Постанова Київський апеляційний суд № 761/30261/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 761/30261/21 Головуючий у суді І інстанції Мальцев Д.О. Провадження № 22-ц/824/361/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 6 жовтня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Шевченківськогорайонного суду міста Києва від 12 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на дитину, в с т а н о в и в: У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила розірвати шлюб між нею та відповідачем, зареєстрований 18 червня 2016 року Печерським районним у м. Києві ВДРАЦС ГТУЮ у м. Києві, та стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання дитини - ОСОБА_3 у розмірі 16 000,00 грн щомісячно до 10-го числа кожного поточного місяця, починаючи з дня ухвалення судового рішення та до досягнення дочкою повноліття. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що з 18 червня 2016 року вона з відповідачем перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Утім, спільне життя між сторонами не склалось, шлюбні відносини фактично є припиненими, почуття любові та взаєморозуміння втрачені, сторони разом не проживають з 2018 року, не ведуть спільного господарства, не підтримують шлюбних стосунків, наміру зберегти сім`ю не мають, сім`я розпалась остаточно, подальше її збереження неможливе, шлюб існує лише формально і надання строку для примирення є недоречним та суперечить інтересам позивача та відповідача. Водночас після припинення шлюбно-сімейних відносин спільна малолітня дитина залишилась проживати разом з матір`ю та перебуває на її повному утриманні, хоча вона нерухомого майна у власності не має, а розмір її заробітної плати є невеликим.Між батьками не досягнуто згоди з приводу матеріального утримання дочки, відповідач майже не допомагає з витратами на дитину та в добровільному порядку грошове забезпечення у необхідному розмірі не надає. Дитина має проблеми зі здоров`ям, що потребує щорічного медичного огляду та обстеження. Відповідач у свою чергу має задовільний стан здоров`я, постійний офіційний дохід, нерухоме майно, готівкові збереження, у 2018 році отримав дохід від відчуження нерухомого майна, а інших дітей на утриманні не має, тому спроможний виконувати свої батьківські обов`язки по належному матеріальному забезпеченню спільної дитини у вигляді щомісячної сплати аліментів у розмірі 16 000,00 грн і підстав для його звільнення від такого обов`язку не існує. Рішенням Шевченківськогорайонного суду м. Києва від 12 листопада 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 18 червня 2016 року Печерським районним у м. Києві ВДРАЦС ГТУЮ у м. Києві, свідоцтво серія НОМЕР_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 8 000,00 грн щомісячно, починаючи з 19 серпня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Повернуто ОСОБА_1 з державного бюджету 50 % судового збору у розмірі 454,00 грн, сплаченого згідно із меморіальним ордером МВ 44722144 від 18 серпня 2021 року. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 454,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 454,00 грн. Допущено негайне виконання рішення про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинені, спільне господарство вони не ведуть, разом не проживають, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам кожного з них, що також визнав відповідач і проти розірвання шлюбу не заперечував, а відтак наявні підстави для задоволення позовних вимог у вказаній частині. Щодо вимог про стягнення аліментів на утримання дитини, то суд першої інстанції виходив з того, що малолітня дитина сторін проживає разом з позивачем, тому вона має передбачене законом право на матеріальне утримання спільної дитини з боку відповідача до досягнення нею повнолітнього віку, а зважаючи на установлені обставини, які повинні враховуватися при визначенні розміру аліментів, зокрема, майновий стан позивача і відповідача, його стан здоров`я, потреби та стан здоров`я дитини, з урахуванням принципів рівності обох батьків дбати про добробут дитини, суд дійшов висновку про спроможність відповідача надавати таке утримання у твердій грошовій сумі в розмірі 8 000,00 грн, що є розумним, справедливим, необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, який відповідатиме її інтересам та вимогам законодавства, а також не порушуватиме права батьків. В апеляційній скарзі, яка була доповнена, ОСОБА_1 просить зазначене судове рішення скасувати в частині відмови у стягненні аліментів в заявленому розмірі з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Доводи апеляційної скарги позивача зводяться до того, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 182 СК України та належним чином не оцінив подані нею докази, які свідчать про те, що стан здоров`я та матеріальне становище відповідача, наявне у нього на праві власності нерухоме майно, грошові кошти та інші матеріальні активи, ураховуючи відсутність у нього інших дітей та утриманців, дозволяють йому сплачувати аліменти на дитину в заявленому розмірі 16 000,00 грн, не створюючи при цьому для нього непомірного тягаря та забезпечуючи необхідний і достатній рівень розвитку дитини. Суд фактично вдався до дослідження та оцінки обставин, обов`язковість урахування яких при визначенні розміру аліментів законом не вимагається, а тому безпідставно зменшив заявлений розмір аліментів, зокрема, через недоведеність позивачем розміру здійснюваних на дитину щомісячних витрат на харчування, утримання, виховання тощо. Місцевий суд помилково не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 липня 2021 року у справі № 367/3084/18 та від 25 вересня 2019 року у справі № 755/14148/18, і, не навівши достатніх та обґрунтованих аргументів на користь зменшення розміру аліментів, фактично став на захист інтересів відповідача, ігноруючи при цьому законні інтереси дитини. Судом, навіть, не було враховано, що присуджений розмір аліментів в сумі 8 000,00 грн є меншим за розмір однієї чверті від заробітку (доходу) платника аліментів на одну дитину, право на стягнення якого, відповідно до вимог частини п`ятої статті 183 СК України гарантовано тому з батьків, з яким проживає дитина. Відповідач самостійно надав суду документи та підтвердив, що розмір його заробітної плати за 2020 рік склав 587 391,32 грн, а це майже 49 000,00 грн на місяць, тому у разі визначення аліментів у частці від заробітку, їх розмір склав би 12 250,00 грн, що в 1,5 рази більше присудженого, а отже, присуджуючи аліменти лише у розмірі 8 000,00 грн, суд першої інстанції не дотримався закладеного у законі справедливого балансу між інтересами дитини та інтересами платника аліментів. В доповненнях на апеляційну скаргу позивач також вказала, що стаття 182 СК України не встановлює обов`язкового врахування судом розміру витрат на дитину, які здійснюються тим подружжям, з ким вона проживає, хоча саме на їх оцінці суд помилково вибудував мотиви відмови у повному задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів та не врахував необхідності приділення першочергової уваги саме якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а також вимогам закону, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Цвєтошенко А.А. просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині стягнутого розміру аліментів з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, і порушення норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, стягнувши з нього на користь позивача аліменти на утримання спільної дитини у твердій грошовій формі в розмірі 5 000,00 грн. Аргументи апеляційної скарги відповідача зводяться до того, що оскаржуване рішення в частині стягнення аліментів у розмірі 8 000,00 грн є незаконним та необгрунтованим, оскільки судом першої інстанції не було встановлено розмір місячного бюджету дитини, на утримання якої стягуються аліменти, не з`ясовано потреби дитини та їх грошовий вимір, з якого мав виходити суд, присуджуючи розмір аліментів на її утримання, а з наданих позивачем документів неможливо встановити скільки саме дитина дійсно потребує коштів на місяць. Відповідач вважає, що стягнення аліментів на утримання дочки в сумі 5 000,00 грн буде законним та співмірним як для прожиткового мінімуму для дитини віком 5 років, так і вимог чинного сімейного законодавства про те, що аліменти є власністю дитини і повинні використовуватись виключно для задоволення потреб дитини, її гармонійного фізичного та духовного розгляду й не можуть слугувати для безпідставного збагачення отримувача аліментів. Жодних належних та достовірних доказів, які б підтверджували розмір щомісячних витрат на дитину, а саме цільове призначення аліментів, позивачем на надано, а витрати на дитину, на які остання посилалась, є додатковими та мають окремий порядок відшкодування. Відповідач погоджується на сплату аліментів у розмірі 5 000,00 грн на дитину відповідного віку, який більше ніж вдвічі перевищує рекомендований розмір аліментів на одну дитину та майже в чотири рази перевищує мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину. Натомість є недоведеним з боку позивача розмір аліментів в сумі 16 000,00 грн, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язок по утриманню дитини покладено у рівній мірі на обох батьків з урахуванням дотримання балансу відповідних їх прав та обов`язків. Отже, за змістом апеляційних скарг сторони оскаржують в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині частково задоволених позовних вимог про стягнення аліментів на дитину, а в іншій частині вирішених вимог позивача про розірвання шлюбу це судове рішення не оскаржується, тому відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається. У відзивах на апеляційні скарги кожна із сторін просить апеляційну скаргу іншого залишити без задоволення, а власну апеляційну скаргу задовольнити з підстав і мотивів, що викладені в них. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи та їх представників, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзивів на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 18 червня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстрували у Печерському районному у м. Києві ВДРАЦС ГТУЮ у м. Києві шлюб, під час якого у них народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З матеріалів справи вбачається та не заперечувалось сторонами, що після припинення шлюбних відносин сторін дитина залишилась проживати разом з матір`ю. Встановлено, що малолітня ОСОБА_3 має діагноз «Двостулковий аортальний клапан. Невеликий стеноз клапана аорти. Додаткова ліва верхня порожниста вена, яка дренується в розширений коронарний синус» та згідно консультативного висновку ДУ «Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії» від 24 червня 2021 року дитині рекомендовано спостереження кардіолога за місцем проживання та повторна консультація через 1-2 роки. Як свідчать матеріали справи, дитина сторін протягом 2019-2020 років навчалась у приватному закладі дошкільної освіти «Академікс» ТОВ «Академія сучасної освіти», а позивачем до матеріалів справи долучені численні рахунки на оплату харчування дочки за період з 2019 року по 2020 рік у вказаному навчальному закладі, рахунки на оплату благодійних внесків. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отримувати необхідний і достатній розмір аліментів - це безумовне право, визначене законом, яке захищається в судовому порядку. Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Згідно із статтею 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Предметом їх основного піклування є найкращі інтереси дитини. Обов`язок виховувати та розвивати дитину найважливіший обов`язок матері і батька. У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 7 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олссон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 6 СК України). Приписами статті 141 СК України визначено, що мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Обов`язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов`язків (частина друга статті 51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві, зокрема статтею 180 СК України на батьків покладено обов`язок по утриманню дитини до досягнення нею повноліття. Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття. У відповідності до роз`яснень, наданих у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Отже, правова природа аліментів у розумінні глави 15 СК України є такою, що, з одного боку, вони є правом, а з іншого обов`язком, і надаються тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, на її утримання тому з батьків, з ким проживає дитина. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів (частини перша - третя статті 181 СК України). Згідно із частиною першою статті 184 СК України суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі. З аналізу наведених правових норм, можна дійти висновку, що відповідач зобов`язаний утримувати спільну з позивачем дитину і створювати необхідні передумови для розвитку і забезпечення організації її життя нарівні з позивачем. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила стягувати з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання спільної дочки у твердій грошовій сумі в розмірі 16 000,00 грн щомісячно, починаючи з дня ухвалення судового рішення та до досягнення дитиною повноліття, посилаючись на те, що після фактичного припинення шлюбно-сімейних відносин у 2018 році між нею та відповідачем не досягнуто згоди з приводу матеріального утримання дочки, останній майже не допомагає з витратами на дитину та в добровільному порядку грошове забезпечення у необхідному розмірі не надає, хоча має таку змогу, оскільки є особою із задовільним станом здоров`я, працевлаштований, отримує постійний офіційний дохід, має у власності нерухоме майно, готівкові збереження, у 2018 році отримав дохід від відчуження нерухомого майна та інших дітей на утриманні не має, відтак спроможний надавати своїй дитині матеріальну підтримку наналежному рівні у вигляді щомісячної сплати аліментів в заявленому розмірі. ОСОБА_2 не заперечував проти стягнення з нього аліментів у твердій грошовій сумі у розмірі 5 000,00 грн, одночасно зазначивши, що заперечує проти тверджень позивача про те, що він не приймав участі в утриманні спільної дитини та її вихованні і останньою не надано доказів його ухилення з 2018 року від утримання спільної дочки. За попередньою домовленістю з позивачем він проводив час з дитиною, купував одяг, товари та інші речі, які потрібні дитині. Відповідачу відомо про вроджену ваду серця спільної дочки, однак саме за його ініціативою дитина обстежувалась та продовжує обстежуватись у ДУ «Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України», що для позивача не зумовлює жодних додаткових витрат. Вказав, що єдиним джерелом його доходу є заробітна плата, середній розмір якої на посаді начальника шостого відділу управління виявлення та розшуку активів АРМА з урахуванням всіх надбавок, матеріальної допомоги і соціальних виплат становить 48 950,00 грн та змінюється протягом року в сторону зменшення, а саме в різні місяці становить від 34 199,69 грн до 34 870,78 грн. Тому стягнення аліментів у розмірі, визначеному позивачем, буде фактично становити 50 % місячного доходу відповідача, що не відповідає вимогам законодавства та принципам розумності і справедливості. Крім того, дохід, отриманий від продажу нерухомого майна є грошовим еквівалентом вартості цього майна та не є видом заробітку, з якого стягуються аліменти. При цьому батько та матір мають рівні права та обов`язки щодо дитини, а позивачем не доведено, що витрати на дитину складають 32 000,00 грн на місяць, як не надано доказів того, що половину вказаних витрат вона несе самостійно. Відповідно до положень статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати (частини третя статті 182 СК України). Згідно із вимогами статті 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Відповідно до частин першої, другої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. За змістом статті 179 СК України аліменти можуть виплачуватися на ім`я батьків або інших законних представників дитини, які розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Під цільовим призначенням при цьому потрібно розуміти витрати спрямовані на забезпечення потреб та інтересів дитини, зокрема потреби у харчуванні, лікуванні, одязі, гігієні, забезпечення речами, необхідними для розвитку і виховання дитини, реалізації її здібностей. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі статтями 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛзмагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Тобто, саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача на утримання малолітньої дочки, суд першої інстанції врахувавши стан здоров`я та матеріальне становище сторін та їх дитини, дійшов висновку визначений розмір утримання в сумі 8 000,00 грн буде достатнім для задоволення потреб дитини з урахуванням обов`язку обох батьків дбати про її добробут та забезпечить малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,гармонійний розвиток її здібностей та достатній рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Так, суд першої інстанції встановив, що згідно із довідкою від 18 серпня 2021 року № ДС-Вих-2021-0000000009 ОСОБА_1 працює в ТОВ «ДК Проперті Сервісес», займаючи посаду провідного консультанта, а дохід, отриманий позивачем за основним місцем роботи за 2020 рік склав 305 478,76 грн (з вирахуванням податків та обов`язкових платежів). ОСОБА_2 працює на посаді начальника відділу із 7 лютого 2018 року в Національному агентстві України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів і згідно довідки від 21 вересня 2021 року № 179 його заробітна плата за період із 1 січня 2020 по 31 грудня 2020 року склала 587 391,32 грн (з вирахуванням податків та обов`язкових платежів). При цьому, із вказаної довідки роботодавця відповідача вбачається, що щомісячна заробітна плата варіювалась від 34 199,69 грн до 39 012, 74 грн, за виключенням наступних місяців: 82 091,53 грн - березень 2020 року, 69 764,44 грн - липень 2020 року, 51 453, 46 грн - вересень 2020 року, 58 188, 20 грн - листопад 2020 року, 75 498, 34 грн - грудень 2020 року. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано погодився з доводами відповідача про те, що в окремі місяці трудової діяльності розмір аліментів, які просить стягувати з нього позивач фактично становитиме половину місячного доходу відповідача. З матеріалів справи також вбачається, що відповідач з грудня 2004 року має у приватній власності нерухоме майно, а саме: житловий будинок загальною площею 160,3 кв. м та дві земельні ділянки площею 0,2299 га та 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач несе значні витрати на утримання зазначеного майна чи вказане майно приносить йому дохід, який би міг би бути врахований судом при визначенні розміру аліментів на утримання спільної дитини сторін. Суд з правомірною критичністю оцінив доводи позивача щодо урахування при визначенні розміру аліментів надання відповідачем коштів у позику третім особам, адже позивачем не підтверджено того, що станом на день звернення до суду з вказаним позовом відповідач отримував від цього будь-який дохід. Як свідчать матеріали справи, відповідач, згідно щорічної Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2018 рік отримав дохід від відчуження нерухомого майна у розмірі 3 102 000,00 грн та придбав житло у м. Києві, однак з позовними вимогами про стягнення аліментів позивач звернулась лише 19 серпня 2021 року, а тому суд правильно вважав, що дохід, отриманий відповідачем у 2018 році за відчуження нерухомого майна не може бути включений до коштів, які мають враховуватись судом при визначені розміру аліментів. Крім того, вірними є висновки місцевого суду про те, що вказані кошти не є видом заробітку (доходу), з якого стягуються аліментні платежі у розумінні Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, а є грошовим еквівалентом вартості цього майна до його продажу, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 758/10761/13-ц. Як відповідач, так і позивач зобов`язанні в однаковій мірі та у відповідності до вимог чинного сімейного законодавства, утримувати свою дитину, відчувати відповідальність за неї, забезпечувати їй гарні умови для проживання та виховання, у тому числі забезпечувати матеріально. Судом першої інстанції було враховано, що стягнення аліментів має ціль найбільш повно захищати інтереси дитини, забезпечити їй не тільки необхідні кошти для існування, але і зберегти по можливості той рівень життя, який дитина мала при сумісному проживанні з обома батьками. При цьому, процесуальний обов`язок по доказуванню позовних вимог про стягнення аліментів, їх розміру та тих обставин, на які позивач посилалася в обґрунтування своїх вимог покладається саме на неї і не може перекладатись на відповідача обов`язок по спростуванню доводів позивача. Проте, матеріалами справи не підтверджено тієї обставини, що позивач змушена щомісячно нести витрати на утримання дитини у розмірі 32 000,00 грн і дитина сторін потребує саме такого розміру витрат батьків на свій розвиток, навчання, проживання, харчування тощо, а також відсутні докази того, що вказані витрати позивач несе одноособово, а відповідач взагалі не надає коштів на утримання дитини. Розглядаючи дану справу та ухвалюючи рішення суду по суті позовних вимог, районний суд правомірно відхилив надані позивачем квитанції, рахунки та договори, оскільки вказані докази надані за період з 2016 року по 2021 рік, тобто за період перебування сторін у шлюбі, і з наданих квитанцій неможливо достеменно встановити, що лише позивач несла зазначені витрати, а також встановити те, що всі витрати, підтверджені зазначеними доказами, стосувались необхідного матеріального забезпечення спільної дитини сторін. Водночас залишився так і недоведеним в судовому засіданні факт того, з якого саме періоду відповідач перестав надавати або надавав матеріальну допомогу на утримання доньки не у повному обсязі. Крім того, витрати на навчання малолітньої дочки у спеціалізованому навчальному закладі у зв`язку із розвитком певних її здібностей, витрати на медичне обслуговування через вроджену хворобу серця та інші витрати, зумовлені, як негативними, так і позитивними фактами, що вимагає додаткових матеріальних витрат, за своєю суттю є додатковими витратами на дитину в розумінні статті 185 СК України. Тобто, позивач не позбавлена права на компенсацію додаткових витрат пов`язаних із розвитком здібностей дитини та компенсації витрат понесених на лікування в порядку, передбаченому статтею 185 СК України. Встановивши ту обставину, що відповідно до вимог сімейного законодавства дитина має право на отримання матеріальної допомоги з боку обох батьків в рівних частках, а позивач та відповідач є офіційно працевлаштованими особами, які мають лише регулярний дохід (заробіток), з урахуванням стану здоров`я і матеріального становища дитини та її батьків, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо необхідності покладення на відповідача аліментного зобов`язання у вигляді щомісячної сплати аліментів у твердій грошовій сумі в розмірі 8 000,00 грн на утримання своєї дитини на користь позивача, що відповідатиме інтересам дочки, сприятиме її нормальному розвитку та не поставить її батька у скрутне матеріальне становище. На спростування зроблених судом висновків позивач не навела переконливих доводів щодо можливості відповідача сплачувати аліменти у заявленому нею розмірі 16 000,00 грн, зокрема матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що наявне у власності відповідача рухоме або нерухомого майно приносить йому дохід, він поніс значні витрати на придбання такого майна чи на його утримання, а також, що він має інші доходи окрім офіційного розміру заробітної плати за основним місцем роботи та на підтвердження інших обставини, що мають істотне значення для визначення розміру стягуваних аліментів. Колегія суддів вважає визначений судом першої інстанції розмір аліментів справедливим та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, який відповідатиме її інтересам та вимогам закону, а також не порушуватиме права батьків з урахуванням їх фінансової спроможності. При цьому позивач за власним розсудом просила стягнути з відповідача аліменти саме у твердій грошовій сумі щомісячно, а в силу диспозитивності цивільного судочинства суд не може виходити за межі позовних вимог. Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахувавши обставини, визначені статтею 182 СК України, суд першої інстанції, дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 8 000,00 грн щомісячно, оскільки на відповідача як на батька дитини покладено однаковий з позивачем обов`язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, яка проживає разом із матір`ю. Обґрунтовуючи розмір аліментів, районний суд, оцінивши надані сторонами докази, правильно виходив із того, що майновий стан відповідача дозволяє йому сплачувати аліменти у зазначеному розмірі. Відповідач не надав доказів на підтвердження неможливості сплачувати аліменти у розмірі 8 000,00 грн щомісячно. Посилання відповідача на прожитковий мінімум для дитини віком до 6 років, встановлений Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» є необґрунтованим, оскільки встановлений законом прожитковий мінімум для дитини відповідного віку не є безумовною підставою для визначення судом саме такого розміру аліментів з огляду на те, що розмір матеріального утримання дітей визначається відповідно до вимог статей 182, 183, 184 СК України, у тому числі з урахуванням доходу відповідача таінших обставин, що мають істотне значення для визначення розміру аліментів. Тобто, закріплений на законодавчому рівні мінімальний розмір аліментів не виконує обмежувальну функцію при визначенні розміру аліментів, який цей мінімум перевищує. Присуджений розмір утримання в сумі 8 000,00 грн, на переконання колегії суддів, є розумним і пропорційним з огляду на встановлені обставини справи, зміст позовних вимог та заперечення проти них, перш за все він відповідатиме інтересам дитини, які переважають над інтересами батьків, та принципу рівності прав та обов`язків батьків щодо дитини, а також є необхідним для забезпечення гармонійного розвитку дитини та її реальних потреб, тоді як доказів того, що відповідач немає об`єктивної можливості надавати матеріальну допомогу на такому рівні і буде перебувати у скрутному матеріальному становищі матеріали справи не містять та під час перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку ці обставини свого підтвердження не знайшли. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом (стаття 192 СК України). З урахуванням вищенаведеного, доводи апеляційних скарг ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні сторонами спірних правовідносин та положень чинного сімейного законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційних скарг сторін. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову в оскаржуваній сторонами частині, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційні скарги залишаються без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Шевченківськогорайонного суду міста Києва від 12 листопада 2021 року- без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко