Постанова Львівський апеляційний суд № 465/11958/13-ц

Справа № 465/11958/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Мартьянова С.М. Провадження № 22-ц/811/1137/22 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 липня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С.М., суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар судового засідання - Матяш С.І., з участю - представника відповідача - адвоката Петречківа Н.-Д.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Подоляком Богданом Романовичем, на рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівська міська рада, Львівське комунальне підприємство «Затишне» про демонтаж самовільної прибудови, В С Т А Н О В И В: в грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 , треті особи: Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівська міська рада, Львівське комунальне підприємство «Затишне» про демонтаж самовільної прибудови. Просила зобов`язати відповідача за власні кошти демонтувати самочинно встановлений тамбур, що розташований з бічної сторони будинку АДРЕСА_1 (прибудований до кімнати позначеної в технічному паспорті на будинок під цифрами 2-1, яка знаходиться на першому поверсі) геометричними розмірами: 1, 23 x 2,45 метра. Стягнути з відповідача судові витрати. В обґрунтування позову покликалася на те, що на території ЛКП «Затишне» виявлено факт самочинного будівництва на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 , який здійснений власником квартири АДРЕСА_2 а вказаного будинку - ОСОБА_2 . Працівниками інспекції держаного - архітектурно - будівельного контролю у Львівській області встановлено, що відповідач самочинно, не маючи дозволу на землекористування за адресою: АДРЕСА_3 , встановила тамбур із металевого каркасу полегшених конструкцій, обшитий листами металопрофілю, без влаштування фундаменту, що відповідно до пункту 9 частини першої статті 21 ЗУ «Про благоустрій населених пунктів» відноситься до малих архітектурних форм, розміщення яких, відповідно до частини третьої статті 28 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності», здійснюється відповідно до ЗУ «Про благоустрій населених пунктів», про що складено акт перевірки № 27-ф від 06.03.2013 року. Зазначає, що ОСОБА_2 вже раніше було проведено самовільні роботи щодо самовільного спорудження прибудови до своєї квартири, внаслідок чого Франківською районною адміністрацією по даному факту прийнято розпорядження № 34 від 21 січня 2008 року «Про знос самовільно прибудованих двох тамбурів до квартири АДРЕСА_4 ». У зв`язку із невиконанням згаданого розпорядження у добровільному порядку Франківською районною адміністрацією до Франківського районного суду 06 червня 2008 року було подано позовну заяву до ОСОБА_2 про знос самовільно прибудованих двох тамбурів та спорудженого сараю. В свою чергу ОСОБА_2 подала зустрічну позовну заяву про визнання права власності на ці споруди. 28 жовтня 2010 року Франківським районним судом м. Львова прийняте рішення по цивільній справі за позовом Франківської районної адміністрації Львівської міської до ОСОБА_2 , за участю третьої особи ОСОБА_3 про знесення самовільно проведених добудов до квартири АДРЕСА_4 і спорудженого сараю та зустрічним позовом ОСОБА_2 до Франківської районної адміністрації про визнання права власності на добудовані приміщення та сарай, яким первісний позов районної адміністрації задоволено у повному об`ємі, в зустрічному позові ОСОБА_2 відмовлено. Вказане рішення суду 23 грудня 2010 року Апеляційним судом Львівської області залишено без змін. 27 квітня 2012 року державним виконавцем Сихівської ВДВС ЛМУЮ рішення Франківського районного суду від 18 жовтня 2010 року про знесення самовільно зведених добудов до кв. АДРЕСА_4 і спорудженого сараю - виконано. Крім того, 04 березня 2015 року позивачем подано заяву в порядку статті 31 ЦПК України, згідно якої вона просила врахувати, що на початку 2013 року ОСОБА_2 самочинно, без належного оформленого дозволу та одержання необхідних погоджень прибудувала тамбур до входу в належну їй квартиру АДРЕСА_4 . Факт проведення самочинного будівництва підтверджений актом перевірки № 22-ф від 06.03.2013 року, оформленим працівниками Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області. Вищевказаний тамбур було зведено без належно оформленої дозвільної документації та на земельній ділянці належній Львівській міській раді - без одержання належного дозволу від власника землі, таким чином просить суд визнати, що будівництво тамбуру до входу у квартиру АДРЕСА_4 здійснювалося відповідачем самочинно. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2022 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , відмовлено. Рішення суду оскаржив представник позивача адвокат Подоляк Б.Р. В апеляційній скарзі зазначає, що обставини, на які покликалась позивачка, як на підставу своїх вимог, повністю підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а відтак, її позовні вимоги підлягали до задоволення. Так, в процесі розгляду даної справи встановлено, що сторони є співвласниками будинку АДРЕСА_1 - ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 15 червня 1988 року належить 3/5 частин будинку, а ОСОБА_2 - 2/5 частин будинку на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 29 листопада 1999 року. Будинок розташовано на земельній ділянці, наданій для його будівництва та обслуговування, яка є неприватизованою та перебуває в користуванні сторін. Ухвалою народного суду Залізничного району м. Львова від 20 травня 1968 року затверджено мирову угоду про встановлення порядку користування вказаною земельною ділянкою між попередніми співвласниками будинку, правонаступниками яких є сторони, однак, у зв`язку з відсутністю схеми такого порядку на даний час неможливо встановити спосіб користування нею співвласниками будинку. Крім того, під час розгляду справи безспірно встановлено факт здійснення відповідачкою прибудови тамбуру до житлового будинку АДРЕСА_1 . Звертає увагу на те, що матеріали справи не містять, а відповідачкою не надано доказів того, що добудова до згаданого житлового будинку спірного тамбуру здійснена за згоди другого співвласника будинку , як і не надано доказів звернення відповідачки до позивачки за отримання такої згоди. Крім того, матеріали справи також підтверджують і ту обставину, що будівництво відповідачкою спірного тамбуру перешкоджає доступу позивача до фасаду будинку та його конструктивних елементів, які потребують обслуговування. Вважає, що не може братися до уваги покликання суду, як на підставу відмови у задоволенні позову, на те, що позивачка не зверталась до органу місцевого самоврядування з питання здійснення відповідачкою самочинного будівництва, оскільки позивачка як співвласник згаданого будинку та співкористувач відповідної земельної ділянки має право на захист своїх порушених прав згідно з приписами статей 15, 16 ЦК України, в тому числі, і судом. Додатково зазначає, що будь-якої потреби для будівництва спірного тамбуру у відповідачки не існувало. Просить рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2022 року скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. В свою чергу в червні 2022 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу. Такий вмотивовано тим, що не відповідає дійсності те, що відповідачем визнавався факт будівництва добудови до житлового будинку АДРЕСА_1 без отримання відповідного дозволу як від органів державної влади та місцевого самоврядування, так і від другого співвласника будинку. Відповідач не заперечував проти того факту, що встановив тамбур із металевого каркасу полегшених конструкцій, обшитий листами металопрофілю, без влаштування фундаменту, оскільки у частині приміщень, які він використовує, фактично відсутній коридор. Указаний тамбур з полегшених металоконструкцій примикає до приміщення, яким користується відповідач, і жодним чином не може порушувати прав позивача. Таким чином, можна дійти висновку, що позивач помилково ототожнює будівництво (роботи, що потребують дозвільні документи) та встановлення полегшених споруд, які згідно законодавства не потребують дозвільних документів. Вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідача - адвоката Петречківа Н.-Д.Я. в заперечення доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позовів, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно пунктів 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає. Встановлено, що сторони у справі є співвласниками будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 15 червня 1988 року належить 3/5 частин будинку, а ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 29 листопада 1999 року належить 2/5 частин будинку. Будинок розташовано на земельній ділянці наданій для його будівництва та обслуговування, яка є неприватизованою, а відтак перебуває в користуванні сторін. Порядок користування земельною ділянкою між ними не встановлено. Рішенням Франківського районного суду від 28 жовтня 2010 року у справі № 2-219/10, яке набрало законної сили, задоволено позов Франківської районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про знос самовільно прибудованих двох тамбурів до квартири. Зобов`язано ОСОБА_2 знести самовільно прибудовані до квартири АДРЕСА_5 тамбури та самовільно споруджений сарай. У випадку невиконання рішення в добровільному порядку, виконати демонтаж підрядною будівельною організацією, а витрати покласти на ОСОБА_2 . В задоволенні позову ОСОБА_2 до Франківської районної адміністрації про визнання права власності на добудовані приміщення та сарай відмовлено. Вказане рішення виконано в примусовому порядку 27 квітня 2012 року. З матеріалів справи вбачається, що Інспекцією ДАБК у Львівській області 06 березня 2013 року проведено перевірку за наслідками якої встановлено, що відповідач ОСОБА_2 самочинно, без дозволу на землекористування встановила з бічної сторони будинку АДРЕСА_1 тамбур із металевого каркасу, полегшених конструкцій, обшитий листами метало профілю, без влаштування фундаменту (прибудований до кімнати позначеної в технічному паспорті на будинок під цифрами 2-1, яка знаходиться на першому поверсі) геометричними розмірами: 1, 23 х 2,45 метра, про що складено акт перевірки № 27-ф від 06.03.2013 року та здійснено фото фіксацію. Аналіз змісту рішення, яке переглядається судом апеляційної інстанції, свідчить про те, що відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд покликався на те, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до Франківської районної адміністрації з приводу здійснення відповідачем самовільної прибудови, і факт проведення відповідачем самочинного влаштування даної добудови не підтверджується жодним доказом. А тому, в контексті приписів статей 11,12,13 ЦК України обраний позивачем спосіб захисту не відповідає способам, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення його порушеного права. Проте з такими висновками суду погодитись не можна. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України). Приписами статті 181 ЦПК України встановлено: до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Приписами статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом. Стаття 321 ЦК України встановлює непорушність права власності. Так, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного із них у праві власності, є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 357 ЦК України співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив. Частиною другою статті 358 ЦК України передбачено, що співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Згідно зі статтею 179 ЖК Української РСР користування будинками державного й громадського житлового фонду, а також приватного житлового фонду та утримання їх здійснюється з обов`язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. У пункті 4 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45, передбачено, що власник наймач (орендар) приміщень житлових будинків має право на: переобладнання та перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку. До елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків. Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об`єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 520/17520/14-ц (провадження № 61-12893св18). При цьому, у розумінні цієї норми самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а і об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). Аналогічно, що об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти також не є об`єктами права власності. Згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV «Про архітектурну діяльність» (далі - Закон № 687-ХІV, в редакції на час виникнення спірних правовідносин) для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною третьою статті 6 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. За змістом статті 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об`єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об`єкта. Згідно із частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Встановлено, що частина будинку, яка належить позивачці знаходиться на другому поверсі, а частина будинку, яка належить відповідачці на першому поверсі. До частини будинку, яка знаходиться на першому поверсі відповідачкою улаштовано тамбур з прикріпленням конструкції до несучої стіни будинку, переміщення якого є неможливим без знецінення та зміни призначення, і за цією ознакою такий відноситься до об`єктів нерухомого майна. Оскільки такий улаштований на земельній ділянці, переданій для обслуговування даного будинку, однак, не наданій для улаштування такого тамбуру, порядок користування земельною ділянкою між співвласниками будинку не встановлено, прибудову здійснено без належного документа чи належно затвердженого проекту, то за цими ознаками такий відноситься до об`єктів самочинного будівництва. Будівництво відповідачкою спірного тамбуру перешкоджає доступу позивачки до фасаду будинку та його конструктивних елементів, чим порушуються її права. Доказів зворотнього відповідачем ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції не надано. Представник відповідачки в суді апеляційної інстанції пояснив, що конфлікт між сторонами є триваючим і його довірителька не буде добровільно за погодженням з позивачкою та органом місцевого самоврядування проводити будь-яку перебудову. Встановивши, що проведене відповідачем перепланування, а саме влаштування тамбуру, з урахуванням наведеним вище обставин справи та норм матеріального права, є самочинним будівництвом, суд першої інстанції прийшов до невірного висновку про безпідставність та недоведеність позову, та необґрунтовано відмовив у задоволенні такого. Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення. За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно частини другої статті 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. За таких обставин, оскільки висновки, викладені в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку, що таке слід скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35). В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно частини першої, пунктів 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача. З врахуванням вищенаведеного, слід стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 229 грн 40 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 709 грн 50 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Подоляком Богданом Романовичем, задовольнити. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2022 року скасувати, та ухвалити нове. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, Львівська міська рада, Львівське комунальне підприємство «Затишне» про демонтаж самовільної прибудови задовольнити. Зобов`язати відповідача за власні кошти демонтувати самочинно встановлений тамбур, що розташований з бічної сторони будинку АДРЕСА_1 (прибудований до кімнати позначеної в технічному паспорті на будинок під цифрами 2-1, яка знаходиться на першому поверсі) геометричними розмірами: 1,23 x 2,45 метра. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 229 (двісті двадцять дев`ять) грн 40 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 709 (сімсот дев`ять) грн 50 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 29 липня 2022 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткеви