Постанова 4803 № 932/4447/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5912/22 Справа № 932/4447/20 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В.І. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 жовтня 2022 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М., за участю секретаря Піменової М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія В`ячеславівна, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (в інтересах якого діє ОСОБА_1 ), Управління - служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 травня 2022 року, - В С Т А Н О В И В: 15 квітня 2020 року позивачка звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія В`ячеславівна про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію. В обґрунтування позову позивач зазначає, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Нею з`ясовано, що право власності на вказану квартиру 25.05.2019 зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, який нібито укладено між позивачем, як продавцем та відповідачем, як покупцем. Стверджує, що договору не підписувала. У зв`язку із чим просить визнати такий договір недійсним, витребувати квартиру у відповідача та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем. З урахування уточненої позовної заяви просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 25.05.2019 квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В., реєстровий номер 979; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності №47039324 від 25.05.2019, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В., на квартиру АДРЕСА_1 (том 1 а.с.а.с.1-9, 116-118). Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 травня 2022 року, в якому ухвалою Бабушкінського районного суду від 10 червня 2022 року виправлено описку, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія В`ячеславівна про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію - задоволено частково. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .» В задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про скасування рішення державного реєстратора відмовлено, також вирішено питання судових витрат (том 1 а.с. а.с.216-219,238). Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить фактично скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог щодо витребування з незаконного володіння спірного майна та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаної вимоги (том 2 а.с. 35-40). Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи, що апелянт фактично в своїй апеляційній скарзі просить скасувати рішення в частині задоволених позовних вимог щодо витребування з незаконного володіння спірного майна, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість вищевказаного рішення суду першої інстанції в цих межах. В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом не перевіряється. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року року залучено в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Управління - службу у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради (том 2 а.с.168-169). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в оскаржуваній частині слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 07.12.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Орловим О.А., право власності на квартиру АДРЕСА_1 набула позивач ОСОБА_4 . Вказане право власності було зареєстровано КП «Дніпропетровське міжміське БТІ» ДОР 13.01.2012. Копії договору купівлі-продажу та витягу про державну реєстрацію прав долучено до позову, оригінал оглянуто в судовому засіданні 11.05.2022 року. Із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що на підставі рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. №47039324 від 25.05.2019 року, згідно договору купівлі-продажу, посвідченого цим же нотаріусом 25.05.2019 року за реєстровим номером 979, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 . Дата державної реєстрації 25.05.2019 року, номер запису 31710394. Із витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань вбачається, що Шевченківським ВП Дніпровського ВП ГУНП в Дніпропетровській області здійснювалося досудове розслідування №12019040640001626 від 18.07.2019 року за фабулою заволодіння майном ОСОБА_4 . Представником ОСОБА_4 подавалося клопотання про ознайомлення із матеріалами вказаного кримінального провадження. Представником позивача долучено до матеріалів справи копії документів із матеріалів кримінального провадження, а саме: - договір купівлі-продажу від 25.05.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В., за умовами якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 спірну квартиру; - заяву ОСОБА_4 до нотаріуса від 25.05.2019 року про не перебування у шлюбі та про те, що продаж являється першим; - паспорт громадянина України ОСОБА_4 ; - постанову прокурора про призначення почеркознавчої експертизи від 01.11.2019 року та висновок експерта №5156-19. Із вказаної вище копії паспорта громадянина України вбачається, що його номер, серія, дата та орган видачі збігаються із наданою до позову копією та оглянутим в судовому засіданні оригіналом паспорта громадянина України позивача. Разом із тим у паспорті, який було надано для укладення договору купівлі-продажу від 25.05.2019 вклеєна фотографія не позивача, а іншої особи. Також відрізняється штамп про реєстрацію місця проживання позивача на сторінці 11 обох документів, і в паспорті, наданому нотаріусу відсутні відмітки про зняття з реєстрації місця проживання від 22.04.2019 року(стор. паспорта 11) та про реєстрацію місця проживання 22.04.2019 року (стор. паспорта 12). Із висновку експерта №5156-19 від 24.03.2020 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи по кримінальному провадженні №12019040640001626 вбачається, що підписи від імені ОСОБА_4 у графі «Продавець» договору купівлі-продажу від 25.05.2019 року, реєстровий номер 979, у графі «Підпис» двох заяв від імені ОСОБА_4 від 25.05.2019 року, виконані не ОСОБА_4 , а іншою особою з наслідуванням її справжнього підпису. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 25.05.2019 року, суд 1 інстанції врахував висновок експерта №5156-19 від 24.03.2020 року, яким встановлено, що позивач не підписувала оскаржений договір купівлі-продажу, він підписаний іншою особою, а не позивачем, а тому договір є нікчемним. Тобто належним способом захисту порушених прав позивача у даному випадку буде віндикаційний позов, оскільки між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Щодо вимоги про скасування рішення державного реєстратора суд 1 інстанції прийшов до висновку, що вона фактично є реституцією і не може бути задоволеною виходячи з висновків Верховного Суду про достатність задоволення віндикаційного позову для захисту прав позивача у такій категорії справ. Рішення суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог, а тому в іншій частині, колегією суддів не переглядається. Задовольняючи позовні вимоги в частині витребування з незаконного володіння спірного майна, суд першої інстанції врахував позицію Верховного Суду та дійшов висновку, що між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, а тому належним способом захисту порушених прав позивача у даному випадку буде віндикаційний позов, відповідно вимога про витребування із чужого незаконного володіння спірного майна підлягає до задоволення. Викладене підтверджується також неможливістю застосування до даних відносин реституції та приписів ст.216 ЦК України, оскільки такі можуть застосовуватися у випадку недійсності договору. В даному випадку договір не укладено взагалі, він є нікчемним. Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду 1 інстанції. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво-чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У відповідності до ст.657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. За висновком, викладеним у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц Великої Палати Верховного Суду: п. 7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини; п.7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено; п.7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача; п. 7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував; п.7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. У п. 7.34 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. У відповідності до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У відповідності до ч.1 ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За приписами ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За висновками, наведеними викладеними у постанові Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №202/3508/20, Цивільним кодексом України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. У відповідності до приписів ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. За приписами ч.2 вказаної статті ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.77 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ст.78 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України). За висновком, викладеним у Постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у цивільній справі №461/3675/17, експертним дослідженням …, проведеним на підставі постанови … слідчого слідчого відділу …. у кримінальному провадженні …. про призначення судової почеркознавчої експертизи, встановлено, що підписи на заявах-згодах на укладення договору іпотеки …. були виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. Твердження заявника щодо недопустимості цього доказу є безпідставним, оскільки відповідно до відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Разом з тим, вказаний висновок було отримано з дотриманням порядку, встановленого законом. Крім того, чинне процесуальне законодавство не встановлює заборону щодо можливості використання під час розгляду справи доказів, отриманих в межах інших проваджень. Достовірність і достатність таких доказів оцінюється судом з урахуванням обставин конкретної справи. При цьому відповідачі не скористалися своїм правом призначити іншу експертизу в межах цивільного судочинства. За висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №761/17142/15-ц, рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Враховуючи викладене колегія суддів погоджується із висновком суду 1 інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування майно з чужого незаконного володіння, оскільки між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що у позивача було відсутнє права власності на нерухоме майно, що є предметом цього спору, виходячи з наступного. Матеріалами справи встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 07.12.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Орловим О. А., право власності на квартиру АДРЕСА_1 набула позивач ОСОБА_4 . Вказане право власності було зареєстровано КП «Дніпропетровське міжміське БТІ» ДОР 13.01.2012 року. Після того, як позивач дізналась про протиправне позбавлення її права власності на квартиру, 18.07.2019 року, за результатами розгляду заяви про вчинення кримінального правопорушення, Шевченківським відділенням поліції Дніпровського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019040640001626 від 18.07.2019 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, за фактом шахрайського заволодіння майном позивача. Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. 25.05.2019 року здійснено перереєстрацію квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1837510012101). Підставою перереєстрації права власності (квартири) став договір купівлі-продажу від 25.05.2019 року, реєстровий номер 979, за яким, позивач продала ОСОБА_2 спірну квартиру. В ході досудового розслідування кримінального провадження № 12019040640001626 від 18.07.2019 року для проведення почеркознавчих експертиз у ОСОБА_4 відібрано зразки почерку та вилучено оригінали документів, згідно яких ОСОБА_4 набула право власності на квартиру. Згідно висновку судового експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз Забуги А.В. № 5156-19 від 24.03.2020 року встановлено наступне: Підписи від імені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : а) у графі «ПРОДАВЕЦЬ:» договору купівлі-продажу від 25.05.2019, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. та зареєстрованого в реєстрі за №979; б) у графі «ПІДПИС:» заяви від імені ОСОБА_4 від 25.05.2019 року; в) у графі «ПІДПИС:» заяви від імені ОСОБА_2 від 25.05.2019 року; г) у графі «ПІДПИС:» заяви від імені ОСОБА_4 від 25.05.2019 року;- виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням її справжнього підпису. Таким чином, позивач не підписувала ні договір купівлі-продажу квартири від 25.05.2019 року, отже не вчиняла будь-яких дій, направлених на відчуження свого майна. Це свідчить про відсутність волевиявлення у позивача на укладення договору про відчуження майна на користь відповідача. Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права. Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису ч. 1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у ч. 1 ст. 215 ЦК України, так і у ст. ст. 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. Коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За висновком, викладеним у постанові від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16-ц Великої Палати Верховного Суду, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (п.7.18.). Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. У п. 7.34 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Враховуючи, що висновком експерта №5156-19 від 24.03.2020 року встановлено, що позивач не підписувала оскаржений договір купівлі-продажу, суд першої інстанції задовольняючи частково позов дійшов до обґрунтованого висновку про те, що договір укладено іншою особою, а не позивачем. Також суд першої інстанції обґрунтовано дійшов до висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача у даному випадку буде віндикаційний позов, оскільки між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Колегія суддів також не приймає доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції є втручанням на мирне володіння майном та порушення, на думку відповідача, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод виходячи з наступного. Згідно із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР і, з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, Закону України від 29.06.2004 № 1906-IV «Про міжнародні договори України», застосовується національними судами України як частина національного законодавства. У практиці Європейського Суду з прав людини напрацьовані три критерії, які слід оцінювати, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям. З огляду на характер спірних правовідносин втручання у право власності відповідача повністю відповідає критеріям, визначеним практикою ЄСПЛ. Фактично, законний власник майна - позивач, протягом кількох років вживає заходи щодо повернення викраденого у неї, шляхом використання підроблених документів, майна. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Пунктом 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 встановлено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК. Отже, витребування спірного майна на користь позивача з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування із її власності спірного майна здійснюється на підставі положень ст. 388 ЦК України, яка відповідає вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним. Сумніви фізичних чи юридичних осіб у правильності тлумачення та застосування цієї норми судами, не можуть свідчити про незаконність втручання у право власності. Витребування спірного майна на користь позивача по даній справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки її з порушенням вимог закону було позбавлено права на майно. Крім того, апеляційний суд вважає за-доцільне зазначити, що відповідач не позбавлений права звернутися до відповідних осіб, які здійснили незаконний продаж, з позовом про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, щодо компенсації внаслідок порушення права, що буде відповідати принципу пропорційності та відновленню справедливого балансу відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». Це цілком узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного суду, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-251 Оце 15, від 24 березня 2020 року у справі № 200/9962/17- ц та від 01 квітня 2020 року № 761/33877/16-ц, від 21 липня 2021 року у справі № 523/15769/17. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та прийшов до обґрунтованого висновку. Апеляційна скарга переповнена оцінкою доказів апелянтом, при цьому не вказується, які з доказів неправомірно були судом першої інстанції не прийняті, чи досліджувались із порушенням установленого законом порядку. Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 травня 2022 року в оскарженій частині - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: