Постанова Одеський апеляційний суд № 515/417/20

Номер провадження: 22-ц/813/2486/22 Справа № 515/417/20 Головуючий у першій інстанції Варгаракі С. М. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06.09.2022 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Князюка О.В., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Дубрянської Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області) про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та скасування державної реєстрації, на рішення Арцизького районного суду Одеської області, ухваленого під головуванням судді Варгаракі С.М. 10 лютого 2021 року у м. Арциз Одеської області, - встановила: У березні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_1 щодо спадкового майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на наступні обставини. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивача ОСОБА_3 , однак в установлений законом строк ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги, не звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. У 2018 року їй стало відомо, що 05 грудня 2018 року Саратською районною державною нотаріальною конторою, на підставі ст.1264 ЦК України, спадкоємцю четвертої черги за законом щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , - ОСОБА_1 , було видано свідоцтво про спадщину за законом на земельну ділянку загальною площею 3,7736 га, кадастровий номер 5125085200:01:001:0508, яка розташована на території Трапівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області. Відповідач ОСОБА_1 отримав оспорюване свідоцтво про право на спадщину за законом внаслідок ухвалення Татарбунарським районним судом Одеської області рішення від 24 квітня 2018 року у цивільній справі № 515/1862/17 про встановлення факту проживання однією сім`єю не менш, як п`ять років до часу відкриття спадщини. Постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції від 24 квітня 2018 року було скасовано, а заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. А тому ОСОБА_2 вважала, що скасоване судове рішення, на підставі якого нотаріусом було видане свідоцтво про право на спадщину за законом відповідачу, втратило юридичну силу, що являється підставою для визнання такого свідоцтва недійсним. Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 грудня 2018 року, видане державним нотаріусом Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області Колісник Д.Ю. на ім`я ОСОБА_1 , реєстровий № 785 на земельну ділянку з кадастровим номером 5125085200:01:001:0508, що розташована на території Трапівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, та скасовано державну реєстрацію на земельну ділянку з кадастровим номером 5125085200:01:001:0508 на ім`я ОСОБА_1 , номер запису 29272144 від 05 грудня 2018 року. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта, судом не було враховано, що позивач спадщину не прийняла та оформила свої спадкові права, а тому вона не має права вимоги до ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги є повністю ідентичним доводам заперечень на позовну заяву, та скарга не містить нових обставин, що підлягають встановленню, доказів, які підлягають дослідженню чи оцінці. Сторони про розгляд справи на 06.09.2022 року були сповіщені належним чином. Від учасників справи надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутністю. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для часткового скасування судового рішення та ухвалення у відповідній частині нового судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Житомир, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 15 серпня 2018 року (а. с. 57, 111). 02 жовтня 2018 року, на підставі заяви ОСОБА_1 , Саратською районною державною нотаріальною конторою Одеської області була заведена спадкова справа № 274/2018 щодо майна померлого ОСОБА_3 . З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 08 вересня 2020 року (а.с.92) вбачається, що після смерті спадкодавця ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , державним нотаріусом Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області Колісником Д.Ю. була відкрита спадкова справа за номером у спадковому реєстрі 63083763, зареєстрована у нотаріуса за № 274/2018 від 02 жовтня 2018 року; видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину від 05 грудня 2018 року за № 785 у реєстрі (а.с.94-152). Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 квітня 2018 року було встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім`єю не менше п`яти років до дня його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 7-9). Постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 квітня 2018 року скасовано, а заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини - залишено без розгляду. При цьому, судом апеляційної інстанції у процесі розгляду справи було встановлено, що ОСОБА_3 , раніше судимий 05 квітня 2004 року Татарбунарським районним судом Одеської області за ч.1ст.115 КК України до 7 років позбавлення волі, в черговий раз був засуджений 26 грудня 2014 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області за п.13ч.2ст.115 КК України до 11 років позбавлення волі. Відповідно актового запису про смерть №426 від 11 лютого 2016 року, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Реєстрація смерті проведена за місцем знаходження установи відбування покарання. Згідно копії довідки виконкому Трапівської сільської ради Татарбунарського району, Одеської області від 05 грудня 2017 року на момент смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у житловому будинку по АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований та не проживав. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме: на житловий будинок по АДРЕСА_1 та земельну ділянку, яка належала йому на підставі державного акту на право приватної власності на землю, площею 3,77 га, що розташована на території Трапівської сільської ради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с.49,52-54). З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 01 серпня 1993 року знаходиться у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та проживає в АДРЕСА_2 (а.с.2,14зворот). Таким чином, апеляційний суд встановив, що: заявник був одружений, мав свою сім`ю, був молодше ОСОБА_3 більш ніж на 20 років та проживав в іншому селі; ОСОБА_3 , був засуджений за умисні вбивства у 2004 та 2014 роках, перебував під вартою з 17 липня 2014 року, а в подальшому - відбував покарання у місцях позбавлення волі, де і помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . За таких обставин, суд першої інстанції дійшов хибного висновку, що ОСОБА_1 проживав разом із ОСОБА_3 з квітня 2010 року однією сім`єю не менше п`яти років до дня його смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ще й за місцем його (заявника) проживання, незважаючи на наявність у ОСОБА_3 свого житла. Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року. Крім того, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 червня 2018 року у цивільній справі №523/6748/18 встановлено факт того, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.а. 15). Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 посилалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , однак, в установлений законом строк, як спадкоємець першої черги, позивач не звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що оскільки рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 квітня 2018 року, яке стало підставою для видачі ОСОБА_1 нотаріусом свідоцтва на спадщину за законом, скасоване постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року, то наявні правові підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видане державним нотаріусом Саратською районною державною нотаріальною конторою Одеської області Колісник Д.Ю. від 05 грудня 2018 року на ім`я ОСОБА_1 , щодо спадкового майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що складається із земельної ділянки площею 3,7736 гектари з кадастровим номером 5125085200:01:001:0508, та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст.4 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, лише порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д)означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище. Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). У постанові ВП ВС від 02.02.2021р. № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19. У відповідності до положень ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст.1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). В силу ст.1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно ст.1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У справі, що розглядається, позовні вимоги про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та скасування державної реєстрації заявлені особою ( ОСОБА_2 ), яка хоча і є дочкою спадкодавця, однак, у встановлений законом строк, як спадкоємець першої черги, не звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Таким чином, оскільки ОСОБА_2 на час розгляду даної справи не є спадкоємцем померлого ОСОБА_3 , та не є власником спірного майна, то колегія суддів доходить до висновку, що у останньої відсутні правові підстави для оскарження свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 грудня 2018 року, видане державним нотаріусом на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 5125085200:01:001:0508, що розташована на території Трапівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, оскільки вказаним свідоцтвом не порушуються права та законні інтереси позивача. Крім того, у жовтні 2018 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до Татарбунарського районного суду Одеської області з позовною заявою до Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_1 ) про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини (цивільна справа №515/1563/18). Однак, ухвалою Татарбунарського районного суду Одеської області від 28 травня 2020 року провадження у справі №515/1563/18 зупинено судом до розгляду даної справи. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у випадку ухвалення у справі №515/1563/18 судового рішення на користь ОСОБА_2 , та визначення останньої додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, були б підтверджені спадкові права позивача на спірне нерухоме майно, і саме цей факт надав би ОСОБА_2 правову можливість оскаржити у судовому порядку свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 грудня 2018 року, видане державним нотаріусом на ім`я ОСОБА_1 . Однак, оскільки у зазначеній справі судове рішення не прийнято, то звернення ОСОБА_2 (яка, як вже вказувалось вище, не є спадкоємцем після смерті батька, не є власником спірної земельної ділянки) до суду із даними позовними вимогами про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та скасування державної реєстрації, - є передчасним. При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим рішення Арцизького районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 . Крім того, згідно з п.2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача. У зв`язку із наведеним, колегія суддів доходить до висновку, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати за подання апеляційної скарги в сумі 1 261, 20 грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Арцизького районного суду Одеської області від 10 лютого 2021 року скасувати. Постановити нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області) про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та скасування державної реєстрації - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судові витрати у справі в розмірі 1 261, 20 гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 07 жовтня 2022 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді О.В. Князюк О.М. Таварткіладзе