Постанова Полтавський апеляційний суд № 638/3603/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 638/3603/20 Номер провадження 22-ц/814/2634/22Головуючий у 1-й інстанції Цвірюк Д.В. Доповідач ап. інст. Пилипчук Л. І. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2022 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Пилипчук Л.І., судді Дряниця Ю.В., Триголов В.М., секретар Владіміров Р.В., з участю представника позивача - адвоката Качмара В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою в її інтересах адвокатом Олійник Іриною Олександрівною, на заочне рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 14 травня 2021 року, постановлене суддею Цвірюка Д.В. (повний текст складено 24 травня 2021 року), по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в с т а н о в и в: 11.03.2021 ОСОБА_1 звернулася в суд із указаним позовом, у якому просить позбавити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 права користування квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та зняти їх з реєстрації місця проживання за вказаною адресою. В обґрунтування підстав позову зазначає, що указана квартира належить їй, позивачці, та колишньому чоловіку ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності. Спір щодо розподілу такого майна перебуває у провадженні Харківського районного суду (справа №638/15252/16-ц), у межах розгляду якого позивачці стало відомо про наявність зареєстрованих у квартирі осіб, а саме: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Указаних осіб вона особисто не знає, згоди на їх проживання та реєстрацію місця проживання у квартирі не надавала. Жодних домовленостей стосовно умов та порядку використання спірної квартири між нею та колишнім чоловіком не було, як і стосовно проживання чи реєстрації місця проживання у ній сторонніх осіб за наявності спору щодо розподілу спільного майна подружжя, до складу якого входить спірна квартира. При цьому, вона, як співвласник житла, не погоджувала із ОСОБА_5 , які приміщення мають право займати члени його родини, які фактично в цій квартирі не проживають, участі в її утриманні не приймають. Із наведених підстав, з метою захисту порушеного права просить вимоги позову задовольнити. Заочним рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 14.05.2021 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовлено. Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами належність їй на праві власності спірного майна, а відтак, права вимоги за цим позовом. Із таким рішенням не погодилася позивач та в її інтересах адвокат Олійник І.О. подала апеляційну скаргу. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. Вважає, що районний суд, установивши належність ОСОБА_5 на праві власності спірної квартири, залишив поза увагою, що нерухомість набута в період шлюбу сторін, а отже є їх спільної сумісною власністю, та за відсутності домовленостей щодо встановлення особливого порядку володіння, користування і розпорядження цим майном, їх права на нього є рівними. Власне право вимоги за цим позовом доводить наявними у справі доказами, а саме: копіями свідоцтва про шлюб, позовної заяви про розірвання шлюбу та розподіл майна від 20.09.2016, а також заяви про її уточнення, у якій відповідач визнав право власності позивачки ОСОБА_1 на Ѕ частину спірної квартири. Також зазначає, що районний суд не надав жодної правової оцінки доводам позивача, що відповідачі за місцем реєстрації фактично не проживають та забезпечені житлом у м.Києві, а їх подальша реєстрація у спірній квартирі порушує її, позивача, права, принижує честь та гідність. Заперечує проти врахування судом позиції Служби у справах дітей Харківської міської ради, викладеної у висновку, який не містить відомостей про те, які саме права відповідачів порушуються унаслідок задоволення позову. Ухвалами Харківського апеляційного суду від 12.07.2021 відкрито апеляційне провадження у вказаній справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою в її інтересах адвокатом Олійник І.О., на заочне рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 14.05.2021; закінчено підготовчі дії та призначено до судового розгляду із повідомленням сторін. 07.12.2021 представник позивача - адвокат Олійник І.О. надала до суду письмові пояснення, у яких просила врахувати, що фактичним місцем проживання відповідачів є АДРЕСА_2 . 18.02.2022 Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради звернувся в суд із заявою про розгляд справи без участі їх представника, при винесенні рішення просить врахувати думку Департаменту, викладену у висновку №278 від 19.05.2020 про недоцільність зняття з реєстраційного обліку малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та визнання дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Розпорядженням Верховного Суду від 25.03.2022 №14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду. У суді апеляційної інстанції представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав, наполягаючи на її задоволенні. Представник третьої особи ОСОБА_5 - адвокат Букін О.С. не змін забезпечити участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, що з огляду на вимоги ст.212 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Інші учасники судового процесу в судове засідання не з`явилися, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи, що з огляду на положення ч.2 ст.372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності. Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків. Судом першої інстанції установлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_5 на праві приватної власності (частка 1/1) належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , підстава: свідоцтво про право власності б/н від 14.09.2010, Дзержинська районна в м.Харкові рада./а.с.8,9 т.1/ 13.11.2018 за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується довідкою Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 01.04.2019 №2409250е-а210-44de-aefc-c6ed5b946fc8./а.с.11 т.1/ Згідно висновку Департаменту служб у справах дітей виконавчого комітету Харківської міської ради від 19.05.2020 №278, як представника органу опіки та піклування, вважає за недоцільне зняття малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 ./а.с.83-84 т.1/ Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив із того, що матеріали справи не містять та позивачем не надано доказів, які підтверджують її право власності на квартиру, із приводу позбавлення користування якою заявлено вимоги до відповідачів. Тоді як право відповідачів на користування чужим майном (квартирою) підлягає припиненню на вимогу саме власника цього майна за наявності обставин, які передбачені чинним законодавством. Апеляційний суд із висновками суду першої інстанції в повній мірі погодитися не може з таких підстав. За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Згідно статті 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно); майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності; право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом; спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Відповідно до положень статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю (частина перша статті 369 ЦК України). Згідно частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. За змістом частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Апеляційним судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що із 19.02.1993 ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, про що ВДРАЦС по м.Харків Харківського МУЮ здійснено запис в книзі реєстрації актів за №130./а.с.7 т.1/ 20.09.2019 ОСОБА_5 звернувся в Дзержинський районний суд м.Харкова із позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та розподіл майна, серед іншого, просить визнати за ним право власності на Ѕ частку трикімнатної квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У мотивах позову ОСОБА_5 указує, що за час перебування у шлюбі 14.09.2010 він із дружиною, ОСОБА_1 , набув у власність трикімнатну квартиру вартістю 865 159,00 грн., загальною площею 177,00 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , а також проведена реєстрація прав власності на його ім`я./а.с.10 т.1/ За указаним позовом сформована цивільна справа, якій присвоєно номер №638/15252/16-ц, справа не розглянута. Таким чином установлено, що спірна квартира набута ОСОБА_5 14.09.2010, тобто у період шлюбу із ОСОБА_1 , презумпція спільності такого майна подружжям не заперечується, а вирішення судом питання його поділу в іншій справі, не може бути підставою для висновку про відсутність у кожного із подружжя самого права, оскільки право спільної сумісної власності подружжя наступає з моменту одержання цього майна хоча б одним із подружжям. Враховуючи викладене, апеляційний суд визнає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відсутності у позивачки права вимоги за цим позовом, по суті розгляду якого, колегія суддів приймає до уваги наступне. Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованої у справі №447/455/17 від 13.10.2020, неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю, а тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного позову, при розгляді якого необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. При зверненні в суд із цим позовом позивач вказує на те, що вона, як співвласник квартири, не давала згоди на реєстрацію чоловіком місця проживання членів його родини у спірному житлі, домовленостей стосовно умов та порядку використання спірної квартири між нею та колишнім чоловіком не було. Натомість відповідачі за місцем реєстрації не проживають, участі в його утриманні не приймають та забезпечені іншим житлом у м.Києві, а їх подальша реєстрація у спірній квартирі порушує її, позивача, права, принижує честь та гідність. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням виникає та існує за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є. Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Окремо частиною першою статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Як убачається із матеріалів справи, реєстрація відповідачів ОСОБА_2 та малолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_1 , відбулася 13.11.2018, тобто у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , титульного власника указаного майна згідно свідоцтва про право власності б/н від 14.09.2010, виданого Дзержинською районною в м.Харків радою. Підстави вважати, що указані реєстраційні дії вчинені з порушенням Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207, - відсутні, як і докази реєстрації місця проживання осіб поза волею власника такого майна. При цьому апеляційний суд приймає до уваги, що способом захисту порушеного права у цій справі є припинення права відповідачів на користування житлом та, як наслідок, зняття їх з реєстрації місця проживання за адресою спірного майна. Отже питання дотримання порядку вчинення реєстраційних дій, зокрема, відсутність згоди ОСОБА_1 , як співвласника майна, чиє право не підтверджене документально, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням зареєстрованих в ній осіб, включно із малолітніми дітьми. Із наведених підстав колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги позивача щодо відсутності між подружжям домовленостей стосовно проживання чи реєстрації місця проживання у квартирі членів родини титульного власника ОСОБА_5 . Твердження позивача, що відповідачі за місцем реєстрації фактично не проживають, не ґрунтуються на доказах та нормах права, які пов`язують підстави припинення права користування житловим приміщенням із відсутністю члена сім`ї без поважних причин понад один рік (ст.405 ЦК України) або невикористанням сервітуту протягом трьох років підряд (ст.406 ЦК України). При цьому підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення, що відповідає позиції Верховного Суду у справі №454/2025/15-ц від 03.04.2019. Згідно вимог статей 12, 13, 81 ЦПК України, обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Наведений процесуальний обов`язок позивачем не дотримано та не надано доказів, які б підтверджували підставність позову, а саме, що відповідачі не проживають за місцем реєстрації та тривалість такої відсутності, зокрема в умовах запровадженого в Україні воєнного стану, а також,у чому саме полягає порушення її права на честь та гідність. Разом із цим, згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У пункті 44 рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. При цьому позбавлення ОСОБА_2 та малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , права користування житлом, за наявності висновку органу опіки та піклування про недоцільність таких дій, в умовах воєнного стану не переслідуватиме легітимну мету та матиме наслідком втручання у право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Інші доводи апеляційної скарги позивача, зокрема, заперечення проти врахування судом висновку органу опіки та піклування через не зазначення, які саме права відповідачів порушуються, є надуманими, спростовуються його змістом, де зазначено, що згідно зі ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» неповнолітні діти нарівні з батьком дитини, ОСОБА_5 , власником квартири, отримали право користування спірним житловим приміщенням./а.с.83-84 т.1/ Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, зміну рішення районного суду в частині підстав відмову в задоволенні позову з мотивів, викладених у цій постанові. Керуючись ст.ст.367,368, 374, п.3 ч.1 ст.376, ст.ст.381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданою в її інтересах адвокатом Олійник Іриною Олександрівною, - задовольнити частково. Заочне рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 14 травня 2021 року - змінити в частині підстав відмову в задоволенні позову з мотивів, викладених у мотивувальній частині постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 16.09.2022. Головуючий суддя Л.І. Пилипчук Судді Ю.В. Дряниця В.М. Триголов