Постанова 4802 № 158/2492/21

Справа № 158/2492/21 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк В. Ф. Провадження № 22-ц/802/799/22 Категорія: 68 Доповідач: Данилюк В. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 вересня 2022 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Данилюк В. А., суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я., секретаряСавчук Т. Ф., з участю: позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 , представника третьої особи Міщенко Л. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Виконавчий комітет Ківерцівської міської ради Волинської області, Служба у справах дітей виконавчого комітету Нововолинської міської ради, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2022 року, В С Т А Н О В И В: 10 вересня 2021 року ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернулася в суд з позовом до ОСОБА_3 (далі відповідач, ОСОБА_3 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Виконавчий комітет Ківерцівської міської ради Волинської області, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з вересня 2012 року по вересень 2017 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільного сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Окрім нього позивач має трьох неповнолітніх дітей. Позивач зазначає, що під час шлюбу сторони проживали разом у будинку її матері у м. Луцьку. Після розірвання шлюбу, позивач разом з двома дітьми переїхала проживати у м. Ківерці, а відповідач, разом з сином ОСОБА_6 , залишилися проживати у м. Луцьку, адже син вже був на той час учнем школи №23. За час проживання у м. Ківерці позивач народила четверту дитину, відомості про батька якої внесені зі слів матері в порядку ст.135 СК України. У червні 2021 року відповідач переїхав жити до іншої жінки у м. Нововолинськ, а сина забрав із собою без дозволу на те позивача. Також відповідач в серпні 2021 року без погодження з нею забрав зі школи документи дитини. Позивач зазначає, що відповідач за новим місцем проживання не забезпечує сина належними умовами проживання, дитиною займається переважно дружина відповідача, сам відповідач притягувався до адміністративної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов`язків. Вважає, що дитина не повинна бути розлучена з рідними братами. Посилаючись на вищевикладене позивач просить суд: 1) визначити місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його матір`ю ОСОБА_1 ; 2) стягувати щомісяця з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання їх спільного сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 500,00 грн. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2022 року позовні вимоги задоволено частково. Визначено місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з його матір`ю ОСОБА_1 . Стягнуто щомісяця з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання їх спільного сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 000,00 грн. (дві тисячі гривень), але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набранням цим рішення суду законної сили та до досягнення дитиною повноліття. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев`ятсот вісім гривень). Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев`ятсот вісім гривень). Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, вказує, що рішення є незаконним і необґрунтованим, оскільки не в повній мірі встановлені обставини, які мають значення для справи, неправильно досліджено факти щодо спірних правовідносин, що в свою чергу, стосуються прийняття судом рішення про визначення місця проживання дитини, просить рішення скасувати, в задоволенні позову відмовити повністю. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Заслухавши пояснення позивача, представника позивача, відповідача, представника відповідача та представника третьої особи, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Судом та матеріалами справи встановлено, що в період з вересня 2012 року по вересень 2017 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільного сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.17, 23). До народження сина ОСОБА_6 , позивач мала також двох інших дітей від іншого шлюбу ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.18-19). Сторонами не заперечується, що під час шлюбу вони проживали разом у будинку матері позивача за адресою АДРЕСА_1 (а.с.26). Після розірвання шлюбу позивач разом з двома дітьми від першого шлюбу ( ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ) переїхала проживати у м. Ківерці, а відповідач, разом з сином ОСОБА_6 , залишилися проживати у будинку матері позивача у м. Луцьку, за тією ж адресою, де до 2019 року ОСОБА_6 відвідував ДНЗ №38, а з 2019 року загальноосвітню школу №23 (а.с.33, 36). За час проживання у м. Ківерці позивач народила четверту дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , відомості про батька якої внесені зі слів матері в порядку ст.135 СК України (а.с.15-16). Відповідачем не заперечується, що у червні 2021 року він переїхав жити до іншої жінки у м. Нововолинськ, а сина забрав із собою. На даний час ОСОБА_6 навчається у м. Нововолинськ, Нововолинський ліцей №5 (а.с.36). Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. У рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» зазначається, що «хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини». Відповідно до основних сформованих принципів суспільства, задекларованих у міжнародному праві та національному законодавстві, діти мають право на особливе піклування і допомогу, внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, потребують спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір`ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року. У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09). У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов`язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини. Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Отже, розв`язуючи наявний між сторонами спір стосовно визначення місця проживання дитини, суд виходить саме із забезпечення найкращих інтересів дитини. З матеріалів справи убачається, що позивач офіційно працевлаштована, має постійне місце проживання, за місцем роботи характеризується позитивно. Наразі всі діти позивача, окрім ОСОБА_6 , проживають разом з нею. Відповідач також має постійне місце проживання, постійний дохід, оскільки є працевлаштованим, характеризується позитивно. Разом з тим встановлено, що постановою судді Нововолинського міського суду Волинської області від 30 грудня 2021 року №165/3463/21, визнано ОСОБА_3 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.184 КУпАП, та на підставі п.7 ст.247 КУпАП закрито провадження в справі у зв`язку із спливом строків, передбачених ст.38 КУПАП. Суддею було встановлено, що 06 вересня 2021 року о 10 год. 15 хв. ОСОБА_3 ухилився від виконання своїх обов`язків по вихованню свого неповнолітнього сина ОСОБА_5 , 2013 року народження, внаслідок чого останній не приступив до навчання 01.09.2021 та не відвідував навчальний заклад більше 10 днів підряд. Тим самим ОСОБА_3 вчинив правопорушення, передбачене ч.1 ст.184 КУпАП. Факт притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.184 КУпАП не був предметом вивчення органу опіки піклування під час надання висновку від 16 червня 2022 року. Частиною шостою статті 19 СК України передбачено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Проаналізувавши відомості про осіб сторін, їх ставлення до виховання дитини, суд дійшов вірного висновку, що слід відхилити висновок органу опіки та піклування, з наступних підстав. Так, відповідач фактично самовільно змінив місце проживання дитини, яка постійно проживала у м. Луцьку де відвідувала дошкільний навчальний заклад, а потім і школу. При цьому відповідач вчасно не подав документи у загальноосвітню школу за новим місцем проживання (м. Нововолинськ), що і стало причиною для притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.184 КУпАП. З цього приводу слід також зауважити, що за матеріалами справи позивачем у серпні 2021 року були підготовлені матеріали для зарахування ОСОБА_6 у загальноосвітню школу у м. Ківерці (а.с.44-45). Вказані обставини не були предметом дослідження органу опіки та піклування. Суд також враховує, що дитина у м. Луцьку проживала в більшій частині з бабусею (матір`ю позивача) в їй ж хаті. Відповідач власного житла не мав і на даний час також не має, а проживає в квартирі своєї дружини у м. Нововолинську. Крім того, суд врахував, що дитина має право на спілкування та спільне виховання зі своїми іншими братами 2005, 2009 та 2020 років народження, які проживають з позивачем. Матеріали справи не містять доказів про наявність виключних обставин для розлучення дитини зі своїми братами. Ці обставини також не були враховані органом опіки та піклування під час надання свого висновку. Фактично, весь висновок органу опіки та піклування побудований на думці самої дитини, яка не досягла 10 років, а тому, в силу положень ст.160 СК України, її позиція стосовно визначення свого місця проживання не є обов`язковою. Доводи відповідача про те, що позивач не справляється з доглядом за дітьми, бо працює у нічні зміни, суд відхилив, адже вказане є припущеннями, які не підтверджені належними та допустимими доказами, суперечить висновку органу опіки та піклування, який встановив однакову спроможність обох батьків виховувати дитину. Крім того, позивач оформила всі передбачені законодавством соціальні пільги та виплати, отримала статус багатодітної матері, користується послугами муніципальної няні, тобто вживає всіх заходів для належного догляду, розвитку та виховання дітей. Задовольняючи позов частково, судвзяв до уваги відомості про особу позивача, яка характеризується виключно з позитивної сторони, відомості про особу відповідача, який притягувався до адміністративної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов`язків, самовільно змінив місце проживання та навчання дитини, перешкоджає у спілкуванні дитини з матір`ю, а також враховуючи інтереси дитини, яка має право на спілкування та спільне виховання зі своїми рідними братами, які проживають саме з позивачем, відсутність виключних підстав для розлучення дітей, суд дійшов висновку, що місце проживання ОСОБА_5 слід визначити саме з матір`ю. Апеляційний суд погоджується з висновком суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21) вказано, що «під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини. У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів дитини саме визначення місця проживання дитини з матір`ю відповідатиме її інтересам, оскільки порушення позитивних взаємовідносин дітей з матір`ю можуть мати негативний вплив на подальший його розвиток, суд зробив цілком законний і обґрунтований висновок. Як зазначено у статті 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Частиною третьою статті 181 СК України передбачено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Статтею 182 СК України передбачено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Виходячи з засад справедливості, добросовісності та розумності, а також беручи до уваги рівність прав та обов`язків батьків в утриманні дитини, суд дійшов вірного висновку, що на користь позивача з відповідача слід стягувати аліменти у розмірі 2 000,00 грн., а позовні вимоги задовольнити частково. Заявлений позивачем до стягнення розмір аліментів в 2 500 грн. є завищеним та не відповідає об`єктивним потребам дитини, а також принципу участі у вихованні та утриманні дітей обох батьків, а не лише одного з них. Доводи та аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом при вирішенні спору у даній справі порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування судового рішення. За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 червня 2022 року в даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 03 жовтня 2022 року. Головуючий Судді :