилається позивач також на зміну його сімейного стану в зв`язку з появою інших утриманців по зрівнянні з тим, який був на час видачі Заводським районним судом м. Миколаєва судового наказу від 13 серпня 2018 року. З`ясовуючи матеріальний стан позивача як платника аліментів, його погіршення чи поліпшення, а також погіршення чи поліпшення його здоров`я по зрівнянні з часом видачі судового наказу, суд виходив з того, що позивач є інвалідом 1 групи з дитинства. З довідки МСЕК серії 2-18 АЗ № 124733 від 21 жовтня 1997 року вбачається, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю І групи з дитинства, інвалідність йому встановлена довічно, та він потребує постійного стороннього догляду. Вказана довідка, а також видане позивачу 05.02.2009р. пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 про те, що він є інвалідом 1 групи з дитинства, свідчить про те, що він був інвалідом 1 групи з дитинства і на час видачі судового наказу (13 серпня 2018 року). Будь-яких доказів погіршення чи поліпшення його здоров`я по зрівнянні з часом видачі судового наказу матеріали справи не містять. Згідно матеріалів справи, позивач на час видачі судового наказу отримував пенсію, проти чого він не заперечує. Згідно пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 на ім`я позивача, йому в 2009 році була призначена пенсія у розмірі 747 грн. Проте будь-яких належних та допустимих доказів розміру доходів позивача, в тому числі і пенсії, наявності чи відсутності у нього рухомого та нерухомого майна, як станом на час видачі судового наказу про стягнення аліментів (13.08.2018), так і на час звернення до суду з позовом про зменшення розміру аліментів, позивачем суду надано не було. Слід також зазначити, що перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, згідно ст. 81 СК України затверджується Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пп.14 та 14-1 п.1 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, до таких доходів відносяться, зокрема, одержувана пенсія, за винятком надбавок до пенсії, що виплачуються особам з інвалідністю першої групи на догляд за ними, а також державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства, призначена відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю". Згідно положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч.1 ст.80 цього Кодексу достатніми є доказами, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять предмета доказування. Аналіз зазначених обставин та норм права свідчить про те, що судом правильно зроблений висновок, що позивачем не надано суду достатніх доказів на підтвердження погіршення його матеріального стану по зрівнянні з часом видачі судового наказу, а сам по собі факт того, що позивач є інвалідом першої групи з дитинства не є достатньою правовою підставою саме для зменшення розміру вже визначеного судовим наказом розміру аліментів на утримання дітей у порядку ст. 192 СК України без надання відповідних доказів зміни матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я позивача по зрівнянні з тим, які були до видачі судового наказу. Спільне чи роздільне проживання батьків як на час видачі судового наказу, так і на час звернення до суду з позовом про зменшення розміру аліментів не має вирішального правового значення для вирішення питання про зменшення розміру аліментів. Не є предметом дослідження у даній справі також правомірність стягнення аліментів, в тому числі і через те, що сторони проживали на час видачі судового наказу однією сім`єю та мали спільний бюджет, оскільки апеляційний суд не переглядає в апеляційному порядку судовий наказ, який згідно ч.3 ст. 167 ЦПК України оскарженню в апеляційному порядку не підлягає. Тому доводи апеляційної скарги з цього питання не є підставою для скасування чи зміни рішення суду в межах заявлених позовних вимог. Переглядаючи рішення в межах доводів апеляційної скарги щодо відмови у задоволенні позовних вимог про зменшення розміру заборгованості з аліментів, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Згідно з частиною другою статті 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що вказана правова норма не встановлює конкретного, вичерпного переліку обставин, які можуть бути підставою для звільнення (повного або часткового) від сплати заборгованості по аліментах. Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. Повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише за його позовом. За наявності встановлених судом обставин, що мають істотне значення, платник аліментів може бути повністю або частково звільнений від сплати заборгованості за аліментами на підставі судового рішення. Частину третю статті 197 СК України, яка передбачала право суду звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред`явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти, виключено Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року, що набув чинності 05 жовтня 2016 року. Згідно постанови про відкриття виконавчого провадження від 07 грудня 2020 року, заява про примусове виконання судового наказу стягувачем була подана 03 грудня 2020 року. З розрахунків заборгованості зі сплати аліментів від 15 лютого 2021р. (ВП 63819509) вбачається, що з серпня 2018 року (дата, з якої позивач просить звільнити його від сплати заборгованості по аліментах) по жовтень 2020 року включно (тобто по час нарахування заборгованості по аліментах) розмір заборгованості ОСОБА_2 по аліментах становить 79643,17 грн. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що він проживав разом з ОСОБА_3 та доньками однією сім`єю до жовтня 2020 року та разом з відповідачкою дбав та забезпечував дітей, особисто утримував дітей та дружину. Фактично сторони перестали проживати разом лише з жовтня 2020 року, а рішення суду про розлучення ухвалено судом лише 05 травня 2021 року. Про спірний наказ він дізнався більш ніж через 2 роки (після пред`явлення до органів ДВС). Оскільки ОСОБА_2 не було відомо про існування судового наказу від 13.08.2018 про стягнення з нього на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання дітей у розмірі половини від заробітку, він був позбавлений можливості сплачувати аліменти та взагалі не мав їх сплачувати оскільки особисто утримував дітей та дружину, що проживали в зазначений період разом з ним однією сім`єю. Отже, оскільки заборгованість за аліментами виникла не з його вини, а внаслідок тривалого непред`явлення ОСОБА_3 судового наказу до виконання, а також з огляду на те, що фактично сторони перестали проживати разом та вдвох дбати і утримувати дітей з жовтня 2020 року і відповідно з цього часу, на думку позивача, і виникло право на стягнення аліментів на утримання дітей, позивач просив звільнити його від сплати заборгованості на підставі частини другої статті 197 СК України. Приймаючи рішення у справі в цій частині позовних вимог, суд першої інстанції не вбачав підстав для задоволення позовних вимог, оскільки будь яких доказів на підтвердження своїх вимог позивачем не надано. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 тривалий час без поважних причин не пред`являла судовий наказ до виконання, не є достатньою та беззаперечною підставою для скасування рішення суду, оскільки частину третю статті 197 СК України, яка передбачала право суду звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред`явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти, виключено Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року, що набув чинності 05 жовтня 2016 року. При цьому апеляційний суд враховує також положення ч.1 ст. 194 СК України, відповідно до яких аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред`явленню виконавчого листа до виконання. Розмір нарахованої заборгованості за спірний період позивач у межах заявленого позову у даній справі не оскаржує, а тому він не перевіряється судом. Не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги позивача про те, що наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а саме копією судового наказу та актом про фактичне постійне проживання від 10.08.2022р., підтверджено його спільне проживання з ОСОБА_3 та дітьми до жовтня 2020 року, а також доводи про те, що він матеріально забезпечував дружину та доньку в цей період часу, оскільки зазначені письмові докази, в тому числі і акт підтверджують тільки факт постійного проживання сторін та дітей з 2007р. по жовтень 2020р., що саме по собі не унеможливлює стягнення аліментів без доведення факту належного утримання дітей, а належних та допустимих доказів на підтвердження надання матеріальної допомоги у розмірі достатньому для забезпечення належного матеріального рівня життя дітей у цей період, позивачем надано не було. Приймаючи остаточне рішення у справі, суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, N 303-A, § § 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland, N 49684/99, § 2)). З урахуванням викладеного, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, а також враховуючи, що інші доводи апеляційної скарги містять суб`єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану через його представника ОСОБА_1 , залишити без задоволення. Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 травня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 02 листопада 2022 року