Постанова 4855 № 640/221/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/221/20 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2022 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого - судді Парінова А.Б., суддів: Беспалова О.О., Грибан І.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року по справі за адміністративним позовом Громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся Громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 (надалі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач 1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (надалі - відповідач 2), в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області №342 від 24.06.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №206-19 від 26.11.2019 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. В обґрунтування позовних вимог зазначено про протиправність та необґрунтованість оскаржуваних рішень, як таких, що не відповідають міжнародним зобов`язанням України та національному законодавству у сфері захисту прав шукачів притулку, адже позивач має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування у країні походження через політичні причини, а також через систематичне порушення прав людини. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що на позивача не покладено обов`язок щось доводити, а замість того він має обґрунтувати своє звернення. Позивач має «обов`язок подачі фактів та доказів», які є у його розпорядженні, як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН, а обов`язок доказування покладено на відповідача щодо правомірності прийняття оскаржуваного рішення.. Відповідач 2 заперечує проти апеляційної скарги позивача у повному обсязі та зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог законодавства. Крім того, відповідач зазначає, що оскаржуване рішення є правомірним, оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 10.07.2018 року громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таємно прибув до України, пішки та автомобільним сполученням з території Республіки Білорусь. Позивач 03.06.2019 року звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту (далі - заява). Основною причиною звернення за захистом позивач зазначає побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань. У заяві від 03.06.2019 року позивачем було зазначено, що він покинув Бангладеш з причин побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань. Висновком Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київської області в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 відмовлено. Наказом Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київської області від 24.06.2019 року №342 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з вказаним наказом, позивач оскаржив його до Державної міграційної служби України. Рішенням Державної міграційної служби України від 16.11.2019 року №206-19 скаргу позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відхилено. Не погодившись із винесеним наказом Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київської області від 24.06.2019 року №342 та рішенням Державної міграційної служби України від 16.11.2019 року №206-19, позивач звернулась з вказаним позовом до суду. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що до прибуття в Україну, позивач безперешкодно легально виїхав за межі території країни громадянської належності до Об`єднаних Арабських Еміратів, потім через Російську Федерацію прибув до Республіки Білорусь, звідки нелегально прибув до України. При цьому, кінцевим пунктом призначення позивача, за його словами, мала б бути Німеччина, оскільки вищезгадану країну вважає місцем, де йому буде безпечно через свої політичні погляди. Також, зі слів позивача, він був змушений звернутися до міграційної служби України, оскільки люди, які допомагали нелегально перетинати кордон, повідомили, що доправили його до Німеччини, а коштів для продовження поїздки у нього не вистачало. Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не шукав міжнародного захисту саме в Україні. Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. В силу вимог статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Частиною 1 статті 7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Згідно із частини 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Відповідно до частини 6 статті 8 вказаного Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, ДМС України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Згідно з підпунктом 14 пункту 4 вказаного Положення ДМС України відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про визнання іноземців та осіб без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пунктом 7 вказаного Положення ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні. Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Як вбачається з матеріалів справи, що причиною звернення громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 за захистом в Україні, є побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками політичних переконань. При цьому підставою для винесення наказу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київської області від 24.06.2019 року №342 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI. Судом першої інстанції встановлено, а позивачем не спростовано, що ОСОБА_1 №2019KV0123 не бажає повертатись до країни своєї громадянської належності, оскільки побоюється за своє життя, тому що у разі повернення до Бангладеш йому загрожуватиме смерть через його членство в партії БНП. Заявник пояснив, що він є членом БНП і через його активну діяльність в лавах партії зазнав переслідувань, фабрикувань кримінальних справ і погроз вбивством від членів правлячої партії "Авамі Ліг". Як доказ свого членства в партії БНП, позивач під час співбесіди вказав дату заснування партії, імена лідерів, час та умови вступу, надав копію свого посвідчення. Щодо власного перебування в партії, повідомив, шо займав посаду секретаря з фінансових питань. Однак таке твердження поставлено під сумнів, оскільки під час співбесіди було виявлено, що позивачем здобуто лише 8 класів шкільної освіти. Під час співбесіди позивач повідомив про ймовірну загрозу його життю через власні політичні погляди на батьківщині, переслідування з боку членів партії "Авамі Ліг". Однак відповідачем враховано, що жодних документів на підтвердження вказаних фактів позивач не надав. Не знайшло також свого фактичного підтвердження посилання позивача на факти його побиття членами партії "Авамі Ліг". Також в ході співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що через його політичну діяльність проти нього були сфабриковані дві кримінальні справи, перша кримінальна справа була порушена проти нього 10.01.2015 за звинуваченням у підпалі автомобілями, друга - 16.12.2017 за звинуваченням у вбивстві. Однак, не зважаючи на тяжкість злочинів, за якими останній був звинувачений, дозвіл на виїзд з країни він отримав. З наведених підстав, докази, представлені заявником на підтвердження своїх тверджень, обґрунтовано визнано відповідачем не послідовними та не переконливими. З огляду на наведене вбачається недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачкою не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, судом першої інстанції встановлено, а позивачем не спростовано, що до прибуття в Україну, позивач безперешкодно легально виїхав за межі території країни громадянської належності до Об`єднаних Арабських Еміратів, потім через Російську Федерацію прибув до Республіки Білорусь, звідки нелегально прибув до України. При цьому, кінцевим пунктом призначення позивача, за його словами, мала б бути Німеччина, оскільки вищезгадану країну вважає місцем, де йому буде безпечно через свої політичні погляди. Також, зі слів позивача, він був змушений звернутися до міграційної служби України, оскільки люди, які допомагали нелегально перетинати кордон, повідомили, що доправили його до Німеччини, а коштів для продовження поїздки у нього не вистачало. Частина 7 статті 7 Закону №3671-VI зазначено, як до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Отже, позивач не виконав вищевикладену обов`язкову вимогу Закону, оскільки до заяви не додав документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 802/1350/17-а. Пунктами 45, 66 Керівництва встановлено, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, має вказати переконливу причину, чому особисто вона побоюється стати жертвою переслідувань. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати докази цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань відповідно до переліку критеріїв щодо визначення біженця. Згідно із пунктом 195 Керівництва кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру встановлення статусу біженців (перевіряючий), має оцінити всі доводи і достовірність тверджень заявника. Відповідно до пунктів 5, 6 Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16.12.1998 встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов`язок надати докази на користь висловлених фактів має назву «обов`язок доказування». У відповідності із загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник зобов`язаний довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Таким чином, відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є реальними. Колегія суддів звертає увагу, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, а інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судом апеляційної інстанції також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Щодо твердження апелянта, що обов`язок щодо доказування покладено на відповідача, колегія суддів не погоджується, оскільки частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України на позивача теж покладено обов`язок про доведення обґрунтування своїх позовних вимог. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що відповідача діяла у відповідності до вимог законодавства, а отже рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог законодавства. Колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним позовній заяві, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права. У свою чергу, вказані в апеляційній скарзі доводи позивача не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 311, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 26 листопада 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України. Головуючий суддя А.Б. Парінов Суддів: О.О. Беспалов І.О. Грибан