Постанова 4824 № 754/6947/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №754/6947/18 Головуючий у 1 інстанції: Лісовська О.В. провадження №22-ц/824/8481/2022 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 05 жовтня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Сушко Л.П., Суханової Є.М., при секретарі: Панчошній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Попової Олександри Валеріївни, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, - в с т а н о в и в : У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовував тим, що 17.07.2008 року між АКБ «УкрСоцбанк» та ним ( ОСОБА_1 ) укладений Договір кредиту №05-038/426, відповідно до якого Банк зобов`язувався надати кредит у розмірі 80 000 доларів США на споживчі цілі, а саме: придбання нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 . В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 17.07.2008 року між Банком та ним ( ОСОБА_1 ) був укладений Іпотечний договір №02-038/430, відповідно до якого в іпотеку Банку була передана квартира АДРЕСА_1 . Вказував, що 05 жовтня 2017 року від приватного нотаріуса КМНО Кобелєвої А.М. позивачем була отримана заява ПАТ «УкрСоцбанк» про наміри банку звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному ст.37 Закону України «Про іпотеку». Позивачем була надана відповідь на отримане звернення 13.10.2017 року. Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.05.2018 року власником квартири АДРЕСА_1 є ПАТ «УкрСоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.05.2018 року про реєстрацію права власності за ПАТ «УкрСоцбанк», внесеного державним реєстратором Поповою О.В. Позивач вважав такі дії кредитора незаконними, оскільки при внесенні змін до державного реєстру було допущено порушення вимог діючого законодавства, що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом, в якому він просив суд визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Попової О.В. від 03.05.2018 року про державну реєстрацію права власності, індексний номер 40916422, на квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності №25981952 на квартиру АДРЕСА_1 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.05.2018 року державним реєстратором Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Поповою Олександрою Валеріївною. 17.12.2019 року судом задоволено клопотання представника відповідача і замінено відповідача АТ «УкрСоцбанк» на відповідача АТ «Альфа-Банк». 27.05.2020 року до суду надійшла заява позивача про зміну предмету позову, відповідно до якої позивач просив суд: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Попової Олександри Валеріївни від 03.05.2018 року про державну реєстрацію права власності, індексний номер 40916422, на квартиру АДРЕСА_1 , та припинити право власності АТ «Альфа-Банк» (правонаступника АТ «УкрСоцбанк») на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 25981952); скасувати запис про право власності №25981952 на квартиру АДРЕСА_1 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.05.2018 року державним реєстратором Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Поповою Олександрою Валеріївною. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 травня 2022 року позов задоволено. Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Попової О.В. від 03.05.2018 року про державну реєстрацію права власності, індексний номер 40916422, на квартиру АДРЕСА_1 , та припинено право власності АТ «Альфа-Банк» (правонаступника АТ «УкрСоцбанк») на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 25981952). Скасовано запис про право власності №25981952 на квартиру АДРЕСА_1 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 02.05.2018 року державним реєстратором Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району Київської області» Поповою О.В. Стягнуто з державного реєстратора Комунального підприємства «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району» Київської області Попової О.В. на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 057 грн 20 коп. В апеляційній скарзі АТ «Альфа-Банк» з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позовні вимоги залишити без задоволення. Скаргу обґрунтовано тим, що з урахуванням умов укладеного між сторонами іпотечного договору, зокрема пункту 4.5.3, яким передбачено можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку, передбаченому статтею 37 Законом України «Про іпотеку», ПАТ «Укрсоцбанк» мало право у досудовому порядку задовольнити свої вимоги шляхом реєстрації свого права власності на предмет іпотеки на підставі вказаного застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя». Апелянт вказує, що така правова практика є сталою та не змінювалась від 2012 року, а саме з часу винесення Постанови Верховного Суду України від 18.09.2012 року по справі 21-236а12. Вважає, що посилання суду на необхідність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є хибним та незаконним, так як застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, редакція статей 36, 37 Закону №898-IV, викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу III «Перехідні положення» Закону № 800-VI, не змінювала встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнювала їх, як неодноразово було підкреслено як Верховним Судом України, так і Верховним Судом. Також зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази одночасної наявності всіх умов, за яких діє мораторій, а тому є незрозумілим, на підставі яких доказів судом першої інстанції встановлено той факт, що на спірні правовідносини розповсюджується мораторій. Відтак, такий висновок суду базується виключно на припущеннях, які позивачем не доведено належними та допустимими доказами, а суд не перевірив достовірності таких обставин. Таким чином, позивач безпідставно посилається на мораторій, а також не довів належними та допустимими доказами той факт, що на спірні правовідносини розповсюджується мораторій, а саме: докази того, що спірна квартира є місцем проживання позивача, до того ж єдиним, не надав доказів відсутності житла у спільній сумісній власності, а також доказів того, що не відбувалось відчуження житла в період від дня укладення іпотечного договору і до звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, в даному випадку положення вищевказаного Закону України застосуванню не підлягають, оскільки звернення стягнення на квартиру позивача, як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, а згідно ст.37 Закону України «Про іпотеку» в позасудовому порядку. Отже, вважає, що не заслуговують на увагу доводи позивача в тому, що Закон про мораторій діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Закон України «Про мораторій» не застосовується до позасудового способу звернення стягнення, коли державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем не у примусовому порядку, а згідно зі ст.37 Закону України «Про іпотеку». Окрім того, на даний час мораторій вже припинив свою дію. Вказує, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Зважаючи на викладене, в даній справі створюються умови, коли для вирішення одного спору потрібно ініціювати два і більше процесів. Проте, рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і ефективно захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до суду й отримувати ще одне рішення - це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Вважає, що судом першої інстанції застосовано неефективний спосіб захисту, порушено принцип диспозитивності, неповно з`ясовані обставини справи, не враховано суттєві обставин та не надано їм належної правової оцінки, порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що вимоги діючого законодавства свідчать про те, що у Відповідача-1 (Державного реєстратора) були відсутні правові підстави для прийняття рішення про проведення державної реєстрації права власності на квартиру позивача, оскільки будь-якого окремого договору між сторонами не було укладено, як і відсутнє було рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є обов`язковими умовами можливості звернення стягнення на предмет вказаного договору іпотеки, що свідчить про незаконність дій відповідачів. Судом встановлено, що сторони за договором іпотеки дійшли згоди, що право власності на об`єкт заставленого майна виникає лише у певному випадку, а саме, на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Суд першої інстанції правильно вказав, що правовою підставою переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки міг бути договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, та який був би правовою підставою для реєстрації права власності квартири за банком. Встановивши, що між банком і позивачами відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, та є правовою підставою для реєстрації права власності на квартиру за банком, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого правового висновку про те, що дії державного реєстратора щодо реєстрації за банком права власності на спірну квартиру не можна вважати законними. При цьому, місцевим судом правильно враховано аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18). Тобто, на час виникнення кредитних правовідносин чинне на той час законодавство передбачало задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку виключно на підставі окремого договору, а застереження в іпотечному договорі могло визначати лише умови договору про задоволення вимог іпотеко держателя. Вважає, що суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та встановив наявність передбачених цим законом умов для його застосування. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Таким чином, на даний момент, внаслідок зміни законодавства, відповідно до ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ефективним способом захисту права приватної власності позивача є визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Комунальним підприємством «Центр розвитку та інвестицій Васильківського району» (Київська область) Попової Олександри Валеріївни від 03.05.2018 року про державну реєстрацію (індексний номер 40916422), та припинення права власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 25981982). Зазначає, що наявність у ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру підтверджується Договором купівлі-продажу квартири від 18 липня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ханіною А.В., зареєстрованого в реєстрі за №1388, який є достатньою підставою для поновлення відомостей про право власності після виключення з реєстру права власності на квартиру позивача за АТ «Альфа-Банк» на підставі рішення суду. З огляду на це, вважає, що в процесі розгляду справи відповідачами не спростовано доводів позовної заяви, а тому суд першої інстанції прийняв законне та обгрунтоване рішення, яким задовольнив позов, і з таким рішенням ОСОБА_1 погоджується в повному обсязі. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що у даному випадку відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що 17.07.2008 року між АКБ «УкрСоцбанк» та ОСОБА_1 укладений Договір кредиту №05-038/426, відповідно до якого Банк зобов`язувався надати кредит у розмірі 80000 доларів США на споживчі цілі, а саме придбання нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 17.07.2008 року між Банком та ОСОБА_1 був укладений Іпотечний договір №02-038/430, відповідно до якого в іпотеку Банку була передана квартира АДРЕСА_1 . 05.10.2017 року від приватного нотаріуса КМНО Кобелєвої А.М. позивачем була отримана заява ПАТ «УкрСоцбанк» про наміри банку звернути стягнення на предмет іпотеки у порядку, визначеному ст.37 Закону України «Про іпотеку». Позивачем була надана відповідь на отримане звернення 13.10.2017 року. Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.05.2018 року власником квартири АДРЕСА_1 є ПАТ «УкрСоцбанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.05.2018 року про реєстрацію права власності за ПАТ «УкрСоцбанк», внесеного державним реєстратором Поповою О.В. 10.09.2019 року загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк». За п.1 Передавального акту від 15.10.2019 року внаслідок реорганізації шляхом приєднання АТ «Укрсоцбанк» правонаступником усього його майна, майнових прав та обов`язків за цим актом є АТ «Альфа-Банк». Правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк» виникає у АТ «Альфа-Банк» з дати затвердження цього Передавального акту загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» та рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15.10.2019 року. У своїх позовних вимогах позивач просив суд визнати протиправним та скасувати запис державного реєстратора щодо зміни власника квартири, зважаючи на те, що такі дії є неправомірними та не відповідають вимогам діючого законодавства. Згідно зі ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до ст.33 вказаного Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодерждателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». За статтею 36 Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Згідно з ч.1, 2 ст.37 Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Наведені вище вимоги діючого законодавства свідчать про те, що у відповідача 1 (Державного реєстратора) були відсутні правові підстави для прийняття рішення про проведення державної реєстрації права власності на квартиру позивача, оскільки будь-якого окремого договору між сторонами не було укладено, як і відсутнє було рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є обов`язковими умовами можливості звернення стягнення на предмет вказаного договору іпотеки, що свідчить про незаконність дій відповідачів. Як вбачається з договору іпотеки, позивач та Банк досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку"; отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іподекодержателя, у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". З наведеного слідує висновок про те, що сторони за договором іпотеки дійшли згоди, що право власності на об`єкт заставленого майна виникає лише у певному випадку, а саме, на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". Також, відповідно до вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст.4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі ст.5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Відповідно до Постанови Верховного суду від 31.10.2018 року у справі №465/1310/17 звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Як вірно зазначено судом, визначальним при вирішенні спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки без згоди власника майна. Дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, розповсюджується і на позасудовий порядок такого стягнення. Згідно з постановою Верховного Суду від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15ц Великої Палати Верховного суду держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Судом вірно застосовано при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно з вимогами ст.76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Зважаючи на викладене вище, суд прийшов до правильного висновку, що у даному випадку відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", у зв`язку з чим вірно вважав за можливе позовні вимоги задовольнити, визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також скасувати відповідний запис у реєстрі. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 травня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 19 жовтня 2022 року. Головуючий: Судді: