Постанова 4813 № 509/630/21

Номер провадження: 22-ц/813/7106/22 Справа № 509/630/21 Головуючий у першій інстанції Пасечник М. Л. Доповідач Сєвєрова Є. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13.10.2022 м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії: головуючого судді Сєвєрової Є.С., суддів: Вадовської Л.М., Колеснікова Г.Я., за участю секретаря - Поворозко І.Ю., учасники справи: заявник ОСОБА_1 , заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 25 березня 2022 року у складі судді Пасечник М.Л., в с т а н о в и в: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення в тому, що заявник постійно проживав на території України з 03.12.1979 по 01.05.1992 і постійно проживав на території України станом на 24.08.1991. Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 25 березня 2022 року заяву залишено без розгляду, оскільки дані вимоги не підлягають судовому розгляду в окремому провадженні, відповідно, такий спір належить вирішувати у порядку позовного провадження. Не погодившись з зазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на час винесення ухвали суду змінилися обставини, представником апелянта були додані належні та допустимі докази на підтвердження наявності у ОСОБА_1 підстав на набуття громадянства, однак судом їх було грубо проігноровано. Міграційна служба в особі територіального підрозділу Біляївського відділу ГУ ДМС в Одеській області перевіривши поданий пакет документів, вказаних у Порядку, надала підтвердження того, що ОСОБА_1 має підстави для набуття громадянства України за умови підтвердження факту проживання на території України у судовому порядку. Щодо посилання суду на те, що лист міграційної служби не може бути прийнятий судом як доказ, з урахування того, що він не має реєстраційного номер, а також невідомо коли він був виданий представнику заявника, вказане не ґрунтується на жодній правовій нормі, оскільки відсутність реєстраційного номеру не свідчить про неналежність та недопустимість доказу. Даний лист містить всі необхідні реквізити, інформацію на підтвердження обставин подій, які зазначає заявник у своїй заяві. Надані заявником докази є належними і допустимими, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета розгляду, вони пов`язані з тими обставинами, які підтверджують факт постійного проживання на території України у визначений період. 22.08.2022 представником ГУ ДМС України в Одеській області надано суду відзив на апеляційну скаргу в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду без змін, посилаючись на те, що існує законодавчо визначена процедура згідно якої заяви та інші документи з питань громадянства подаються до територіального підрозділу ДМС України за місцем проживання особи в Україні. Зазначив, що наявний спір про право про встановлення факту, що має юридичне значення, тому він повинен розглядатись в порядку позовного провадження. Заявник та представник заінтересованої особи в судове засідання 13.10.2022 року не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином у зв`язку з чим суд вирішив розглянути справу без їх участі. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведенні в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд приходить до наступних висновків. Постановляючи ухвалу про залишення заяви без розгляду, суд першої інстанції послався на ч. 4 ст. 315 ЦПК України та виходив з того, що в даному випадку існує спір про право, який пов`язаний із набуттям заявником громадянства України. Проте, з таким висновком суду апеляційний суд не погоджується з огляду на наступне. Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Питання встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедури подання цих документів та провадження за ними врегульовано Указом Президента України від 27 березня 2001 року N 215/2001 "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України", яким затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України "Про громадянство України"). Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року N 1636-XII "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року). Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України" і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року. Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України в певний час. Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі N 521/21665/18, від 10 березня 2021 року у справі N 629/1748/20. При цьому, слід зазначити, що за положеннями цивільного процесуального законодавства суд, ухвалюючи рішення в справі, повинен повно і всебічно з`ясувати обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 263 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо (ст. 264 ЦПК України). В судовому рішенні, серед іншого, повинні міститися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи відповідне судове рішення. За умови наявності відповідних належних та допустимих доказів проживання особи на відповідній території, спірність такого факту виключається, а за умови ненадання належних доказів суд відмовляє у задоволенні заяви про встановлення факту особи на території України в певний час. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з даною заявою у порядку окремого провадження, просив встановити факт його постійного проживання на території України з 03.012.1979 по 01.05.1992 та станом на 24 серпня 1991 року. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, заявник посилався на те, що встановлення даного факту необхідне для вирішення питання підтвердження належності до громадянства України відповідно до ст. 8 ЗУ «Про громадянство». З огляду на вищевикладене, вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року є предметом розгляду в судах у порядку, передбаченому главою 6 розділу IV ЦПК України. Оскільки метою встановлення факту постійно проживання ОСОБА_1 на території України є необхідним для вирішення питання підтвердження належності до громадянства України, висновок суду першої інстанції про наявність спору про право, що пов`язане із набуттям заявником громадянства України є помилковим. Заявник у своїй заяві не вказував на наявність у нього права на набуття громадянства України, отже, в межах заявлених вимог слід здійснювати оцінку доказів щодо постійного проживання заявника на території України у зазначений ним період, на підставі яких судом ухвалюється рішення щодо наявності або відсутності правових підстав для задоволення заяви. Крім того та обставина, що заявником недотримано порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України) не позбавляє останнього права на звернення до суду з відповідною заявою, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року N15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі N 365/762/17 (провадження N61-38367св18). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. З урахуванням вище викладеного, апеляційний суд вважає, що оскаржувана ухвала не відповідає вимогам процесуального закону, а тому підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 25 березня 2022 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст складений 25.10.2022 Головуючий: Судді: