Постанова 4824 № 755/10319/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/10319/20 Головуючий у суді І інстанції Гаврилова О.В. Провадження № 22-ц/824/69/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 червня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 5 серпня 2021 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», треті особи: акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», ОСОБА_2 , про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, в с т а н о в и в: У липні 2020 року ОСОБА_1 через представника - адвоката Лободу І.В.звернувся до суду з позовом до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі - ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»), третя особа - АТ «НАК «Нафтогаз України», в якому з урахуванням уточнень позовних вимог остаточно просив: визнати дії відповідача щодо перестановки (перегрупування) працівників та переведення на вакантні посади у новостворені підрозділи згідно наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 31 січня 2019 року № 29, з 1 лютого 2019 року протиправними в частині порушення прав ОСОБА_1 , визначених пунктом 5 наказу від 31 січня 2019 року № 29; визнати дії відповідача щодо прийняття, перестановки (перегрупування) працівників та переведення на вакантні посади працівників згідно затвердженого наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 31 січня 2019 року № 29 штатного розпису з 1 лютого 2020 року протиправними в частині порушення прав ОСОБА_1 на зайняття вакантної посади заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз»; визнати протиправним та скасувати наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 22 лютого 2019 року № 276к про переведення/призначення на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» начальника департаменту з питань обліку та реалізації газу ОСОБА_2 ; зобов`язати відповідача призначити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України». Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 9 червня 2017 року № 75-к ОСОБА_1 призначено на посаду начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України». Відповідно до наказу НАК «Нафтогаз України» від 23 січня 2019 року № 24 «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» затверджено та введено в дію з 1 лютого 2019 року нову організаційну структуру ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», зобов`язано директора ДП «Укравтогаз» ОСОБА_5 здійснити заходи щодо ліквідації відокремлених підрозділів підприємства, приведення штатного розпису підприємства у відповідність із затвердженою організаційною структурою підприємства, дотримання вимог трудового законодавства України під час комплектування працівниками нововведених посад підприємства та вивільнення працівників, посади яких будуть скорочені. Наказом ДП «Укравтогаз» від 31 січня 2019 року № 29 «Щодо організаційної структури ДП «Укравтогаз» введено в дію з 1 лютого 2019 року нову організаційну структуру ДП «Укравтогаз», затверджено штатний розпис ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» у відповідності із затвердженою організаційною структурою та зобов`язано начальника відділу кадрів ОСОБА_3 провести перестановку працівників та переведення на вакантні посади у новостворені підрозділи, за їх згодою, з дотриманням чинного законодавства України, та зобов`язано першого заступника ОСОБА_4 в термін до 4 лютого 2019 року надати пропозиції щодо комплектування новостворених підрозділів підприємства. В подальшому відповідачем прийнято рішення припинити діяльність структурних підрозділів ДП «Укравтогаз», зобов`язано управління по роботі з персоналом спільно з Об`єднаною профспілковою організацією підприємства забезпечити вимоги трудового законодавства і прав працівників РВУ «Київавтогаз», «Львівавтогаз», «Харківавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» в процесі ліквідації регіонального виробничого управління та скорочення посад (наказ № 178 від 27 березня 2019 року). Наказом ДП «Укравтогаз» № 178 від 27 березня 2019 року «Про ліквідацію структурних підрозділів» припинено діяльність регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» шляхом ліквідації. 28 березня 2019 року відповідач повідомив позивача про те, що посада начальника регіонального виробничого управління виведена зі штатного розпису, у зв`язку з чим 28 травня 2019 року його може бути звільнено за пунктом 1 статті 40 КзпП України із займаної посади та позивачу запропоновано переведення на вакантні посади ДП «Укравтогаз» з урахуванням його кваліфікації та спеціальності. При цьому, позивачу запропоновано переведення на вакантні посади ДП «Укравтогаз» з урахуванням його кваліфікації та спеціальності, а саме: наповнювач балонів 4 розряду (м. Бровари, м. Одеса, м. Шостка, м. Біла Церква, м. Дніпро, м. Лозова), начальник АГНКС 9 (м. Житомир), машиніст компресорних установок 5 розряду (м. Житомир, м. Одеса, м. Звенигородка, с. Долина, м. Шепетівка), майстер (м. Харків). 26 червня 2019 року о 16 год 40 хв. листом «Про надання вакансій» № 2052/06-19 відповідач запропонував позивачу інші вакантні посади (54 посади) в ДП «Укравтогаз». При цьому не надав часу для ознайомлення з новим переліком посад, їх посадовими інструкціями. Цього ж дня, позивача було звільнено з посади начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та вручено наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» № 661к «Про звільнення з роботи». Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року у справі 759/13783/19 стягнуто з ДП «Укравтогаз» НАК «Навтогаз України» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 107 342,24 грн; змінено дату звільнення ОСОБА_1 з 26 червня 2019 року на дату постановлення рішення суду - 21 січня 2020 року, позовні вимоги щодо скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» залишено без задоволення. Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року зазначене вище рішення суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та зміни дати звільнення скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, а саме поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» з 26 червня 2019 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Зазначеними судовими рішеннями було встановлено, що при звільненні позивача були допущені порушення його права на порядок вивільнення працівників, у зв`язку зі скороченням штату працівників підприємства. Наказом ДП «Укравтогаз» від 31 січня 2019 року № 29 затверджено штатний розпис ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» у відповідності із затвердженою організаційною структурою. Проте, на самому штатному розписі зазначено про його затвердження 1 лютого 2019 року. Зазначене, на думку позивача, ставить під сумнів усі призначення на посади, які відбулися згідно зазначеного штатного розпису, починаючи з 1 лютого 2019 року. Позивач зазначає, що з листів відповідача вбачається, що в період з 1 лютого 2019 року по 27 березня 2019 року відповідачем здійснюється переведення та прийом на роботу працівників без дотримання вимог статей 40, 42 КЗпП України, зокрема, стосовно прав ОСОБА_1 , оскільки передбачені в штатному розписі посади, зокрема, керівні, не були запропоновані позивачу до 28 березня 2019 року, в той час, коли на такі посади приймалися (переводилися) інші особи. Зокрема, на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» 22 лютого 2019 року було переведено/призначено начальника департаменту з питань обліку та реалізації газу ДП «Укравтогаз» (наказ від 22 лютого 2019 року № 276к), з меншим досвідом роботи та відсутністю відповідної кваліфікації, оскільки він прийнятий на підприємство лише у грудні 2019 року. Зауважує, що існує два накази від 22 лютого 2019 року № 276к про переведення та про призначення на спірну посаду ОСОБА_2 , що на його думку, свідчить про подвійний документообіг на підприємстві. Зазначає, що не отримував відповіді на запитувану листом інформацію, зокрема, щодо новостворених посад, що також підтверджується протоколом колективних зборів правління РВУ «Київавтогаз» від 7 лютого 2019 року. Також позивач вказує, що він має відповідний досвід керівництва, в його підпорядкуванні перебувало 480 працівників. Відсутність зауважень та стягнень, наявність грамоти та стажу роботи є визначальними критеріями при переведенні (прийнятті) на роботу, в розумінні статей 40, 42 КЗпП України. Крім того, згідно колективного договору, працівники структурних підрозділів, що ліквідуються, мають першочергове право на працевлаштування у новостворених і діючих структурних підрозділах підприємства за фахом з урахуванням професіоналізму та досвіду роботи. Позивач вважає неправомірним те, що йому не було запропоновано для зайняття посаду - заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» з урахуванням вимог статті 42 КЗпП України, а зміна в організації виробництва і праці відносяться до істотних змін в умовах праці, тому власник має узгодити питання зміни умов праці з кожним працівником. Однак, позивач не був попереджений про зазначені зміни відповідачем, внаслідок чого не зміг вчасно реалізувати своє право на зайняття вакантних посад, які були вільними станом на 1 лютого 2019 року. На виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року відповідачем було видано наказ від 18 червня 2020 року № 188к про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника РВУ «Київатогаз». Згідно наказу ДП «Укравтогаз» від 18 червня 2020 № 191к введено з 19 червня 2020 року простій не з вини працівника ОСОБА_1 з причини відсутності організаційно-технічних умов для виконання ним посадових функцій начальника РВУ «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз», через відсутність функціонального напряму діяльності підприємства, пов`язаних з керівництвом відокремленим структурним підрозділом. Під час простою працівник має перебувати вдома та на зв`язку в робочі дні з дотриманням вимог чинного законодавства щодо запобігання поширенню хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-1. Одночасно позивача повідомили про наступне вивільнення повідомленням від 18 червня 2020 року №

9. Отже права позивача продовжують порушуватись, оскільки посада, на яку було поновлено позивача, відсутня через організаційні зміни в структурі підприємства, а інші вакантні посади не були запропоновані йому, з моменту затвердження нової організаційної структури починаючи з 1 лютого 2019 року коли вступив в дію новий штатний розпис. Зазначає, що відповідачем не була врахована кваліфікація позивача та особи, яка була переведена на посаду заступника директора з продажів, яка включає в себе не лише освітній рівень, а й стаж роботи, продуктивність тощо, що призвело до порушення прав позивача. Крім того, не було враховано переважне право позивача на зайняття вакантних посад, починаючи з 1 лютого 2019 року, а саме: позивач має на утриманні двох малолітніх дітей, дружина позивача не працює, позивач має не одну вищу освіту та продовжував навчання без відриву від виробництва, нагороджений грамотою. Щодо строків позовної давності, то порушення процедури вивільнення (звільнення) позивача було встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року, яке набрало законної сили в день прийняття постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, а тому позивач вважає, що звернувся до суду у строки, передбачені законодавством. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 квітня 2021 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Призначено судове засідання для вирішення питання про судові витрати з одночасним встановленням третій особі ОСОБА_2 строку для подання доказів щодо розміру понесених ним судових витрат. Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 серпня 2021 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Пікульської К.В. про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 12 850,00 грн. У задоволенні іншої частини заяви відмовлено. Не погоджуючись із вказаними основним і додатковим рішеннями суду, позивач через представника - адвоката Лободу І.В. звернувся з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні заяви третьої особи про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат відмовити. Аргументи апеляційних скарг полягають в тому, що судом неповного з`ясовано всі обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема що, передбачені у штатному розписі, який був затверджений та діяв із 1 лютого 2019 року, вакантні керівні посади, в тому числі й посада заступника директора з продажів, не були запропоновані позивачу до 28 березня 2019 року, тоді як на такі посади приймалися (переводилися) інші особи, а саме: на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» 22 лютого 2019 року згідно наказу № 276к було призначено начальника департаменту з питань обліку та реалізації газу ОСОБА_2 з меншим досвідом роботи у підприємстві та відсутністю відповідної кваліфікації за напрямком діяльності підприємства. Крім того, роботодавцем не було враховано переважне право позивача на зайняття вакантних посад. Суд першої інстанції не звернув увагу на умови колективного договору, згідно з якими працівники структурних підрозділів, що ліквідовуються, мають першочергове право на працевлаштування у новостворюваних і діючих структурних підрозділах підприємства за фахом з урахуванням професіоналізму та досвіду роботи. ОСОБА_1 не був попереджений про зміни в істотних умовах праці відповідачем, не отримав відповідь на лист від 6 лютого 2019 року, внаслідок чого не зміг вчасно реалізувати своє право на зайняття вакантних посад, які були вільними станом на 1 лютого 2019 року. Відтак, позивачу неправомірно не було запропоновано для зайняття посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» з урахуванням вимог статті 42 КЗпП України. Виходячи з викладеного, позивач вважає невірним висновок суду про те, що позовні вимоги зводяться лише до того, що позивачу не було запропоновано посаду «заступника директора з продажів», адже перші дві позовні вимоги стосуються протиправних дій відповідача при виконанні наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз Україна» від 31 січня 2019 року №

29. Місцевий суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а також допустив порушення процесуальних норм, неправомірно залучивши до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_2 , прав та інтересів якого позов не стосується. Задовольняючи заяву третьої особи про стягнення судових витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції не врахував, що до цієї заяви не було долучено первинних документів, які б підтверджували фактичну сплату заявленої суми гонорару адвокату, а зміст пункту 9 додатку № 1 до договору не узгоджується з іншими пунктами даного документу, що ставить під сумнів можливість стягнення заявленої суми без надання первинних фінансових документів як підтвердження їх понесення, тому суд неправомірно виходив з визначених у додатку № 1 строків оплати протягом 30 днів з дати ухвалення рішення. Додатковим рішенням, що оскаржується, були зменшені судові витрати заявлені стороною, проте їх вартість визначна судом всеодно є високою, виходячи з поданих доказів та наданих послуг, а також не відповідає обсягу виконаних адвокатом робіт та часу, який був витрачений адвокатом для захисту інтересів третьої особи в межах даної справи. Також судом порушено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката при ухваленні додаткового рішення та взято до уваги документи надані в якості доказів витрат на правничу допомогу, які не є достовірними та достатніми. Крім того, ОСОБА_2 був залучений до розгляду справи за ініціативи суду, ОСОБА_1 не пред`являв до нього вимог, тому немає підстав для покладення на нього витрат на професійну правову допомогу. У відзиві на апеляційну скаргу на основне рішення суду першої інстанції представник третьої особи НАК «Нафтогаз України» - адвокат Будник Б.А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Представник третьої особи ОСОБА_2 - адвокат Пікульська К.В. у відзивах на апеляційні скарги позивача просить їх залишити без задоволення, а основне і додаткове рішення суду - без змін, вказуючи на правильність і обгрунтованість зроблених судом першої інстанції висновків. У своєму відзиві на рішення від 5 серпня 2021 року представник ДП «Укравтогаз» - адвокат Підлипенський Д.В. просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а вказане рішення - без змін з підстав того, що висновки суду щодо заявлених позовних вимог в повній мірі відповідають встановленим обставинам справи та узгоджуються із законодавством, яким регулюються спірні правовідносини. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість судових рішень в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзивів на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 9 червня 2017 року № 75к ОСОБА_1 було призначено з 12 червня 2017 року на посаду начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» (т. 1 а.с. 22). 26 червня 2019 року відповідно до наказу № 661к «Про звільнення з роботи» позивача звільнено із займаної посади у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1 а.с. 32). Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року у справі № 759/13783/19 позов ОСОБА_1 до ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Стягнуто з ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 107 342,24 грн. Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з 26 червня 2019 року на дату постановлення рішення суду - 21 січня 2020 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за один місяць. Позовні вимоги щодо скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» залишено без задоволення. (т. 1 а.с. 45). Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та зміни дати звільнення скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз НАК «Нафтогаз України» з 26 червня 2019 року. Допущено негайне виконання рішення в цій частині. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін (т. 1 а.с. 151-162). Вказаним судовим рішенням встановлено наступні правовідносини між сторонами. Відповідно до наказу НАК «Нафтогаз України» від 23 січня 2019 року № 24 «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» затверджено та введено в дію з 1 лютого 2019 року нову організаційну структуру ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», зобов`язано директора ДП «Укравтогаз» ОСОБА_5 здійснити заходи щодо ліквідації відокремлених підрозділів підприємства, приведення штатного розпису підприємства у відповідність із затвердженою організаційною структурою підприємства, дотримання вимог трудового законодавства України під час комплектування працівниками нововведених посад підприємства та вивільнення працівників, посади яких будуть скорочені. Наказом ДП «Укравтогаз» від 31 січня 2019 року № 29 «Щодо організаційної структури ДП «Укравтогаз» введено в дію з 1 лютого 2019 року нову організаційну структуру ДП «Укравтогаз», затверджено штатний розпис ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» у відповідності із затвердженою організаційною структурою та зобов`язано начальника відділу кадрів ОСОБА_3 провести перестановку працівників та переведення на вакантні посади у новостворені підрозділи, за їх згодою, з дотриманням чинного законодавства України. Також відповідачем прийнято рішення припинити діяльність структурних підрозділів ДП «Укравтогаз, зобов`язано управління по роботі з персоналом спільно з Об`єднаною профспілковою організацією підприємства забезпечити вимоги трудового законодавства і прав працівників виробничих регіональних управлінь «Київавтогаз», «Львівавтогаз», «Харківавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» в процесі ліквідації РВУ та скорочення посад. 28 березня 2019 року відповідач повідомив позивача про те, що посада начальника управління виведена зі штатного розпису, у зв`язку з чим 28 травня 2019 року його може бути звільнено за пунктом 1 статті 40 КзпП України із займаної посади та позивачу запропоновано переведення на вакантні посади ДП «Укравтогаз» з урахуванням його кваліфікації та спеціальності, а саме: наповнювач балонів 4 розряду (м. Бровари, м. Одеса, м. Шостка,м. Біла Церква, м. Дніпро, м. Лозова), начальник АГНКС 9 (м. Житомир), машиніст компресорних установок 5 розряду (м. Житомир, м. Одеса, м. Звенигородка. с. Долина, м. Шепетівка), майстер (м. Харків). 26 червня 2019 року о 16 год 40 хв листом «Про надання вакансій» № 2052/06-19 відповідач запропонував позивачу інші вакантні посади в ДП «Укравтогаз». В листі зазначено, що у разі згоди на переведення на вакантну посаду, що зазначена в Переліку, позивачу необхідно письмо проінформувати адміністрацію підприємства, надати на ім`я директора ДП «Укравтогаз» заяву на переведення на обрану посаду, підтвердження, що дана посада відповідає професії (спеціалізації) відповідача. Цього ж дня, 26 червня 2019 року позивача було звільнено з посади начальника РВУ «Київавтогаз» у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці на підставі пункту 1 частини першоїстатті 40 КЗпП України та о 16-40 год йому вручено наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» № 661к «Про звільнення з роботи». При розгляді справи № 759/13783/19 суд встановив, що попереджаючи позивача про майбутнє вивільнення 28 березня 2019 року, відповідач не запропонував позивачу всі вакантні посади, які відповідали його кваліфікації. Решта вакантних посад запропоновано позивачу 26 червня 2019 року в кінці робочого дня, з якими відповідач позивачу не надав можливості ознайомитися належним чином та обрати ту посаду, на яку він би хотів бути переведеним, та цього ж дня через декілька хвилин звільнив з посади відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, а отже звільнення позивача відбулося з порушенням встановленої законом процедури та порядку звільнення. Як свідчать матеріали даної справи, на виконання постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у справі № 759/13783/19 наказом від 18 червня 2020 року № 188к ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» з 26 червня 2019 року. (т. 1 а.с. 46). Суд першої інстанції установив, що додатком № 1 до наказу НАК «Нафтогаз України» від 23 січня 2019 року № 24 «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» затверджена організаційна структура ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», якою введено, серед інших, посаду заступника директора з продажів (т. 1 а.с. 25). Наказом ДП «Укравтогаз» від 31 січня 2019 року № 29 «Щодо організаційної структури ДП «Укравтогаз», зокрема: 1) введено в дію із 1 лютого 2019 року нову організаційну структуру ДП «Укравтогаз»; 2) підпорядковано з 1 лютого 2019 року автомобільні газонаповнювальні компресорні станції (АГНКС) безпосередньо ДП «Укравтогаз», вивівши їх з підпорядкування регіональних виробничих управлінь (РВУ) «Київавтогаз», «Львівавтогаз», «Харківавтогаз»; 3) затверджено штатний розпис ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» у відповідності із затвердженою організаційною структурою;4) першому заступнику директора ОСОБА_4 в термін до 4 лютого 2019 року надати пропозиції щодо комплектування новостворених підрозділів підприємства; 5) зобов`язано начальника відділу кадрів ОСОБА_3 провести перестановку (перегрупування) працівників та переведення на вакантні посади у новостворені підрозділи, за їх згодою, з дотриманням чинного законодавства України (т. 1 а.с. 26). Згідно наявної в матеріалах справи копії нового штатного розпису, затвердженого директором ДП «Укравтогаз» 1 лютого 2019 року, введено, серед інших, посаду заступника директора з продажів (т. 1 а.с. 34-44). Наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 22 лютого2019 року № 276к на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» було призначено ОСОБА_2 , який займав посаду начальника департаменту з питань обліку та реалізації газу ДП «Укравтогаз», з 22 лютого 2019 року (т. 1 а.с. 164). Відповідно до службової записки начальника управління по роботі з персоналомвід 11 листопада 2020 року повідомлено, що при підготовці відповіді на запит адвоката Лободи І.В. у витягу з наказу було зроблено описку, а саме замість слова «призначити» було вжито слово «перевести» (т. 1 а.с. 55, 163). Встановлено, що призначення ОСОБА_2 на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» було проведено за погодженням голови правління НАК «Нафтогаз України» від 20 лютого 2019 року (т. 1 а.с. 165). Згідно із пунктом 1 наказу ДП «Укравтогаз» від 27 березня 2019 року № 178 «Про ліквідацію структурних підрозділів» було припинено діяльність регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» шляхом ліквідації (т. 1 а.с. 187). Матеріали справи свідчать та встановлено судами у справі № 759/13783/19, саме 28 березня 2019 року відповідач повідомив позивача про те, що його посада начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» виведена зі штатного розпису, у зв`язку з чим його може бути звільнено за пунктом 1 статті 40 КзпП України із займаної посади. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що по суті доводи позовної заяви зводяться до того, що ОСОБА_1 не було запропоновано роботодавцем введену штатним розписом із 1 лютого 2019 року посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», однак на час припинення діяльності регіонального виробничого управління «Київавтогаз», начальником якого є позивач, шляхом ліквідації наказом від 27 березня 2019 року № 178 «Про ліквідацію структурних підрозділів», посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» вже обіймав ОСОБА_2 згідно наказу від 22 лютого 2019 року № 276к, а отже вказана посада вже не була вакантною. Водночас нормами КЗпП України не передбачено обов`язку роботодавця пропонувати запланованому до звільнення у зв`язку з реорганізацією працівнику посади, які не були вакантні у період між його попередженням про майбутнє вивільнення та його звільненням. Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією. Визначення юридичної особи, поняття та порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи містяться у статтях 80, 104, 111 ЦК України, статтях 62, 66, 79, 92 ГК України. Згідно з цими нормами підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство може складатися з виробничих або функціональних структурних підрозділів (виробництв, відділень, цехів, управлінь, бюро, служб тощо) та створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. Право власника або уповноваженого ним органу визначати чисельність працівників і штатний розпис закріплено у статті 64 ГК України, згідно з якою підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Згідно з частиною другою статті 65 ГК України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 6 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18) суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення. Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне звільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Відповідно до статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. У постанові Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Розглядаючи даний спір, суд першої інстанції вірно встановив, що за змістом позову ОСОБА_1 , його вимоги по суті зводяться до того, що йому не було запропоновано роботодавцем введену новим штатним розписом із 1 лютого 2019 року посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» до 28 березня 2019 року (дати попередження про майбутнє вивільнення), чим порушені його трудові права, зокрема, першочерговеі переважне право на зайняття вказаної посади, яка була вакантною та на яку незаконно 22 лютого 2019 року призначено ОСОБА_2 . Київський апеляційний суд у постанові від 17 червня 2020 року по справі № 759/13783/19 зазначив, що наказом ДП «Укравтогаз» № 178 від 27 березня 2019 року «Про ліквідацію структурних підрозділів» припинено діяльність регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» шляхом ліквідації. На виконання наказу НАК «Нафтогаз України» № 24 від 23 січня 2019 року «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» та на підставі наказу ДП «Укравтогаз» від 27 березня 2019 року № 178 «Про ліквідацію структурних підрозділів», 28 березня 2019 року, керуючись статтею 49-2 КЗпП України, ДП «Укравтогаз» повідомило ОСОБА_1 , начальника РВУ «Київавтогаз», про те, що посада начальник управління виведена зі штатного розпису, у зв`язку із чим з 28 травня 2019 року позивача може бути звільнено за пунктом 1 статті 40 КЗпП України із займаної посади та позивачу запропоновано переведення на вакантні посади ДП «Укравтогаз» з урахуванням його кваліфікації та спеціальності (при цьому запропоновано лише частину таких посад). Суд вірно встановив, що відповідач не запропонував позивачу всі вакантні посади станом на 28 травня 2019 року, які відповідали кваліфікації позивача. 26 червня 2020 року о 16 год 40 хв позивачу був вручений лист «Про надання вакансій» № 2052/06-19, в якому відповідач запропонував позивачу інші вакантні посади (54 посади) в ДП «Укравтогаз». Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Такі обставини є преюдиціальними фактами, їх преюдиціальність заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішення законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у цьому рішенні факти. Отже, встановивши, що на час припинення діяльності регіонального виробничого управління «Київавтогаз», начальником якого є позивач, шляхом ліквідації на підставі наказу від 27 березня 2019 року № 178, посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» вже обіймав ОСОБА_2 згідно наказу від 22 лютого 2019 року № 276к, тобто вказана посада не була вакантною, суд першої інстанції обґрунтовано вважав доводи ОСОБА_1 про порушення його першочергового і переважного права на зайняття вказаної посади є безпідставними. Нормами КЗпП України не передбачено обов`язку роботодавця пропонувати запланованому до звільнення у зв`язку з реорганізацією працівнику посади, які не були вакантні у період між його попередженням про майбутнє вивільнення та звільненням. Посилання представника позивача на відображення в протоколі колективних зборів працівників РВУ «Київавтогаз» з директором ДП «Укравтогаз» від 7 лютого 2019 року № 1 зауваження директора ДП «Укравтогаз» про те, що вивільнення працівників в процесі зміни організаційної структури ДП «Укравтогаз» не заплановано, не мають значення правильного вирішення справи, оскільки планування майбутнього вивільнення працівників у зв`язку зі змінами в організації праці за будь-яких обставин можливе лише з дотриманням гарантій, передбачених статтею 49-2 КЗпП України. При цьому стаття 49-2 КЗпП України покликана забезпечувати захист прав працівника, але ця стаття не визначає процедуру призначення працівників на керівні посади відповідача, не може застосовуватись всупереч встановленим конкурсним процедурам на підприємстві, що було б втручанням в господарську діяльність відповідача. Керівник ДП «Укравтогаз», видаючи наказ від 31 січня 2019 року № 29 «Щодо організаційної структури ДП «Укравтогаз», виконував вимоги наказу НАК «Нафтогаз України» від 23 січня 2019 року № 24 «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» та користувався розпорядчими й організаційними функціями, покладеними на нього Статутом підприємства, затвердженого правлінням ПАТ «НАК «Нафтогаз України»2 лютого 2017 року, протокол № 26 (т. 1 а.с. 166-175). Суд першої інстанції за встановлених обставин даної справи обґрунтовано вказав, що зважаючи на масштаб підприємства, кількість працівників, структурних підрозділів і підзвітних їм віддалених комерційних об`єктів та майна, обсяг роботи щодо виконання наказу засновника «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» був значним та потребував тривалого часу. Аргументи сторони позивача доводи про те, що оскільки на самому штатному розписі зазначено про його затвердження 1 лютого 2019 року, зазначене ставить під сумнів усі призначення на посади, які відбулися згідно зазначеного штатного розпису, починаючи з 1 лютого 2019 року, є безпідставними, оскільки наказом НАК «Нафтогаз України» від 23 січня 2019 року № 24 «Про затвердження організаційної структури ДП «Укравтогаз» затверджено та введено в дію нову організаційну структуруДП «Укравтогаз» саме з 1 лютого 2019 року. В матеріалах справи наявний лист ОСОБА_1 від 6 лютого 2019 року № 178-01/21, адресований директору ДП «Укравтогаз» та головам профспілкових організацій, в якому позивач просив, зокрема, надати інформацію щодо новостворених посад на підприємстві (т. 1 а.с. 106-108). Проте, як правильно встановив районний суд, в матеріалах справи відсутні докази направлення вказаного листа адресатам та отримання його останніми, в тому числі керівництвом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України». У постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та інших звернуто увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом в постанові від 28 березня 2019 року у справі № 755/3495/16-ц та в постанові від 22 січня 2020 року у справі № 451/706/18, КЗпП України визначає механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначає способи захисту прав працівників. При цьому КЗпП України визначає можливість працівника оскарження наказу про його звільнення. Відповідно до пункту 3 статті 62 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Частиною третьою статті 64 ГК України визначено, що підприємство самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Частиною другою статті 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. При цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що не є належним способом захисту оскарження працівником рішення про визначення структури підприємства чи установи, про зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, оскільки прийняття такого рішення є виключною компетенцією власника такого підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою. При цьому, правом працівника залишається оспорювати власне саме правомірність його звільнення. В постанові Верховного Суду від 6 травня 2019 року у справі № 461/7387/17 викладено висновок про те, що доводи касаційної скарги щодо нез`ясування судами наявності у позивача переважного права на залишення на роботі, обставин щодо недотримання відповідачем частини третьої статті 49-2 КЗпП України, не спростовують висновків судів про відсутність правових підстав для задоволення заявлених у цій справі позовних вимог, оскільки вимоги про поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення були предметом спору в іншій справі. З матеріалів справи вбачається, що наказом НАК «Нафтогаз України» від 27 листопада 2013 року № 322 «Про порядок призначення на посаду та звільнення з посади керівних працівників дочірніх компаній, підприємств, філій і представництв Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», зокрема, затверджено перелік посад керівників дочірніх компаній, підприємств, філій і представництв, призначення на які та звільнення з яких здійснюється за наказом голови правління НАК «Нафтогаз України», а також затверджено перелік посад керівних працівників дочірніх компаній, підприємств, філій і представництв, призначення на які та звільнення з яких здійснюється на підставі письмового погодження голови правління НАК «Нафтогаз України». Згідно цього переліку (додаток 2), призначення на посади перших заступників та заступників директорів дочірніх компаній, підприємств, філій і представництв здійснюється на підставі письмового погодження голови правління НАК «Нафтогаз України» (т. 1 а.с. 179-180). У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що порушені при звільненні трудові права ОСОБА_1 , визначені статтею 49-2 КЗпП України, були відновлені судовими рішеннями про поновленням його на роботі на посаді начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» з 26 червня 2019 року. Виходячи з вищенаведеного, в суду першої інстанції не було підстав надавати оцінку наявним в матеріалах справи документам щодо кваліфікації, стажу роботи та інших обставин, передбачених статтею 42 КЗпП України, оскільки призначення особи на керівну посаду, якою є посада заступника директора з продажів підприємства відповідача, здійснюється на підставі письмового погодження голови правління НАК «Нафтогаз України», а отже входить до його виключної компетенції (т. 1 а.с. 180). Таке погодження кандидатури ОСОБА_2 наявне в матеріалах справи та відсутнє щодо ОСОБА_1 . Відповідно до умов статті 42 КЗпП України фах та здібності працівника, його кваліфікація враховуються на етапі прийняття такого працівника на роботу в зв`язку з реалізацією ним переважного права на працевлаштування, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України, а не на момент пропонування працівникові, що вивільняється, переліку вакантних посад на підприємстві. Тобто, відповідач вправі сам визначати кваліфікаційні вимоги до своїх працівників відповідно до посадових обов`язків, які ставляться перед працівником при призначенні на відповідні посади. Таким чином повноваження щодо призначення та визначення обсягу необхідної кваліфікації працівника на ту чи іншу посаду належить власнику або уповноваженому ним органу. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування). Крім того в постанові від 9 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15-ц Верховний Суд зауважив, що право на залишення на роботі передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах. В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). Враховуючи викладене, суд першої інстанції, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та встановивши, що діями відповідача та прийнятими ним рішеннями щодо перестановки (перегрупування) працівників та призначення на вакантну посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» згідно затвердженого штатного розпису третьої особи не порушені трудові права позивача, які б підлягали судовому захисту в обраний ним спосіб, дійшов цілком законного і обгрунтованого висновку про відсутність визначених законом підстав для задоволення позову в межах пред`явлених вимог. Посилання в апеляційній скарзі не те, що судом неповного з`ясовано всі обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме те, що посада заступника директора з продажів не була запропонована позивачу до 28 березня 2019 року, тоді як на таку посаду 22 лютого 2019 року був прийнятий (переведений) начальник департаменту з питань обліку та реалізації ОСОБА_2 , не заслуговують на увагу з огляду на те, що лише 28 березня 2019 року відповідач попередив позивача про те, що його посада начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз» України» буде виведена зі штатного розпису та про можливе звільнення, у зв`язку з чим відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України саме з цієї дати у ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогазвиник обов`язок запропоновувати ОСОБА_1 наявні на підприємстві вакансії. При цьому наказ від 22 лютого 2019 року № 276к по особовому складу був виданий більш ніж за місяць до моменту видання наказу від 27 березня 2019 року № 178 про ліквідацію відокремленого підрозділу, який очолював позивач, що у свою чергу свідчить про те, що посада заступника директора з продажівДП «Укравтогаз» не була вакантна й на момент прийняття рішення про зміну організації виробництва і праці. Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд не звернув увагу на умови колективного договору, якими передбачено, що працівники структурних підрозділів, що ліквідовуються, мають першочергове право на працевлаштування у новостворюваних і діючих структурних підрозділах підприємства за фахом з урахуванням професіоналізму та досвіду роботи, оскільки такий обов'язок роботодавця щодо врахування переважного права на залишення на роботі, стосується випадку вивільнення працівників у разі зміні в організації виробництва і правці, а не у випадку призначення особи на керівну посаду за результатом відповідних конкурсних процедур та погодження. Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині залучення до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_2 , адже з огляду на зміст заявлених позовних вимог, позивач, окрім іншого, просив визнати протиправним та скасувати наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 22 лютого 2019 року № 276к про призначення на посаду заступника директора з продажів ДП «Укравтогаз» ОСОБА_2 та зобов`язати відповідача призначити його на вказану посаду, відтак такі вимоги позову безпосередньо зачіпають права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 . Інші доводи апеляційної скарги на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2021 року не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду. ЄСПЛвказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача. Ухвалюючи додаткове рішення від 30 серпня 2021 року про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що при ухваленні судового рішення по суті спору у даній справі питання щодо розподілу витрат третьої особи на правничу допомогу не вирішувалось, оскільки його представник в судовому засіданні 5 серпня 2021 року подала заяву про надання відповідних доказів на підтвердження понесення таких судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, які вона надала суду 10 серпня 2021 року, тому виходячи з умов договору про надання правової допомоги та додатку № 1 до нього, відповідно до яких розрахунки адвоката сплачуються клієнтом протягом 30 днів з дати ухвалення рішення по справі, а також зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог було відмовлено і представник позивача подала заяву щодо не співмірності заявлених витрат на правничу допомогу та про зменшення суми вищевказаних витрат, з урахуванням принципів співмірності,розумності та справедливості наявні підстави для часткового задоволення заяви представника третьої особи - адвоката Пікульської К.В. про ухвалення додаткового рішення та стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 12 850,00 грн. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його законним і справедливим з огляду на таке. Відповідно до статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Статтею 270 ЦПК України, встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України). Процесуальним законом визначено вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення, однією з яких є невирішення питання про судові витрати разом з ухваленням судового рішення у справі. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (частина третя, п`ята статті 270 ЦПК України). Судом встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 квітня 2021 року було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 (т. 2 а.с. 46, 47). В судовому засіданні 5 серпня 2021 року представник третьої особи - адвокат Пікульська К.В. подала заяву, в якій повідомила, що відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат на правову допомогу та відповідні докази будуть подані протягом 5 днів після ухвалення рішення (т. 2 а.с. 124). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 серпня 2021 року, повний текст якого складено 10 серпня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено (т. 2 а.с. 129, 130). 10 серпня 2021 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Пікульською К.В. подано до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат з додатками на її обґрунтування, в якій вона просила стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 27 000,00 грн (т. 2 а.с. 164-165). Представник позивача - адвокат Лобода І.В. подала клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому навела детальне обґрунтування щодо відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, а також щодо зменшення заявленої до стягнення суми (т. 2 а.с. 181-184). Як свідчать матеріали справи, на час вирішення спору по суті позовних вимог в суді першої інстанції третьою особою ще не були остаточно визначені понесені судові витрати на правничу допомогу, відповідні докази на підтвердження розміру витрат, які ОСОБА_2 сплатив або мав сплатити за надані адвокатом послуги (виконані роботи) в судовому засіданні 5 серпня 2021 року надано не було, а заява про розподіл витрат на професійну допомогу адвоката подана після ухвалення судового рішення у встановлений законом п`ятиденний строк, а саме 10 серпня 2021 року, відтак питання про витрати на правничу допомогу не входило в предмет розгляду в суді на час вирішення справи по суті та підлягало розгляду в порядку статей 246, 270 ЦПК України. Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. За приписами частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу. У відповідності до положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Статтею 30 цього Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За правилами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина друга статті 141 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У постановах Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 3 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Зазначене також узгоджується з правовими висновками, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 липня 2020 року у справі № 909/452/19, від 17 серпня 2020 року у справі № 925/1067/19, від 19 серпня 2020 року у справі № 910/6029/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 904/4387/19, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. З матеріалів справи вбачається, що 11 травня 2021 року між адвокатом Пікульською К.В. та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги, згідно умов якого адвокат надає правову допомогу клієнтові, зокрема, з приводу представництва у цивільному судочинстві, судах всіх інстанцій. Для виконання цього договору, клієнт надає адвокату повноваження з усіма правами, наданими законом, у тому числі й третій особі. (т. 2 а.с. 166). За змістом пункту 3 договору, обсяг і вартість наданої правової допомоги за цим договором визначається у відповідному розрахунку, який складається адвокатом, що підтверджує виконання ним зобов`язання по даному договору. Згідно пункту 6 договору розмір гонорару розраховується відповідно до додатку до даного договору, який є частиною даного договору. В додатку № 1 до договору про надання правової допомоги б/н від 11 травня 2021 року сторони домовились, що вартість послуг адвоката розраховується виходячи з почасової ставки та часу, витраченого на виконання завдання клієнта, при цьому одна година розподіляється на 4 п`ятнадцятихвилинних часток. Кожна п`ятнадцятихвилинна частка, що розпочалася, враховується як повна. Почасова ставка адвоката складає 1 800,00 грн за одну годину послуг. Вартість послуг за час, витрачений адвокатом, серед іншого, на поїздки у справах клієнта (дорога до суду та з суду до робочого офісу), час на відправлення поштової кореспонденції, розраховується, виходячи з 50 % почасової ставки, встановленої для адвоката (т. 2 а.с. 167). Пунктом 7 додатку визначено надання послуг за дорученням за умови внесення клієнтом передоплати. Разом з тим, пунктами 8, 9 визначено, що адвокат виставляє рахунки клієнту за результатами розгляду справи та, якщо інше не узгоджене, розрахунки сплачуються клієнтом протягом 30 днів з дати ухвалення рішення по справі. На підставі вищевказаного договору 13 травня 2021 року видано ордер серії АІ № 1031807 на надання правничої (правової) допомоги адвокатом Пікульською К.В. (т. 2 а.с. 49). Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. У відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі № 910/906/18. Заперечуючи проти стягнення витрат на правничу допомогу, представник позивача вказує на суперечливість пунктів 7 та 9 додатку № 1 до договору про надання правової допомоги щодо строків оплати третьою особою гонорару його адвокату. Як зазначала представник третьої особи, за наявною в пункті 9 додатку № 1 домовленістю та за фактичною домовленістю з клієнтом оплата послуг адвоката має бути сплачена протягом 30 днів з дати ухвалення рішення. З даного приводу суд першої інстанції вірно зауважив, що тлумачення умов договору здійснюється сторонами договору (статті 213, 637 ЦК України), а тлумачення змісту договору судом здійснюється лише на вимогу сторони/сторін такого договору. З огляду на викладене, при вирішенні заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат, суд обґрунтовано виходив із визначених у додатку № 1 строків оплати, а саме протягом 30 днів з дати ухвалення рішення. Таким чином, в даному випадку відсутність фактичної оплати за договором про надання правової допомоги не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, оскільки оплата за професійну правничу допомогу має відбутись потягом вищевказаного строку, обумовленого сторонами договору, що відповідає положенням пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України. Як правильно вважав суд першої інстанції, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18). Отже, розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. У постановах Верховного Суду від 7 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 8 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Встановлено, що заява представника третьої особи про стягнення судових витрат не містить детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, проте до неї долучені акт прийому-передачі наданих послуг (розрахунок) та розрахунок обсягу наданих послуг у справі за договором про надання правової допомоги від 11 травня 2021 року з додатком № 1, в яких зазначені виконані дії, кількість витраченого часу та вартість послуг (т. 2 а.с. 169-171). Згідно наведеного розрахунку, загальна кількість витраченого часу становить 18,5 годин, а загальна вартість послуг - 27 000,00 грн. Адвокатам, враховуючи положення статті 28 Правил адвокатської етики (затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 9 червня 2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка. З наведених обставин колегія суддів вважає, що суд правильно не розцінив як неминучі та необхідні витрати адвокатом часу на підготовку та подання заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат (пункт 12 акту та розрахунку), оскільки з часу вивчення матеріалів справи, наданих клієнтом, з урахуванням подальшої участі в трьох судових засіданнях, адвокат не була позбавлена можливості подати всі необхідні докази для вирішення судом питання про стягнення витрат на правничу допомогу при ухваленні рішення по справі. Надаючи оцінку наведеному в акті та розрахунку об`єму виконаних адвокатом робіт та витраченому адвокатом часу, суд зауважив про недоведеність виконання адвокатом виконаних послуг, наведених в пунктах 2 та 3 акту та розрахунку, оскільки клопотання третьої особи про об`єднання справ в одне провадження (т. 2 а.с. 76-77) містить вихідний номер та дату 7 травня 2021 року, підписане особисто третьою особою, а отже складене до укладання договору про надання правової допомоги. Додаткових пояснень третьої особи від 11 травня 2021 року матеріали справи також не містять, а наявні в матеріалах справи пояснення третьої особи (т. 2 а.с. 52-54) підписані та направлені учасникам справи особисто ОСОБА_2 7 травня 2021 року (т. 2 а.с. 60-68), тому складені до укладання відповідного договору. Вищезазначені пояснення та клопотання направлені на адресу суду особисто ОСОБА_2 (ДП «Укравтогаз»), що підтверджується наявними в матеріалах справи описом вкладення та конвертом (т. 2 а.с. 88, 89). Тобто, дії по аналізу та вивченню судової практики, підготовці клопотання та письмових пояснень, а також їх оформлення для відправлення у поштовому відділенні безпідставно включені до акту прийому-передачі та розрахунку, оскільки не охоплюються реальними послугами адвоката. Визначення вартості за послугу зі збирання документів для подання їх до суду на виконання ухвали суду про витребування доказів (пункт 7 акту, пункт 5 розрахунку), виходячи з вартості послуг 1 800,00 грн за годину не відповідає принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги та є неспівмірним з виконаною роботою, та, виходячи з обсягу витраченого часу, необхідно для збирання доказів, з урахуванням наявності частини документів в розпорядженні безпосередньо третьої особи, обгрунтовано визначено судом в розмірі 400,00 грн. Крім того, у постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19 викладено висновок про те, що час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами. Утім, колегія суддів відзначає не співмірність визначених в акті та розрахунку як кількість витраченого часу так і вартість складової правничої допомоги, яка визначена в сумі 1 800,00 грн в обидві сторони для участі в трьох судових засіданнях, що загалом складає 5 400,00 грн. Виходячи з наданих на підтвердження вказаних витрат доказів (т. 2 а.с. 172, 173), суд доречно та підставно вказав, що за витрати адвокатом часу на дорогу (в обидві сторони) для участі в кожному засіданні підлягає стягненню сума в розмірі 1 200,00 грн (400,00 х 3). Аргументи апеляційної скарги про те, що оскаржуваним додатковим рішенням були зменшені судові витрати заявлені третьою особою, проте їх вартість визначна судом є високою, виходячи з поданих доказів та наданих послуг, а також не відповідає обсягу виконаних адвокатом робіт та часу, який був витрачений адвокатом для захисту інтересів третьої особи в межах даної справи колегія суддів відхиляє. Так, наведені в акті та розрахунку витрачений адвокатом час та вартість послуг за участь в судових засіданнях 13 травня 2021 року та 5 серпня 2021 року відповідають протоколам судових засідань (т. 2 а.с. 92-93, 126-128). Водночас, участь в судовому засіданні 15 червня 2021 року (з урахуванням очікування) не перевищувала 15 хвилин (т. 2 а.с. 116-117),тому визначення в акті та розрахунку однієї години участі у вказаному судовому засіданні суд визнав безпідставним та таким, що суперечить пункту 1 додатку № 1 до договору про надання правничої допомоги. Проаналізувавши надані представником третьої особи докази та наявні в матеріалах справи процесуальні документи, районний суд, виходячи з фактичного часу, витраченого адвокатом на участь в судових засіданнях (з урахуванням очікування), дійшов обґрунтованого висновку про стягнення сума витрат на правничу допомогу у розмірі 9 450,00 грн, а також вартості наданих послуг по вивченню наданих матеріалів та формуванню позиції у справі у розмірі 1 800,00 грн. За результатом розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення суд першої інстанції, оцінюючи обґрунтованість поданої заяви про стягнення судових витрат, заперечень сторони позивача в контексті положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, правомірно вважав, що заявлена представником третьої особи сума є надмірною. При цьому суд частково погодився з доводами представника позивача про необґрунтованість та неспівмірність заявленої до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу, надану третій особі, з реальним обсягом такої допомоги в суді, витраченим часом на надання таких послуг, критерію реальності таких витрат, та стягнув суму судових витрат у загальному розмір 12 850,00 грн, яка є доведеною та належним чином обґрунтованою. Колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на стягнуту судом суму є співмірними зі складністю даного спору, що виник із трудових правовідносин, наданим адвокатом Пікульською К.В. обсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вказана сума не є завищеною та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести ОСОБА_2 у даній справі, підстав для зменшення розміру суми цих витрат не вбачається. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 був залучений до розгляду справи за ініціативи суду, ОСОБА_1 не пред`являв до нього вимог, тому немає підстав для покладення на нього витрат на професійну правову допомогу, є безпідставними та не узгоджуються зі змістом пред`явлених позовних вимог у даній справі, у випадку задоволення яких рішення суду безумовно впливало б на права, свободи, інтереси та/або обов`язки ОСОБА_2 , як особи, що займала посаду у відповідача, на яку претендує позивач в межах даного судового розгляду. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову, а також коло відповідачів наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). Натомість, пунктах 7.22. - 7.24., 7.30. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18) вказано, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов`язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов`язки, а також установлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов`язки цих третіх осіб. Межі апеляційного перегляду судових рішень, визначені процесуальним кодексом, не надають суду апеляційної інстанції процесуальної можливості залучити до участі у справі іншого відповідача на стадії апеляційного перегляду. Отже, виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку, фінансового стану і статусу обох сторін, стягнення судових витрат, понесених третьою особою внаслідок процесуальних дій позивача, а саме у зв`язку пред`явленням даного позову і розглядом справи в суді першої інстанції, у розмірі 12 850,00 грнє пропорційним, розумним та справедливим, яке при цьому не порушуватиме права учасника справи на отримання коштів, які він змушений затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторони позивача та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків районного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційних скаргах не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції. За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених позовних вимог і заперечень щодо них, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, яке відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, обґрунтовані підстави для їх скасування відсутні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційні скарги залишаються без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, то розподіл судових витрат позивача під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 5 серпня 2021 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 30 серпня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній