Постанова 4824 № 367/3249/15-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 жовтня 2022 року м. Київ Справа №367/3249/15-ц Провадження № 22-ц/824/8577/2022 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Карпенка В.Р. учасники справи: позивач: перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Київської області на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,- В С Т А Н О В И В: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2015 року заступник прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, звернувся до суду із позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» (далі - КП «Святошинське лісопаркове господарство»), ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проєкт землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. 28 листопада 2012 року ОСОБА_2 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. При відведенні Гостомельською селищною радою вказаної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 порушено вимоги земельного законодавства, оскільки передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель Київської області, право розпорядження якою належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади згідно з пунктом 12 «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Крім того, відповідно до проекту землеустрою, який затверджено зазначеним вище рішенням, відведення земельної ділянки передбачено за рахунок земель запасу, однак у період з 01 січня 2009 року до 01 січня 2011 року на території Гостомельської селищної ради площа земель запасу не змінювалася. Всупереч статтям 38, 116, 118, 149, 151 ЗК України спірну земельну ділянку надано у власність ОСОБА_2 без припинення права постійного користування нею КП «Святошинське лісопаркове господарство», чим порушено право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а також селищною радою не дотримано положення статей 20, 21 ЗК України статті 57 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) щодо порядку зміни цільового призначення землі. Про допущені порушення прокурор дізнався лише після перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року, тому строк позовної давності прокурором не пропущено. Прокурор просив визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,1500 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 ; витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,1500 га вартістю 20 944,50 грн. Справа розглядалась судами неодноразово. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: КП «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент прийняття оспорюваного рішення Гостомельської селищної ради Київської області та передачі у приватну власність відповідачу спірної земельної ділянки вона перебувала у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України, а отже, надання спірної земельної ділянки у власність відповідачу є незаконним. Проте прокурор пропустив позовну давність, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин його пропуску не надав, тому порушене право держави в особі Кабінету Міністрів України на користування земельною ділянкою не підлягає захисту у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачами. Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги 08 вересня 2017 року заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги, заступник прокурора Київської області зазначав, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Усі ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, усі ліси на території України становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Також, зазначав, що Український народ як безпосередній власник спірної землі делегує відповідними органами місцевого самоврядування або органам виконавчої влади повноваження щодо здійснення права власності від його імені та в його інтересах і виключно у спосіб та в межах повноважень, передбачених законодавством. Прийняття рішення про передачу земель державної власності в приватну власність із земель відповідно державної власності позбавляє Український народ загалом правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. Заявник стверджував, що спірна земельна ділянка цілковито вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов?язаний був знати, а проявивши розумну обачність в силу фізичних властивостей лісу повинен був передбачити її приналежність до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до статті 84 ЗК України не можуть передаватись у приватну власність. Судом першої інстанції проігноровано доводи прокурора, що відчуження об?єктів, які є власністю Українського народу та не можуть перебувати за законом у приватній власності, є триваючим правопорушенням, оскільки законне право власності у приватних осіб на ці об?єкти не виникає в силу відсутності волі дійсного власника (народу України) на відчуження цих об?єктів з порушенням вимог Конституції та законів України. Позовна давність є строком пред?явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб?єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права. Оскільки позовна давність законом визначена як строк, для правильного застосування правил про позовну давність принципове значення має встановлення початку перебігу такого строку. Заявник, зазначав, що початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду пов?язується як з об?єктивним моментом наявністю порушення прав особи, так і з суб?єктами, коли особа, яка звертається до суду, дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Крім того, суд першої інстанції під час вирішення питання про дотримання строку позовної давності для звернення до суду в цивільному судочинстві має встановити дату, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; установити дату, коли особа звернулася до суду, а також чи в межах передбаченого законодавством строку особа звернулася до суду. Заявник стверджував, що твердження суду першої інстанції про інформованість позивача з 2010 року про порушення інтересів держави не ґрунтуються на матеріалах справи та є безпідставними з огляду на те, що Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором у якості позивача у спірних правовідносинах, не був взагалі учасником ні вилучення, ні зміни її цільового призначення, ні подальшого надання у власність спірної земельної ділянки. Крім того, відповідачами не було надано доказів, що Кабінет Міністрів України, в інтересах якого пред?явлено прокурором позов і який згідно статті 149 ЗК України наділений правом розпоряджатися землями лісогосподарського призначення, у 2010 чи 2011 роках довідався про порушення свого права на розпорядження землями лісогосподарського призначення. Апеляційний розгляд справи Ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави, в особі Кабінету Міністрів України, відхилено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року залишено без змін. Судове рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що висновки суду першої інстанції є правильними й такими, що ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону, оскільки прокурором пред`явлено позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України 20 травня 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, що згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові. Касаційний перегляд справи Постановою Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції по суті на припущеннях обґрунтував свій висновок про те, що держава в особі Кабінету Міністрів України мала би через свої уповноважені органи в галузі земельних відносин дізнатися про порушене право після прийняття 11 березня 2010 року селищною радою оскаржуваного рішення. Повторний апеляційний розгляд справи Постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов першого заступника прокурора Київської області задоволено. Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області № 1298-50-У від 11 березня 2010 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217559, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 . Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500 га. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Прокуратури Київської області сплачений судовий збір в розмірі 840,42 грн. Стягнуто з Гостомельської селищної ради Київської області на користь Прокуратури Київської області сплачений судовий збір в розмірі 840,42 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції помилково наділив першого заступника прокурора Київської області статусом самостійного позивача та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою факту порушення відповідачами земельного законодавства і пред`явлення протягом 2011-2012 років 18 позовів на площу 2,7 га про скасування рішень Гостомельської селищної ради, державних актів та повернення земельних ділянок, а отже - і про сплив позовної давності. Позовні вимоги про витребування земельної ділянки на підставі статей 387, 396 ЦК України щодо захисту прав власника поширюються і на особу, яка має речове право на чуже майно, у цьому випадку - право розпорядження Кабінету Міністрів України спірним майном, підлягають задоволенню. Касаційний перегляд справи Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував та не виклав висновки, чи розширення території парку «Голосіївський», визначене Указом Президента України від 01 травня 2014 року № 446/204 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський», передбачено за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», чи за рахунок земель держави в особі Кабінету Міністрів України; чи співпадає територія Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», визначена Указом Президента України, із територією, яка перебувала у користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство»; не перевірив, у чиєму розпорядженні перебувала спірна земельна ділянка до моменту передачі у приватну власність, чи КП «Святошинське лісопаркове господарство» було постійним користувачем цієї земельної ділянки та чи вилучалася вона з постійного користування вказаного господарства, чи надавалася згода на вилучення спірної земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до рішення Виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 22 липня 1967 року № 566 в межі селища Гостомель включено село Мостище (територія сучасних АДРЕСА_2). Згідно з рішенням Київської обласної ради депутатів трудящих від 28 жовтня 1968 року № 791 «Про затвердження адміністративних меж міських (селищних) Рад депутатів трудящих Київської області» було затверджено адміністративні межі Ірпінського регіону разом з адміністративними межами селища Гостомель, яке входило до складу міста Ірпінь. Зазначені рішення не скасовані та є чинними. Суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи знаходилася спірна земельна ділянка на момент передачі у власність ОСОБА_2 у межах населеного пункту селища Гостомель, чи накладається вона на землі КП «Святошинське лісопаркове господарство», які перебувають у його користуванні. Суд не з`ясував, чи порушені права держави в особі саме Кабінету Міністрів України оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування та видачею на його підставі державного акта на право власності на цю земельну ділянку, а також її подальшим відчуженням. Згідно з частинами першою, третьою статті 36 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (чинної на час звернення прокурора до суду із позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Верховний Суд зазначив, що вирішуючи спір, суд має надати оцінку, чи задоволення позову буде порушувати принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном, з`ясувати, чи повернення у державну власність земельної ділянки, якщо суд встановить її незаконне відчуження фізичній особі органом місцевого самоврядування, буде переслідувати легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням, баланс між загальним інтересом у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації та правом власності особи, яка набула таку земельну ділянку. Повторний апеляційний розгляд справи Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року скасовано та ухвалено по справі нове судове рішення, яким в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: КП «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що позов не підлягає задоволенню з підстав незалучення до участі в справі в якості відповідача ОСОБА_2 , оскільки позовна вимога про витребування земельної ділянки в ОСОБА_1 залежить від вирішення вимоги щодо законності набуття у власність земельної ділянки ОСОБА_2 . Касаційний перегляд справи Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 рокускасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав неналежного складу відповідачів (незалучення до участі в справі в якості відповідача попереднього власника земельної ділянки ОСОБА_2 ) є безпідставним, оскільки спір у цій справі виник між державою та ОСОБА_1 , який залучений до участі в справі в якості відповідача. Надходження матеріалів цивільної справи № 367/3249/15 до суду апеляційної інстанції після касаційного перегляду Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 червня 2022 року цивільну справу № 367/3249/15 передано судді-доповідачу. Доводи інших учасників справи Відзив на апеляційну скаргу не надійшов. Позиція Київського апеляційного суду За правилами частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Належним чином повідомлені про дачу, час та місце розгляду справи прокурор Київської області, Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1 , КП «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 в судове засідання не з?явились, про причини своєї неявки суд не повідомили. Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов`язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи. Суд прийняв вичерпні заходи для повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з`явитися до суду і захистити свої права. За змістом ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов`язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства. Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. За викладених обставин, Київський апеляційний суд вважає за можливе здійснювати розгляд справи № 367/3249/15 за відсутності учасників справи, які про дачу, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Оскільки справа розглядається за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч.5 ст.268 ЦПК України). Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Фактичні обставини справи Встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 217559 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за № 011096601158. Далі на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 листопада 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіним М. С., зареєстрованого в реєстрі за № 8563, ОСОБА_2 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 , вартість земельної ділянки становить 20 944,50 грн. На сьогодні власником зазначеної земельної ділянки є ОСОБА_1 . Відповідно до Указу Президента України від 01 травня 2014 року «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» змінено межі національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача. Відповідно до цього Указу Кабінет Міністрів України зобов`язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача. Згідно з відповіддю на запит прокуратури Київської області від 27 лютого 2015 року № 05/1-378 та від 04 березня 2015 року № 05/1-437 вих-15 щодо надання планово-картографічних матеріалів по селищу Гостомель, на яких є відображення межі населеного пункту станом на 01 січня 2011 року, Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області від 20 березня 2015 року № 0-1017-0.4-315/2-15 повідомило, що в зв`язку з відсутністю землевпорядної документації із зазначенням меж парку «Голосіївський», Управління немає можливості надати інформацію про входження земельних ділянок з вказаними у листі кадастровими номерами до меж парку «Голосіївський». Відповідно до відповіді КП «Святошинське лісопаркове господарство» від 21 листопада 2014 року № 873 згідно з Статутом підприємства, зареєстрованого Святошинською районною у м. Києві державною адміністрацією 11 березня 2002 року, підприємство є правонаступником державного лісопаркового господарства, заснованого на комунальній власності та здійснює лісогосподарську діяльність на закріпленій території. Також зазначено, що з листа прокуратури м. Києва стало відомо, що протягом 2011-2012 років було пред`явлено 18 позовів на площу 2,7 га про скасування рішень Гостомельської селищної ради, державних актів та повернення земельних ділянок. Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51 постановлено провести перевірку в порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів в Гостомельській селищній раді Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га. На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське лісопаркове господарство» та ВО «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 08 жовтня 2014 року спірна територія була лісами ще з радянських часів. На підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення Виконавчого комітету Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га., вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України. Мотиви з яких виходить суд та застосовані норми матеріального права Вирішуючи спір, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що на момент прийняття оспорюваного рішення Гостомельської селищної ради Київської області та передачі у приватну власність відповідачу спірної земельної ділянки вона перебувала у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України, а отже, надання спірної земельної ділянки у власність відповідачу є незаконним. Проте прокурор пропустив позовну давність, клопотання про поновлення строку не заявив, доказів поважності причин його пропуску не надав, тому порушене право держави в особі Кабінету Міністрів України на користування земельною ділянкою не підлягає захисту у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачами. Проте з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону. За таких обставин, колегія суддів Київського апеляційного суду перед вирішенням питання щодо застосування строку позовної давності у справі, яка переглядається, вважає за необхідне зазначити таке. Щодо повноваження прокурора Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Аналогічні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35). Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Звертаючись з позовом, прокурор зазначив, що оскаржуваним рішенням і діями щодо вилучення, передачі земельної ділянки в приватну власність порушено право власності держави на земельну ділянку лісового фонду, яка не може передаватись з державної у приватну власність, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення. Звернення прокурора до суду з цим позовом спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення в державну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка незаконно, без відповідної правової підстави вибула з власності держави. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, і згідно частиною другою статті 45ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) набув статус позивача. За обставин цієї справи, за наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки у власність держави, прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави. Суспільний інтерес підтверджується тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, є власністю держави. Щодо суті заявлених позовних вимог Відповідно до статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України (тут і далі в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції України, ЗК України, іншими законами й нормативно-правовими актами. При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України. Водночас у пункті 2 статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Відтак застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки. Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинно визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду. Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України). Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання із лісокористуванням. Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (пункт 13 статті 46 ЛК України). Поряд із земельним кадастром здійснюється облік лісів та ведеться органами лісового господарства державний лісовий кадастр на основі державного земельного кадастру (частина друга статті 49 ЛК України) та включає: облік якісного і кількісного стану лісового фонду України; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках); інші показники (стаття 51 ЛК України). Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. За статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України, тут і далі в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Згідно із частиною другою статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. За статтею 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів. Згідно з нормами статей 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації. Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛКУкраїни. Встановлено, що на момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське лісопаркове господарство» та ВО «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі №12 Київського лісництва. За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 08 жовтня 2014 року спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року №1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управляння зеленої зони міста Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України. Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення Гостомельської селищної ради Київської області та передачі у приватну власність відповідачу спірної земельної ділянки, вона перебувала у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України, а відтак надання спірної земельної ділянки у власність відповідачу є незаконним. Вирішуючи спір щодо визнання недійсними спірного рішення та державного акта, колегія суддів враховує таке. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Аналогічні положення містить частина перша статті 4 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом). Аналогічні положення містить частина перша статті 5 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). У справі, яка переглядається, позов пред`явлено прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності фізичною особою - відповідачем. Посилаючись на те, що при виділенні земельної ділянки порушено норми ЗК України та ЛК України, позивач просив, зокрема, визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217559, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 . У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)). Враховуючи викладене, заявлені в цій справі прокурором вимоги про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га та визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217559, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 не є ефективним способом захисту у спірних правовідносинах, а тому в задоволенні зазначених вимог слід відмовити із цих підстав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку усіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене в чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. Встановлено, що земельна ділянка лісового фонду площею 0,1500 га була передана у власність третій особі, а в подальшому перейшли у власність відповідача, вибула з державної власності поза волею власника - держави Україна без дотримання передбаченої законом процедури вилучення у постійного користувача КП «Святошинське лісопаркове господарство»». Ураховуючи викладене, Київський апеляційний суд дійшов висновку, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право на мирне володіння майном є таким, що ґрунтується на національному законі, переслідує легітимну мету та відповідає заходу, пропорційному легітимній меті втручання у право. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання, зокрема з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04, від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України», заява № 43768/07). Колегія апеляційного суду вважає, що ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Враховуючи наведене, та те, що апеляційним судом достеменно встановлено, що земельна ділянка лісового фонду з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010, площею 0,1500 га була передана у власність третій особі, а в подальшому перейшла у власність відповідача, вибула з державної власності поза волею власника - держави Україна без дотримання передбаченої законом процедури вилучення у постійного користувача КП «Святошинське лісопаркове господарство», колегія суддів робить висновок, про те, що спірна земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню власнику за правилами статті 388 ЦК України. Щодо строків позовної давності Гостомельською селищною радою Київської області та представником ОСОБА_3 заявлено про застосування строку позовної давності (том 1, а. с. 52-61?74-83). З цим позовом прокурор звернувся до суду 20 травня 2015 року. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Указана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. Перебіг позовної давності від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків встановлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з яким початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли власник довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаціним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Ураховуючи те, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, суду необхідно з`ясувати, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права та чи є у нього поважні причини для його поновлення. Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18)). У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Зазначений висновок конкретизований Великою Палатою Верховного Суду: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Судом установлено, що на адресу Гостомельської селищної ради прокурором м. Ірпеня прокуратури Київської області неодноразово направлялись вимоги про надання належним чином завірених копій рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок на АДРЕСА_2 (щодо непарної нумерації) із наданням графічних матеріалів місця розташування земельних ділянок, а саме: вимога від 06 жовтня 2010 року № 8802 про надання матеріалів у зв`язку з проведенням прокуратурою м. Ірпеня перевірки оригіналів рішень Гостомельської селищної ради про надання у власність громадянам земельних ділянок в АДРЕСА_2, а також повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення; вимога від 13 січня 2011 року за № 312 - на виконання завдання прокуратури Київської області щодо законності надання радою земельних ділянок; вимога від 11 лютого 2011 року за № 1425 - за зверненням народного депутата України; від 04 липня 2011 року за № 5081 - на виконання завдання прокуратури Київської області та інші. 25 жовтня 2010 року оригінали рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок на вул. Київській та вул. Щорса, а також повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення, були надані для вивчення прокурору м. Ірпеня. За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що пред`явивши у травні 2015 року позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_1 , перший заступник прокурора Київської області пропустив строк звернення до суду, встановлений статтею 257 ЦК України, є неправильним. Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 06 червня 2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зазначала, що «строк позовної давності має відліковуватись не з моменту винесення органом державної влади розпоряджень, що порушують права позивача, а з моменту, коли дані про порушення були або об`єктивно могли бути виявлені»; «у органів виконавчої влади (до яких відносяться і Кабінет Міністрів України) відсутня законодавча можливість самостійного встановлення факту порушення інтересів держави, у зв`язку із чим вказане у позові порушення вимог законодавства і на даний час залишається не усунутим». Таким чином, Кабінет Міністрів України в силу положень статті 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими Земельним кодексом України, Законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не мав можливості та повноважень самостійно дізнатися про порушення Інтересів держави, які стали підставою для звернення до суду прокурора у цій справі, інакше, як з часу отримання позовної заяви прокуратури області, або з моменту поінформованості органом місцевого самоврядування законного власника земель - держави в особі Кабінету Міністрів України. Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, колегія апеляційного суду встановила, що Кабінет Міністрів України довідався про порушене право та особу яка його порушила, 02 червня 2015 року з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у цій справі. В матеріалах справи відсутні будь-які дані щодо інформування органом місцевого самоврядування законного власника/розпорядника спірної землі про розпорядження нею та оформлення на неї права приватної власності за першим набувачем чи про припинення речового права лісогосподарської установи на постійне користування землями державного лісового фонду. Підсумовуючи викладене, колегія апеляційного суду вважає, що саме з цього часу позивач - Кабінет Міністрів України довідався про порушення прав держави, захист інтересів якої відповідно до статей 20,122,149 ЗК України входить до компетенції цього центрального органу виконавчої влади (аналогічні висновки щодо моменту обізнаності Кабінету Міністрів України у справах дійшов Верховний Суд у постановах у справі № 367/3246/15 від 09 жовтня 2019 року, у справі №367/3240/15 від 30 жовтня 2019 року). Висновки за результатом розгляду апеляційної скарги Пред`явлений прокурором у цій справі позов не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. В оцінці спірних правовідносин Київський апеляційний суд враховує і те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держава, яка, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З огляду на викладене загальний інтерес щодо контролю за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля і непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача стосовно збереження незаконно набутої земельної ділянки у власність. Згідно з пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина друга статті 376 ЦПК України). Зважаючи на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, обставини справи встановлено неповно, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про часткове задоволення позову. Щодо судових витрат Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового судового рішення про часткове задоволення позову, судові витрати в розмірі 243,60 грн за подання позову та 267,96 грн за подання апеляційної скарги, а всього 511,56 грн слід стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури. Керуючись ст.ст. 141, 268, 367, 368, 369, 374, 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області - задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 серпня 2017 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позовні вимоги першого заступника прокурора Київської області, який діє в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки задовольнити частково. Витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0010 площею 0,1500 га. У задоволенні іншої частини заявлених позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури 511,56 грн судових витрат, понесених у зв?язку із розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус Судді: Л.Д. Поливач О.І. Шкоріна