Постанова Тернопільський апеляційний суд № 593/331/20

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 593/331/20Головуючий у 1-й інстанції Шміло В.І. Провадження № 22-ц/817/663/22 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 серпня 2022 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Міщій О. Я., Шевчук Г. М., розглянувши у письмовому провадженні цивільну справу № 593/331/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 травня 2022 року (ухвалене суддею Шміло В.І.) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним та встановлення факту перебування у трудових відносинах, В С Т А Н О В И В: У березня 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним та встановлення факту перебування у трудових відносинах. В обґрунтування заявлених вимог позивачка покликалася на те, що у 2007 році вона влаштувалася на роботу до ПП ОСОБА_4 , у якої працювала продавцем одягу в одному з торгівельних кіосків на території міського ринку в м.Бережани, який орендувала відповідачка для здійснення своєї підприємницької діяльності, без належного оформлення трудових відносин. Її робочий день починався о 8 год. ранку і тривав приблизно до 14-15 год., без обідньої перерви. В кінці кожного робочого дня вона здавала отримані за реалізований товар кошти відповідачці, яка записувала ці дані у свої розрахункові зошити. Вихідними були неділя і дні релігійних свят. 14 березня 2019 року відповідачка, дізнавшись, що вона має намір залишити роботу, без присутності продавця провела ревізію та звинуватила її у розтраті коштів. Ця конфліктна ситуація супроводжувалася лайкою та гучними криками, свідками якої були підприємці з сусідніх кіосків. В подальшому відповідачка забрала в неї сумку та повела її до банкомату ПриватБанку, де вона зняла всі кошти, що були на картковому рахунку і віддала відповідачці, після чого, під психологічним тиском відповідачка змусила її укласти договір позики грошових коштів на суму недостачі ревізії, яка по підрахунках відповідачки нібито становила 180000.00 грн. З метою укладення договору позики, відповідачка винайняла таксі і повезла її додому, щоб вона взяла паспорт і довідку РНОКПП, після чого вони поїхали до знайомого, як повідомила сама відповідачка, нотаріуса Осохівського В.М., де і було укладено договір позики. У зв`язку з наведеним просила суд визнати недійсним договору позики, укладений між нею та ОСОБА_4 14 березня 2019 року та встановити факт її перебування у трудових відносинах з підприємцем (ФОП) ОСОБА_4 . Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 травня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_3 адвокат Мартищук Л.П. подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Апеляційна скарга мотивована тим, що спірний правочин був укладений в зв`язку із перебуванням позивачки у важкому психологічному та стресовому стані, страшному відчаї, оскільки вона не розуміла, як могла статися недостача, а тому завірила своїм підписом в нотаріуса запропонований договір позики. Укладаючи даний договір відповідачка скористалася її стресовим станом, ввела в оману стосовно суми недостачі. Всі кошти, виручені за товар, вона кожен день повертала відповідачці, яка її постійно контролювала. Звертає увагу на те, що обставини передачі коштів, які зазначає відповідачка та як записано у договорі позики, надто сумнівні для визнання їх реальними. У зв`язку з наведеним просить рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 травня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити. В судове засідання сторони не з`явились, хоча належним чином були повідомлені про день, час та місце слухання справи. Враховуючи викладене, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Судом встановлено наступні обставини. 14 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики, згідно якого позивачка позичила у відповідачки кошти в сумі 180 000 грн., що на момент укладення договору складає еквівалент 6700 дол. США., терміном на один рік. Позичальник зобов`язався повернути кошти не пізніше 14 березня 2020 року. Повернення повинно було відбуватися готівкою і якщо позичальник вчасно не поверне кошти, то він зобов`язувався, крім суми позики, сплатити штраф у розмірі 100 % від суми залишку позики. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від наймену-вання документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені статтями 215, 216 ЦК України. Згідно із статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України). Відповідно до статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Статтею 223 ЦК України також передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. В п.п. 7, 19, 23 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Згідно зі статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Апеляційний суд зазначає, що для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Аналогічний висновок викладений у постанові КЦС в складі Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 299/1523/16-ц. Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_3 зазначала, що з боку відповідачки до укладення спірного договору позики мало місце примушування та психологічний тиск на позивачку. Як убачається із договору позики від 14 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який посвідчив приватний нотаріус Осохівский В.М., сторони перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, без примусу та насильства. Дослідивши спірний договір позики, оцінивши його зміст, установивши, що оригінал договору знаходиться у відповідача, доказів неправомірного володіння договором позивач суду не надала й не спростувала, що сума заборгованості є іншою, ніж зазначена у договорі, суд першої інстанції, обґрунтовано вважав, що між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору позики. Таким чином, позивачкою не доведено та судом не здобуто доказів, які б свідчили про те, що договір позики укладався під впливом перебування позивачки у важкому психологічному стані, стресі, та страшному відчаї. Стосовно позовних вимог про встановлення факту перебування сторін у трудових відносинах, апеляційний суд виходить з наступного. За положеннями статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України). Відповідно до частини першої статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим, зокрема, при укладенні контракту; при укладенні трудового договору з фізичною особою. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи (частини друга - четверта статті 24 КЗпП України). Таким чином, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо. Суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, лише за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема виконання працівником обов`язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документу про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків. В процесі розгляду справи судом не встановлено, що позивач у встановленому законом порядку подавав відповідачу заяву про прийняття її на роботу та надавав відповідачу трудову книжку. Таким чином, позивачкою не доведено та судом не здобуто доказів, які б свідчили про те, що сторони у даній справі перебували позивачки у трудових відносинах. Доводи апелянта в апеляційній скарзі за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який на думку апелянта свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Проте, такі аргументи належним чином перевірені судом першої інстанції та спростовані під час розгляду справи з урахуванням встановлених конкретних обставин. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, а тому у задоволенні позову слід відмовити. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відмовляючи в задоволенні позову, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно. Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 травня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови 03 серпня 2022 року. Головуючий Судді