Постанова 4857 № 500/5244/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2022 рокуЛьвівСправа № 500/5244/21 пров. № А/857/21026/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Довгополова О.М., суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В., з участю секретаря судового засідання Приступи Р.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Тернопільської обласної прокуратури на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку, - суддя (судді) в суді першої інстанції Баранюк А.З., час ухвалення рішення: 12:56:09, місце ухвалення рішення м. Тернопіль, дата складання повного тексту рішення: 12.10.2021, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Тернопільської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні в сумі 489826,33 грн. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року позов задоволено частково. Зобов`язано Тернопільську обласну прокуратуру нарахувати та виплатити ОСОБА_1 14362 (чотирнадцять тисяч триста шістдесят дві) грн 07 коп. за час затримки повного розрахунку при звільненні з роботи за період з 28 квітня 2020 року по 19 липня 2021 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення мотивоване тим, що до відповідача слід застосувати відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену ст.117 КЗпП України. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням в частині задоволення позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій з посиланням на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд при ухваленні рішення неправильно застосував ст. ст. 116, 117 КЗпП України, не застосував норми Закону України «Про прокуратуру». Зазначає, що неправильним є застосування в оскаржуваному рішенні постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/21, оскільки вказана постанова стосується працівника Державної кримінально-Виконавчої служби та не враховує спеціального законодавства, що регулює питання проходження служби в органах прокуратури. Представник апелянта у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити її з підстав, що у ній наведені. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 29.12.1988 по 30.04.2020 проходив службу в органах прокуратури України, що підтверджується записами в трудовій книжці позивача НОМЕР_1 від 10.03.2015. Наказом прокурора області №259К від 28.04.2020 ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу організації представництва в суді та при виконанні судових рішень управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Тернопільської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.04.2020. Цим же наказом зобов`язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та провести усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. Позивач, виявивши невиплату йому вихідної допомоги при звільненні, звернувся із позовом до суду за захистом своїх порушених прав. Тернопільський окружний адміністративний суд своїм рішенням від 14.04.2021 по справі №500/1013/21, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2021, стягнув з Тернопільської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв`язку із звільненням в розмірі середньомісячної заробітної плати в сумі 33360,27 грн, за виключенням обов`язкових платежів до бюджетів. На виконання судового рішення, 19.07.2021 з реєстраційного рахунку Тернопільської обласної прокуратури Головним управлінням Державної казначейської служби України у Тернопільській області було здійснено безспірне стягнення вихідної допомоги при звільненні на користь ОСОБА_1 в сумі 33360,27 грн. Оскільки суму вихідної допомоги позивач отримав 19.07.2021, відтак вважає, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні в сумі 489826,33 грн, що і слугувало підставою на його звернення до суду із даним позовом. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що відповідає обставинам справи та правильному застосуванню норм матеріального права з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із того, що статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 провадження № 11-1329апп18, під час перегляду судового рішення стосовно подібних спірних правовідносин, які виникли з відносин публічної служби (звільнення з публічної служби), вказано, що відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу. Як передбачено статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Згідно вимог ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Велика Палата Верховного Суду з аналізу зазначених законодавчих норм зауважила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Аналізуючи викладені вище норми законодавства, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зауважила, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві. Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Вказала, що при цьому необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за спірний період можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Отже, виходячи з вищенаведеного, з врахуванням принципу співмірності та наявність спору про розмір відповідних сум, суд вірно вважав, що до відповідача необхідно застосувати відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП України, та зобов`язати його виплатити позивачеві належну суму за час затримки розрахунку при звільненні за період: з 28.04.2020 до моменту проведення повного розрахунку 19.07.2021, з врахуванням даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за спірний період. Згідно вказаних даних, середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за 2020 становила 35,9%, за січень-липень 2021 становила 34,3%. Як встановлено судом, на виконання рішення суду на користь позивача здійснено безспірне стягнення вихідної допомоги при звільненні у сумі 33360,27 грн. Отже, з врахуванням середньозваженої ставки за кредитами в річному обчисленні за вказані періоди, позивач має право на нарахування та виплату йому належної суми у розмірі 14362,07 грн (66,54 грн за 29-30 квітня 2020 року, 7984,24 грн за травень-грудень 2020 року, 5726,28 грн за період з січня по червень 2021 року та 585,01 грн за період з 01.07.2021 по 19.07.2021). Враховуючи наведене, суд дійшов вірного висновку про задоволення позову в цій частині. При цьому, колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29). Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 308, 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. ст. 316, 321, 322, ч. 1 ст. 325 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Тернопільської обласної прокуратури залишити без задоволення. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 500/5244/21 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. М. Довгополов судді Р. Й. Коваль В. В. Гуляк Повне судове рішення складено у зв`язку з перебуванням суддів у відпустці та тимчасовою непрацездатністю судді Коваля Р.Й. 14.10.2022.