Постанова 4855 № 320/9817/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/9817/21 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 серпня 2022 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Мельничука В.П. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати рішення суб`єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області №103650005107 від 31.03.2021 про відмову у призначенні позивачу пенсії за вислугу років з урахуванням наявного на день звернення за призначенням пенсії за вислугу років стажу роботи за вислугу років 22 роки 7 місяців 15 днів, у тому числі вислугу на посадах прокурорів - 17 років 4 місяців 15 днів; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області зарахувати до вислуги років, що дає право на пенсію згідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у період з 01.09.1997 по 30.06.2001 та з 01.09.2001 по 31.01.2003; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області призначити позивачу з 26.03.2021 пенсію за вислугу років, без обмеження її граничного розміру, згідно зі статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-ХІІ (у редакції Закону України від 12.07.2001 №2663-ІІІ), з урахуванням наявного стажу роботи за вислугу років 22 роки 7 місяців 15 днів, у тому числі вислугу на посадах прокурорів - 17 років 4 місяці 15 днів, з розрахунку 90% від суми складових заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, зазначених в довідках Київської міської прокуратури №21/25 від 27.01.2021 «Про складові заробітної плати/грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років)» та №21/26 від 27.01.2021 «Про складові заробітної плати (за будь-які 60 календарних місяців роботи підряд перед зверненням за пенсією)», без обмеження заробітної плати для розрахунку пенсії, та виплачувати призначену пенсію у повному обсязі без обмеження її граничним розміром. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач безпідставно не зарахував весь період навчання в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка до стажу роботи, та як наслідок відмовив у призначенні пенсії з підстав відсутності необхідної вислуги років. Відповідач у відзиві на позовну заяви заперечував проти задоволення позову, зазначив, що у зв`язку із прийняттям Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII, який набрав чинності 15.07.2015, втратили чинність положення ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII, які регулювали порядок призначення пенсії за вислугу років. Відповідач зазначив, що згідно наданих документів вислуга років позивача становить 19 років 1 місяць 17 днів, за необхідних 24 років 6 місяців, у тому числі на посадах прокурорів, за необхідних 14 років 6 місяців, що є недостатнім для призначення пенсії. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що відповідач діяв відповідно до чинного законодавства України, в межах повноважень покладених на орган Пенсійного фонду України. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню. Згідно з ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує його та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що у період з 01.09.1997 по 30.06.2001 та з 01.09.2001 по 31.01.2003 позивач навчалася у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка та здобула базову вищу освіту за напрямом «Право», здобувши кваліфікацію бакалавра та магістра права. З трудової книжки серії НОМЕР_1 вбачається, що позивач працювала в органах прокуратури України, з 12.11.2003 по 26.03.2021, що становить 17 років 4 місяці 15 днів. 26.03.2021 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру», до якої додано, зокрема, довідку Київської міської прокуратури від 27.01.2021 №21/26 «Про складові заробітної плати/грошового забезпечення за період з січня 2016 року по грудень 2020 року». Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 31.03.2021 №103650005107 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII, оскільки станом на день звернення вона не набула необхідної вислуги років. Так, у вказаному рішенні відповідач зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, не менше 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років. Вважаючи такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують її право на належне пенсійне забезпечення, позивач звернулася з позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для зарахування періодів роботи на таких посадах до прокурорського стажу, належить застосовувати норми законодавства, чинні на час роботи особи на відповідних посадах. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Щодо питання про зарахування періоду навчання позивача до вислуги років колегія суддів зазначає наступне. Спеціальне пенсійне забезпечення працівників прокуратури до 01.06.2015 регулювалося ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789-XII) 02.03.2015 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII), що набрав чинності у цілому 01.04.2015. У п. 5 Розділу ІІІ «Прикінцеві положення» зазначеного Закону містилося застереження про те, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України. Оскільки такого закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 01.06.2015 прийнято не було, то з цієї дати втратили чинність, зокрема, норми ст. 50-1 Закону № 1789-ХІІ щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення і, відповідно, пенсії за цим Законом не призначаються. Проте, 15.06.2015 набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014, який поновив правове регулювання питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури. Таким чином, працівники прокуратури за наявності на день звернення до органів Пенсійного фонду відповідної вислуги років та відповідного стажу роботи на посадах прокурорів мають право на пенсійне забезпечення у відповідності до чинної статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі суддів палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 26.06.2018 у справі №686/17309/17. На час звернення позивачки з заявою (26.03.2021) про призначенням пенсії був чинним Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІ і саме він підлягає до застосування. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 11.06.2020 по справі №265/2627/17 та від 18.03.2020 по справі №310/7064/16-а. Статтею 86 цього Закону визначено підстави та порядок призначення пенсії за вислугу років. Зокрема, прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років. На момент звернення позивачки до відповідача із заявою про призначення пенсії, загальна вислуга років становила 22 роки 7 місяців 15 днів, в тому числі стаж роботи на посадах прокурорів 17 років 4 місяці 15 днів. Враховуючи положення статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІ, стаж роботи позивача на час звернення до відповідача є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років згідно статті 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІ. Аналогічний підхід до правозастосування було висловлено Верховним Судом у постановах від 21.11.2018 у справі №700/668/16-а та від 23.04.2019 у справі № 766/12481/16-а. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Частиною четвертою цієї ж статті передбачено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності зазначеним Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. У Законі України «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-XII), йдеться про стаж роботи, що дає право на призначення трудових пенсій (загальний трудовий стаж). Зміст поняття «загальний трудовий стаж» є ширшим, ніж поняття «стаж страховий», оскільки до першого включаються також періоди суспільно корисної діяльності, коли особа не підлягала загальнообов`язковому соціальному страхуванню. Згідно зі статтею 56 Закону № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. Відповідно до частини третьої цієї ж статті до стажу роботи, що дає право на призначення трудових пенсій, зараховуються також періоди, коли особа не працювала, наприклад, у зв`язку з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі; тимчасовою непрацездатністю, що почалася у період роботи; часом догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку, тощо. Спеціальний стаж - це період роботи в певних умовах праці чи на посадах, з якими законодавець пов`язує пільгове (або за особливими правилами) пенсійне забезпечення. Вислуга років є видом спеціального стажу. Це період виконання особливого роду трудової діяльності або державної служби, коли до особи, яка її здійснює, пред`являють особливі вікові, освітні, а також підвищені психічні та фізичні вимоги, при тривалому виконанні якої особа втрачає відповідну професійну працездатність. Стаття 51 Закону № 1788-XII передбачає, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Правом вислуги років користуються різні категорії осіб, у тому числі й прокурорсько-слідчі працівники на підставі Закону № 1789-XII. Верховний Суд України у постановах від 05 листопада 2013 року у справі № 21-289а13 та від 23 лютого 2016 року у справі № 279/4960/14а дійшов висновку, що навчання у вищому навчальному закладі не зараховується до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років. Включення цього періоду до вислуги років суперечить юридичній природі (сутності) цього виду спеціального стажу, оскільки, крім вищезазначеного, закон пов`язує встановлення особливих правил призначення пенсії за вислугу років держслужбовця з наявністю вищої освіти. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14.03.2017 у справі № 344/11838/14-а, Відповідно до вимог ч.6 ст. 86 Закону №1697-VII до вислуги років, що дає право на пенсію згідно з цією статтею, зараховується час роботи на посадах прокурорів (в тому числі адміністративних) органів прокуратури, стажистами, на посадах помічників і старших помічників прокурорів; слідчими, суддями; на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, податкової міліції, кримінально-виконавчої служби, офіцерського складу Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законодавства України військових формувань, на посадах державних службовців, які обіймають особи з вищою юридичною освітою; у науково-навчальних закладах Офісу Генерального прокурора працівникам, яким до набрання чинності цим законом було присвоєно класні чини (працівникам військової прокуратури - відповідні військові звання), у тому числі час наукової та викладацької роботи в інших науково-навчальних закладах, якщо вони мали науковий ступінь чи вчене звання; на адміністративних та викладацьких посадах, посадах наукових працівників у Тренінговому центрі прокурорів України; на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, яким до набрання чинності цим Законом було присвоєно класні чини (працівникам військової прокуратури - відповідні військові звання), були направлені туди, а потім повернулися в органи прокуратури; військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах денної форми навчання або на юридичних факультетах вищих навчальних закладів денної форми навчання; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, якщо така відпустка надавалася. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що положення ст. 50-1 Закону №1789-XII в частині зарахування до вислуги років лише половини строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах узгоджується з положеннями діючого на теперішній час Закону №1697-VII, а тому посилання позивача на неправильність розрахунку стажу за вислугу років є безпідставними. Щодо того, у якому відсотковому розмірі відносно заробітної плати/грошового доходу підлягає призначенню пенсія та чи підлягають зазначені пенсії обмеження їх граничного розміру, то як слідує з матеріалів справи на час розгляду справи позивач не набула права на призначення їй пенсії за вислугу років за відсутності необхідного загального стажу роботи, а відтак рішення про визначення відсоткового розміру пенсії без обмеження її максимальним розміром є безпідставним. Окрім того, колегія суддів зазначає, що предмет спірних правовідносин, які слалися між позивачем та відповідачем не стосувався обмеження відсоткового розміру грошового доходу позивача при призначенні пенсій або обмеження її максимальним розміром. Ключовим правовим питанням у справі, щодо якого фактично виник спір є право позивачки на призначення пенсії з огляду на її стаж роботи та приведені зміни в законодавстві щодо поступового збільшення стажу роботи за вислугу років для призначення пенсії за вислугу років прокурорам та слідчим органів прокуратури. Відповідно на час звернення позивача до суду з даним позовом питання щодо відсоткового розміру заробітної плати для призначення пенсії і питання обмеження пенсії максимальним розміром не були підставою для відмови позивачу у призначенні пенсії. Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи на час розгляду справи в суді а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних. Крім того, з доводів позивача та мотивів суду першої інстанції вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, в редакції Закону України №2663-ІІІ від 12.07.2001 позивач та суд першої інстанції пов`язували з тим, що ця норма права (у зазначеній редакції) діяла під час роботи позивача в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII призвела до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України. Разом з тим, щодо таких обґрунтувань та доводів позивача на те, що вона мала обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, то колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні «Великода проти України» (№43331/12) законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. У рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland №6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «КйартанАсмундсон проти Ісландії» (KjartanАsundsson v. Iceland №60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Отже, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що відповідач, відмовляючи у призначенні пенсії позивачу, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб визначений нормами чинного законодавства, оскільки на момент звернення до пенсійного органу позивач не мала достатньої вислуги років, що виключає можливість призначення їй пенсії. Таким чином, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про необхідність задоволення позову у спосіб, що заявлений позивачем. За таких обставин, оцінивши зібрані докази у сукупності, колегія суддів апеляційного суду приходить до переконання, що доводи апеляційної скарги відповідача є обґрунтованими та спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 26.08.2022. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко В.П. Мельничук