Постанова Київський апеляційний суд № 757/53869/20-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/53869/20-ц Головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л. Провадження № 22-ц/824/4848/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 вересня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 листопада 2021 року та додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 7 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення додаткових витрат на навчання дитини, в с т а н о в и в: У грудні 2020 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Новак Н.Ю. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат на навчання дитини, посилаючись на те, що вона з 1997 року проживала з відповідачем однією сім`єю як чоловік та дружина. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - дочка ОСОБА_3 3 червня 2008 року сторони зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася третя дитина - ОСОБА_4 . Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2013 року шлюб між сторонами було розірвано. Іншим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 травня 2016 року з відповідача на користь позивача стягнуто аліменти на утримання спільних дітей у розмірі 1/2 частини заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму дитини відповідного віку починаючи з 29 жовтня 2015 року і до досягнення повноліття ОСОБА_2 . 1 вересня 2020 року ОСОБА_2 вступив на навчання до Київського національного торговельно-економічного університету за денною формою навчання на здобуття освіти за спеціальністю 292 «Міжнародні економічні відносини» ступеня вищої освіти - бакалавр. Вартість першого року навчання становить 23 700 грн, з яких 11 850 грн було сплачено позивачем 20 серпня 2020 року, а 11 850 грн має бути сплачено не пізніше 20 січня 2021 року, яке це передбачено договором про навчання (підготовку) від 10 вересня 2020 року. Станом на день звернення до суду відповідач проживає окремо, а неповнолітній ОСОБА_2 проживає разом з матір`ю, доходи якої є незначними і вона не в змозі повністю забезпечити матеріальні потреби сина, який здобуває вищу освіту на платній основі. Витрати на дитину, яка навчається, є додатковими витратами, що викликані особливими обставинами, а саме розвитком здібностей дитини, зокрема навчанням сина в університеті. За наведених обставин та з підстав, передбачених статтями 7, 141, 180, 185 СК України, статті 3 Конвенції про права дитини та статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_1 на її користь додаткові витрати на навчання неповнолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі 23 700 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що навчання у вищих навчальних закладах для здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини, а тому доводи позивача про те, що навчання дитини у державному вищому закладі та розвиток здібностей дитини в цьому напрямку і є особливими обставинами, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батька дитини, є необґрунтованими та не ґрунтуються на вимогах закону. 12 листопада 2021 року ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Глущенко А.М. подав до районного суду заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат, в якій просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн. Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2021 року заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 7 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що понесені відповідачем витрати на правову допомогу адвоката щодо представництва його інтересів в суді 8 лютого 2021 року не підтверджені належними та допустимими доказами, оскільки згідно з довідкою, складеною секретарем судового засідання, судове засідання 8 лютого 2021 року не відбулось, а тому доводи сторони позивача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу на суму 1 000 грн є частково обґрунтованими.Щодо інших доказів, наданих відповідачем на підтвердження отримання ним правничих послуг та сплати ним витрат на професійну правничу допомогу, то наявні в матеріалах справи документи є підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000 грн, адже цей розмір доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат. Не погоджуючись з вказаними основним і додатковим рішеннями суду, позивач через представника - адвоката Новак Н.Ю. звернулася з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат відмовити у повному обсязі. Аргументація апеляційної скарги на основне судове рішення полягає в тому, що визначення особливих обставин для стягнення додаткових витрат на утримання дитини згідно ст. 185 СК України відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними у кожному конкретному випадку, оскільки згадана норма містить тільки приблизний перелік таких обставин. Такий висновок підтверджується також практикою Верховного Суду, якою суд визнавав витрати на навчання дитини - додатковими витратами в розумінні статті 185 СК України, а саме у постановах (ухвалах): від 16 травня 2018 року у справі № 666/5055/15-ц; від 14 травня 2019 року у справі № 756/6994/18; від 20 березня 2019 року у справі № 183/1679/17; від 8 листопада 2018 року у справі № 766/12242/16; від 6 серпня 2018 року у справі № 748/2340/17. Позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення додаткових витрат на навчання неповнолітнього сина, посилалася на те, що дитина, закінчивши здобуття середньої освіти та маючи схильність до розвитку власних здібностей, виявила бажання продовження навчання, проте не набрала достатньо балів ЗНО, щоб навчатися не за контрактом, додаткові витрати на навчання дитини наразі вона несе самостійно, що суперечить вимогам закону, який регулюють обов`язок обох батьків брати участь у додаткових витратах на утримання дітей, в тому числі і витрат, спрямованих на розвиток неповнолітньої дитини, яка продовжує навчання. При цьому, спілкуючись з відповідачем щодо продовження його професійного розвитку, син отримав запевнення батька про готовність фінансувати таке навчання не тільки у будь-якому навчальному закладі м. Києва але і за кордоном. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що додаткові витрати позивача на навчання неповнолітнього ОСОБА_2 не відносяться до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини, є передчасними та не ґрунтуються на законі, що регулює спірні правовідносини, і суперечить фактичним обставина справи. Суд не звернув уваги на документальну підтверджену спроможність відповідача нести витрати на навчання сина. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд не врахував, що заявлені позивачем вимоги спрямовані виключно на задоволення потреб сина щодо отримання вищої освіти для розвитку його здібностей, грунтуються на нормах чинного закону та відповідають якнайкращим інтересам дитини. Доводи апеляційної скарги на додаткове судове рішення зводяться до того, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд мав виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Тобто, суд був зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою. Однак, суд першої інстанції не врахував, що заявлена відповідачем сума компенсації витрат на оплату гонорару адвоката у розмірі 8 000 грн не може бути визнана співмірною із складністю даної справи та ціною позову. Водночас, оскільки позивач звільнена від сплати судового збору на підставі статті 5 Закону України «Про судовий збір», тому у порядку статті 141 ЦПК України документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем, мають компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Ухвалюючи додаткове рішення, суд не взяв до уваги значення для позивача заявлених нею вимог щодо відшкодування її витрат на навчання неповнолітнього сина та не врахував її сімейне та матеріальне становища, а також те, що стягнута сума фактично дорівнює сумі аліментних платежів відповідача на трьох дітей за місяць. Окрім того, позивач, заперечуючи проти задоволення заяви про стягнення з неї витрат відповідача на професійну правову допомогу, посилалася на те, що у даному випадку не було дотримано вимог закону, якими регулюється порядок стягнення таких витрат, заявлена сума є завищеною та не відповідає сумі, яка була наведена в попередньому розрахунку судових витрат, а надане відповідачем документальне підтвердження понесених витрат на правничу допомогу адвоката є неналежними і недопустимими доказами у справі. Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, натомість у поданих письмових поясненнях адвокат Глущенко А.М. просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах: від 28 лютого 2019 року у справі № 466/532/16-ц; від 10 жовтня 2019 року у справі № 638/13860/16-ц; від 26 серпня 2020 року у справі № 336/1488/19; від 1 квітня 2020 року у справі № 521/16268/18; від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/1766/18; від 26 вересня 2018 року у справі № 569/6838/15-ц, які зводяться до того, що витрати, пов`язані зі здобуттям професійної вищої освіти, що не належать до розвитку здібностей дитини та не є особливими обставинами, не підлягають стягненню в порядку статті 185 СК України. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_1 3 червня 2008 року зареєстрували шлюб, який рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2013 року було розірвано. Сторони мають трьох спільних дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 травня 2016 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання спільних дітей у розмірі 1/2 частини заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму дитини відповідного віку, починаючи з 29 жовтня 2015 року і до досягнення повноліття ОСОБА_2 . У подальшому розмір аліментів у частці від доходу батька підлягав зменшенню відповідно до досягнення кожною дитиною повноліття. 1 вересня 2020 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , вступив на платне навчання до Київського національного торговельно-економічного університету за денною формою навчання на здобуття освіти за спеціальністю 292 «Міжнародні економічні відносини» для здобуття ступеня вищої освіти бакалавр. Як свідчать матеріали справи, 1 вересня 2020 року ОСОБА_1 як законний представник вступника ОСОБА_2 уклала з Київським національним торговельно-економічним університетом договір № ФМТП20-292-БД/64 про навчання, відповідно до якого фінансування навчання здійснюється за рахунок коштів фізичних та/або юридичних осіб (на умовах договору, укладеного між КНТЕУ та фізичною та/або юридичною особою, яка замовляє навчання). Згідно із договором № 689д/6к-2020 про навчання (підготовку), укладеним ОСОБА_1 з Київським національним торговельно-економічним університетом 10 вересня 2020 року, вартість навчання за перший рік (І курс) становить 23 700 грн, які вносяться поетапно, а саме: 11 850 грн сплачуються при укладенні цього договору, а 11 850 грн - не пізніше 20 січня 2021 року. У відповідності до копій квитанцій від 20 серпня 2020 року та від 13 січня 2021 року ОСОБА_1 сплатила за навчання сина - ОСОБА_2 на рахунок Київського національного торговельно-економічного університету 23 700 грн двома рівними платежами. За змістом пред`явлених позовних вимог, позивач просила суд стягнути з відповідача вказану суму понесених нею витрат на навчання спільної неповнолітньої дитини, які вона вважає додатковими в розумінні вимог статті 185 СК України, що зумовлені навчанням сина на першому курсі у вищому навчальному закладі. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Обов`язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов`язків (частина друга статті 51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві, зокрема статтею 180 СК України на батьків покладено обов`язок по утриманню дитини до досягнення нею повноліття. Одним із різновидів аліментних зобов`язань між батьками і дітьми є зобов`язання батьків брати участь у додаткових витратах на дитину (частина перша статті 185 СК України): той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Відповідно до частини другої статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно. Аналіз указаних норм закону вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину, вимагаються додаткові. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину. Дане положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається зазначеною статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат на неї у зв`язку із розвитком певних її здібностей чи то страждає на тяжку хворобу, тощо. Особливі обставини можуть бути зумовлені, як негативними (хвороба), так і позитивними фактами (схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті). Наявність фактично понесених або передбачуваних додаткових витрат має довести особа, яка заявляє позовні вимоги про їх стягнення. У постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1489цс17 зроблено висновок, що «СК України виходить з принципу рівності прав та обов`язків батьків. Відповідно до закону, брати участь у додаткових витратах зобов`язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого. Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв`язку з розвитком певних її здібностей, у зв`язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Отже, додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних саме особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв`язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. Статтею 53 Конституції України визначено, що кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов`язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. У статті 26 Загальної декларації прав людини, яка прийнята ООН 10 грудня 1948 року, також передбачено, що кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов`язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей. Україна, будучи державою-членом Ради Європи, 17 липня 1997 року Законом № 475/97-ВР ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Згідно преамбули Конвенції вона має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання прав людини, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у Загальній декларації прав людини, в тому числі про те, що нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. У даній справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що необхідність стягнення з відповідача понесених додаткових витрат на навчання неповнолітньої дитини позивач обґрунтовувала, зокрема тим, що їх син закінчив здобуття середньої освіти та, маючи схильність до розвитку власних здібностей (не зазначено і не доведено яких саме), виявив бажання продовження навчання, однак не набрав достатньої кількості балів ЗНО, щоб навчатися не за контрактом, відтак додаткові витрати на навчання дитини наразі вона несе самостійно. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що навчання неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у вищому навчальному закладі на платній основі для здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батька на утримання дитини. В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у подібній справі № 569/6838/15-ц(провадження № 61-22092св18) про стягнення додаткових витрат на навчання неповнолітньої дитини, зазначено, що навчання у вищих навчальних закладах для здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини. Доводи касаційної скарги про те, що навчання дитини за майбутньою професією та розвиток здібностей дитини в цьому напрямку і є особливими обставинами, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків, не заслуговують на увагу. У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у схожій справі № 219/1766/18(провадження № 61-12362св19) про стягнення додаткових витрат на навчання неповнолітньої дитини, вказано, що навчання у вищих навчальних закладах для здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини. Доводи касаційної скарги про те, що навчання дитини у державному вищому закладі та розвиток здібностей дитини в цьому напрямку і є особливими обставинами, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків, не заслуговують на увагу. У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 квітня 2020 року у справі № 521/16268/18 (провадження № 61-20458св19), в тому числі про стягнення фактично понесених витрат на навчання дітей визначено, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в означених частинах дійшли обґрунтованого висновку про те, що навчання у вищих навчальних закладах для здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини. У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 серпня 2020 року у справі № 336/1488/19 (провадження № 61-19103св19) про стягнення додаткових витрат на дитину, яка навчається, зауважено, що навчання особи з метою здобуття професійної освіти не відноситься до тих особливих обставин, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини. Отже такі витрати не є додатковими витратами, які викликані особливими обставинами, у розумінні статті 185 СК України. Таким чином законним і обґрунтованим є висновок суду першої інстанції у даній справі, що саме по собі навчання дитини у державному вищому закладі та розвиток здібностей в цьому напрямку не є особливими обставинами, які передбачають можливість стягнення додаткових витрат з батька дитини на користь матері, що відповідає практиці Верховного Суду, яка є сталою у застосуванні положень статті 185 СК України. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). Тобто, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Ураховуючи положення статей 7, 141, 180, 185 СК України, якими обґрунтовувались позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення сплачених позивачем коштів на навчання дитини, оскільки такі витрати не відносяться до додаткових витрат на утримання дитини, а існування особливих обставин, які зумовлюють відповідні додаткові витрати позивачем не наведено та не доведено жодними доказами у справі. Колегія суддів звертає увагу на те, що у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв`язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила статті 185 СК України (додаткові витрати на дитину) не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються статтею 199 цього Кодексу (утримання дитини, яка продовжує навчання). На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах на дитину (стаття 185 СК України), правовідносини щодо обов`язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов`язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199, 200, 201 цього Кодексу). Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов`язань, обов`язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами. Посилання представника позивача в апеляційній скарзі на постанови (ухвали)Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 666/5055/15-ц, від 14 травня 2019 року у справі № 756/6994/18, від 20 березня 2019 року у справі № 183/1679/17, від 8 листопада 2018 року у справі № 766/12242/16, від 6 серпня 2018 року у справі № 748/2340/17 колегія суддів відхиляє. Так, за змістом ЦПК України, в тому числі частини четвертої статті 263 ЦПК України, Верховний Суд висловлює правові висновки у певних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в певних суспільних правовідносинах. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду у кожній конкретній справі. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Враховуючи наведене, правові висновки Верховного Суду не носять універсального характеру для всіх без виключення справ, а за умови відмінності фактично установлених обставин у справі, яка переглядається апеляційним судом зі справами, в яких були ухваленні рішення судом касаційної інстанції і на які посилається представник позивача, колегія суддів не вбачає обґрунтованих підстав для їх врахування під час вирішення даного спору. Інші доводи апеляційної скарги на рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 листопада 2021 року не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. Перевіривши в межах доводів апеляційної скарги позивача законність та обгрунтованість додаткового рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2021 року, яким вирішено питання про відшкодування судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, колегія суддів визнала його правомірним і справедливим з огляду на таке. Відповідно до статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Статтею 270 ЦПК України, встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України). Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (частина третя, п`ята статті 270 ЦПК України). Судом встановлено, що у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 навів попередній (орієнтований) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу, які він уже поніс і які планує понести у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції залежно від кількості судових засідань за участі його адвоката. 8 липня 2021 року представник відповідача - адвокат Глущенко А.М. подала до суду заяву про визначення строку в п`ять днів після ухвалення рішення суду для подання до суду доказів розміру всіх витрат, які відповідач сплатив або має сплатити у зв`язку з розглядом справи на професійну правничу допомогу. В судовому засіданні 9 листопада 2021 року представник відповідача - адвокат Глущенко А.М. заявила про надання суду доказів щодо витрат на правничу допомогу протягом п`яти днів після ухвалення рішення у справі. Після ухвалення рішення по суті спору, а саме 12 листопада 2021 року представник відповідача - адвокат Глущенко А.М. подала до суду заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат, в якій просила стягнути з ОСОБА_1 на його користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн. 7 грудня 2021 року адвокат Новак Н.Ю. в інтересах ОСОБА_1 подала клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката та відмову у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000 грн. Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. За приписами частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи (частини перша, третя статті 134 ЦПК України). У відповідності до положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Статтею 30 цього Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За правилами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина друга статті 141 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Також, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. У постановах Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 3 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Зазначене також узгоджується з правовими висновками, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 липня 2020 року у справі № 909/452/19, від 17 серпня 2020 року у справі № 925/1067/19, від 19 серпня 2020 року у справі № 910/6029/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 904/4387/19, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Як свідчать матеріали справи, на час вирішення спору по суті позовних вимог в суді першої інстанції відповідачем ще не були остаточно визначені понесені судові витрати на правничу допомогу, відповідні докази на підтвердження розміру витрат, які ОСОБА_1 сплатив або мав сплатити за надані адвокатом послуги (виконані роботи) в судовому засіданні 9 листопада 2021 рокунадано не було, а заява про розподіл витрат на професійну допомогу адвоката подана після ухвалення судового рішення у встановлений законом п`ятиденний строк, відтак питання про витрати на правничу допомогу не входило в предмет розгляду в суді на час вирішення справи по суті та підлягало розгляду в порядку статей 246, 270 ЦПК України. Під час розгляду справи та разом із заявою про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат представник відповідача подала до суду першої інстанції: договір № 2/21 про надання правової допомоги від 18 січня 2021 року, укладений між адвокатом Глущенко А.М. таОСОБА_1., яким його сторони погодили, що гонорар адвоката розраховується в порядку погодинної оплати з розрахунку 1 000 грн за одну годину роботи адвоката, при цьому участь адвоката в судовому засіданні становить 1 000 грн незалежно від його тривалості, подальшого відкладення чи оголошення перерви; ордер серії ЧК № 137791 від 18 січня 2021 року на надання правової допомоги в Печерському районному суді м. Києва; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЧК № 001180 від 15 серпня 2019 року; детальний опис робіт (наданих послуг) від 10 листопада 2021 року; акт здачі-приймання наданих послуг № 1 від 4 лютого 2021 року за дві години роботи адвоката на суму 2 000 грн; платіжне дорученняпро оплату зазначених послуг з надання правової допомоги від 4 лютого 2021 року; акт здачі-приймання наданих послуг № 2 від 11 березня 2021 року за чотири години роботи адвоката на суму 4 000 грн; платіжне дорученняпро оплату зазначених послуг від 12 березня 2021 року; акт здачі-приймання наданих послуг № 4 від 9 липня 2021 року за одну годину роботи адвоката на суму 1 000 грн; платіжне доручення про оплату вказаних послуг від 3 серпня 2021 року; акт здачі-приймання наданих послуг № 5 від 9 листопада 2021 року за одну годину роботи адвоката на суму 1 000 грн; платіжне доручення про оплату цих послуг від 9 листопада 2021 року. Зважаючи на викладене та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази щодо наданої відповідачу правничої допомоги в розрізі вимог статей 89, 137, 141 ЦПК України, суд першої інстанції вірно вважав доведеним факт понесення відповідачем витрат за надання професійної правничої допомоги адвоката в районному суді у розмірі 7 000 грн, які підлягають стягненню з позивача на його користь з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог. Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі № 910/906/18. За результатом розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення суд першої інстанції, оцінюючи обґрунтованість поданої заяви про стягнення судових витрат, заперечень сторони позивача в контексті положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, правомірно вважав, що заявлена представником відповідача сума є частково надмірною та стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 7 000 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Вказані вище обставини справи встановлені місцевим судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Зокрема суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на стягнуту судом суму є співмірними із ціною позову та складністю даного спору та, що виник із сімейних правовідносин щодо майнових питань сторін, наданим адвокатомобсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вказана сума не є завищеною та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести відповідачу даній справі через пред`явлення до нього позовних вимог, які суд не задовольнив, обґрунтованих підстав для звільнення позивача від відшкодування цих витрат або їх зменшення не вбачається. У позовній заяві самою представником позивача - адвокатом Новак Н.Ю.було заявлено свій попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції на суму 5 000 грн, тому достатніх підстав вважати, що стягнутий судом першої інстанції розмір судових витрат на правничу допомогу не відповідає критеріям співмірності, розумності та справедливості немає. Доводи апеляційної скарги на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2021 року фактично є власним тлумаченням і розумінням представником позивача обставин справи та норм права, які регулюють питання відшкодування стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката, тому відхиляються колегією суддів як необґрунтовані. Зокрема, є безпідставними посилання представника позивача на те, що якщо позивач звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», то у порядку частини сьомої статті 141 ЦПК України документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем, мають компенсуються за рахунок держави, оскільки вказані положення законодавства стосуються виключно такого виду судових витрат як сплаченого судового забору, а не понесених витрат на професійну правничу допомогу у справі, які підлягають відшкодуванню стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. ЄСПЛвказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційних скарг сторони позивача. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, які відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні. Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави. Натомість під час апеляційного перегляду справи представник відповідача - адвокат Глущенко А.М. подала заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якій просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 зазначені витрати, понесені під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 6 500 грн. На підтвердження вказаних вимог представник відповідача надала належним чином засвідчені копії та оригінали: договору № 2/21 про надання правової допомоги від 18 січня 2021 року; додаткової угоди № 1 до цього договору, укладеної між адвокатом Глущенко А.М. таОСОБА_1., згідно з якою гонорар адвоката розраховується в порядку погодинної оплати на наступних умовах: під час перегляду справи по суті та/або процесуальних ухвал, додаткового рішення судом апеляційної інстанції - 2 000 грн за одну годину роботи адвоката з підготовки процесуальних документів та 1 500 грн за здійснення представництва клієнта в кожному окремому судовому засіданні, незалежно від його тривалості, затримок, перенесень чи відкладень; ордеру серії АІ № 1278971 від 27 вересня 2022 року на надання (правничої) правової допомоги в Київському апеляційному суді; свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЧК № 001180 від 15 серпня 2019 року; детального опису робіт (наданих послуг) від 27 вересня 2022 року; акту здачі-приймання наданих послуг № 6 від 27 вересня 2022 року за дві з половиною години роботи адвоката з підготовки подання письмових пояснень на апеляційну скаргу на суму 5 000 грн; рахунку на оплату № 1 від 27 вересня 2022 року на суму 6 500 грн; квитанцію про оплату зазначених послуг з надання правової допомоги від 27 вересня 2022 року. Згідно із вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. У відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18). У постановах Верховного Суду від 7 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 8 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Проаналізувавши вид, вартість, обсяг і перелік наданих адвокатом Глущенко А.М. відповідачу юридичних послуг та виконаних робіт, зважаючи на складність справи та зміст опису виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на підготовку письмових пояснень на апеляційні скарги та учать в судовому засіданні апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена сума витрат на правничу допомогу при перегляді справи в апеляційному порядку є необґрунтованою та не відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести відповідач у даній справі. З матеріалів справи вбачається, що під час апеляційного провадження з оскарження позивачем рішення Печерського районного суду м. Києва від 9 листопада 2021 року та додаткового рішення цього ж суду від 7 грудня 2021 року представник відповідачапідготувала і подала за день до призначеного судового засідання у справі письмові пояснення на апеляційні скарги, які суд апеляційної інстанції не визнавав необхідним подавати, відзиви на апеляційні скарги у строк, який був встановлений судом в ухвалах про відкриття апеляційного провадження, не надійшли, а адвокат Глущенко А.М. взяла учать лише в одному судовому засіданні 29 вересня 2022 року. Отже, виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку, фінансового стану і статусу обох сторін, на переконання колегії суддів стягнення судових витрат, понесених відповідачем внаслідок процесуальних дій позивача, а саме у зв`язку поданням апеляційних скарг і переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4 000 грн є пропорційним, розумним та справедливим, яке при цьому не порушуватиме права учасника справи на отримання коштів, які він змушений затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 4 000 грн в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, оскільки апеляційні скарги позивача залишаються без задоволення, а оскаржувані рішення суду - без змін. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 9 листопада 2021 року та додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 7 грудня 2021 року - без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4 000 грн(чотири тисячі гривень). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко