Постанова 4803 № 187/1837/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3136/22 Справа № 187/1837/18 Суддя у 1-й інстанції - Іщенко І. М. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 липня 2022 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., при секретарі Панасенко С.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що вона із 06 лютого 1998 року сумісно проживала із відповідачем однією родиною. 08 квітня 2005 року шлюб із ОСОБА_2 було зареєстровано. За час фактичного сумісного проживання сторонами було придбано квартиру у АДРЕСА_1 , а також було оформлено договір купівлі-продажу по 1/3 частини житлового будинку по АДРЕСА_2 та 1/3 частину земельної ділянки на ім`я відповідача. На цей час відповідач проживає із іншою жінкою у спірному домоволодінні, тому їх спільне проживання неможливо. У зв`язку з чим, з урахуванням уточнень своїх вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати факт її спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу із відповідачем з 06 лютого 1998 року до 08 квітня 2005 року за адресою: АДРЕСА_3 ; а також здійснити поділ спільного майна подружжя, визнавши за нею право особистої приватної власності на 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , при цьому, припинивши за ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_2 та вказану земельну ділянку. Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовлено. Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги у повному обсязі. ОСОБА_2 , відповідно до ст.360 ЦПК України, подав відзив, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів скарги. Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, з огляду на таке. Судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 08 квітня 2005 року було укладено шлюб, що підтверджуєтьсякопією свідоцтва про шлюб (а.с.79). Згідно рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2018 року, залишеного без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, у цивільній справі №187/1376/17 шлюб, зареєстрований 08 квітня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , актовий запис №182, розірвано. Згідно інформації, наданої Курилівською селищною радою Петриківського району Дніпропетровської області за Вих.№482 від 26 грудня 2018 року, зареєстроване у законному порядку місце проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 : АДРЕСА_2 (а.с.17). Також судом установлено, що ОСОБА_1 та її доньці ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 17 грудня 1997 року (а.с.67). Згідно копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Дніпродзержинського бюро технічної інвентариції №6591653 від 24 лютого 2005 року, власником будинку АДРЕСА_2 , є ОСОБА_1 (а.с.68). Згідно копії договору купівлі-продажу частини житлового будинку від 22 квітня 2005 року, між ОСОБА_1 (Продавець) з одного боку та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 (Покупці) з другого боку, було укладено договір про те, що Продавець зобов`язується передати майно у власність Покупцям у рівних частках кожному, а Покупці зобов`язуються прийняти майно, а саме житловий будинок, 2/3 частини якого відчужуються, розташований в АДРЕСА_2 , і сплатити за нього обговорену грошову суму (а.с.74). Згідно копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Дніпродзержинського бюро технічної інвентариції №7302349 від 20 травня 2005 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві приватної спільної часткової власності належить по 1/3 частці будинку АДРЕСА_2 , кожному (а.с.76). Згідно копії договору купівлі-продажу частини земельної ділянки від 22 квітня 2005 року, між ОСОБА_1 (Продавець) з одного боку та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 (Покупці) з другого боку, було укладено договір про те, що Продавець продав, а Покупці купили 2/3 частини земельної ділянки, яка розташована в АДРЕСА_2 (а.с.78). Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що ні позивачкою, ні її представником не надано суду належних, допустимих, достатніх та переконливих доказів спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 саме як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства, зокрема, що вони були пов`язані спільним побутом та мали усталені стосунки зі взаємними правами та обов`язками, притаманним сім`ї в період з 06 лютого 1998 року по 08 квітня 2005 року, а тому дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Предметом доказування у даній справі є позовні вимоги щодо визнання факту спільного проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 06 лютого 1998 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_3 . Відповідно до ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим, суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року по справі №6-1026цс15. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03.06.99 №5-рп/99 установлено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , як у тому числі в своїй позовній заяві, посилається на те, що вона з 06 лютого 1998 року по 08 квітня 2005 року проживала разом із відповідачем без реєстрації шлюбу в квартирі, розташованій у АДРЕСА_3 , яка їй належить на праві власності. За час сумісного проживання сторін було придбано квартиру в АДРЕСА_5 , за їх спільні кошти, а у квітні 2005 року вона за кошти своєї матері придбала житловий будинок, розташований по АДРЕСА_2 , який оформила на себе, після чого 22 квітня 2005 року продала по 1/3 частині своїй доньці від першого шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Проте, суд першої інстанції, неповно з`ясувавши обставини справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення даного спору, дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні заявлених нею позовних вимог. Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи скаржника, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою не було надано належних і допустимих доказів того, що вона та відповідач постійно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 06 лютого 1998 року по 08 квітня 2005 року за адресою: АДРЕСА_3 , мали спільний бюджет, вели спільне господарство, придбали майно в інтересах сім`ї та проводили спільні витрати за вказаною адресою. Згідно показів свідків з боку позивачки, а саме ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , допитаних судом першої інстанції, також не було підтверджено факт спільного проживання сторін саме у період з 06 лютого 1998 року по 08 квітня 2005 року за адресою: АДРЕСА_3 . При цьому, сам відповідач та свідки з його боку: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 заперечували факт постійного проживання сторін. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки позивачка не довела в судовому порядку факт спільного проживання як однією сім`єю із ОСОБА_14 із 06 лютого 1998 року по 08 квітня 2005 року, тому в позовних вимогах про поділ спільного майна слід відмовити. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 належав весь житловий будинок АДРЕСА_6 на праві власності до укладення шлюбу. Разом з тим, вона розпорядилась спірним будинком на власний розсуд, продавши 22 квітня 2005 року доньці ОСОБА_3 та чоловікові ОСОБА_2 по 1/3 частині кожному разом із земельною ділянкою за цією ж адресою, а тому вимоги позивачки про позбавлення права власності відповідача на частку у спірному житловому будинку також не можуть бути задоволені. За таких обставин, зокрема, відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що наразі відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати спірне майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інші доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність оскаржуваного судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх. Пункт 1 ст.6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи судове рішення без змін, не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова