Ухвала КАС ВС № 380/7480/20

УХВАЛА 20 липня 2022 року м. Київ справа №380/7480/20 адміністративне провадження № К/9901/38792/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М., суддів - Жука А. В., Соколова В. М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 (колегія суддів у складі: Пліша М. А., Ніколіна В. В., Мікули О. І.), УСТАНОВИВ: У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Львівської обласної прокуратури, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 03.11.2020, просила: - визнати протиправним і скасувати рішення другої кадрової комісії від 09.04.2020 № 238 про неуспішне проходження нею іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та вважати її такою, що успішно пройшла атестацію; - визнати протиправним рішення Львівської обласної прокуратури від 05.10.2020 за № 07-155вих-20 про відмову у переведенні її із займаної посади заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області чи призначення на адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі; - зобов`язати Львівську обласну прокуратуру запропонувати та працевлаштувати ОСОБА_1 у Львівській обласній прокуратурі на рівнозначній адміністративній посаді, яку вона займала до 11.09.2020 - заступника начальника відділу представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності або рівнозначну адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі. На обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 05.03.2020, з врахуванням вимог Закону України «Про прокуратуру», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформ органів прокуратури», Порядку проходження прокурорами атестації, що затверджений наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 № 221 та відповідно до затвердженого графіку позивачка проходила перший етап атестації, а саме: складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Під час проведення тестування позивач погано себе почувала, що підтверджується оглядовим листком від 05.03.2020, складеним черговим лікарем Офісу Генерального прокурора, однак вона продовжила проходження іспиту. Відповідно про зазначений факт позивачка повідомила членів другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур та надала письмову заяву члену кадрової комісії Вигівській Л. з проханням надати можливість перездачі іспиту у зв`язку із поганим самопочуттям. 28.04.2020 позивач повторно звернулась до виконуючого голови Другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, у якій просила повідомити про прийняте рішення за наслідками розгляду її заяви від 05.03.2020, однак відповіді на такі не отримала. За результатами пройденого тестування з використанням комп`ютерної техніки, видано результат іспиту із набраним балом

64. Вважає, що кадрова комісія, яка приймала таке рішення сформована з порушеннями чинного законодавства, а саме: рішення є невмотивованим, оскільки в ньому не зазначено вичерпної інформації про результати її тестування. З цих причин, на її думку, указане рішення комісії є протиправним і підлягає скасуванню. Також, на думку позивачки, при прийнятті оскаржуваного рішення та розгляді її звернення від 05.03.2020 відповідачем не вжито заходів щодо перевірки обставин, викладених в них. Також зазначає, що згідно з витягів протоколів засідання Другої кадрової комісії № 2 від 05.03.2020 та № 5 від 09.04.2020 комісією прийнято рішення про перенесення тестування на додатковий день за заявами 4 осіб, тобто рішення про повторну здачу іспиту приймалось вибірково, чим порушено принцип рівності. Також наголошує, що вона має статус одинокої матері та виховує малолітнього сина, чим порушені її гарантії, передбачені статтею 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24.02.2021 прийнято до розгляду заяву позивача про зміну предмету позову від 03.11.2020. Змінено найменуванням відповідача - прокуратури Львівської області на Львівську обласну прокуратуру. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2021, з урахуванням ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 30.04.2021 про виправлення описки у судовому рішенні, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Львівської обласної прокуратури, яке оформлено листом від 05.10.2020 № 07-155вих-20 про відмову у переведенні ОСОБА_1 із займаної посади заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області на посаду прокурора відділу чи призначення на адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі; зобов`язано Львівську обласну прокуратуру призначити ОСОБА_1 на рівнозначну (рівноцінну) посаду заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області вакантну посаду прокурора відділу у Львівській обласній прокуратурі. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення Другої кадрової комісії від 09.04.2020 № 238, суд першої інстанції виходив з того, що підставою для прийняття відносно позивачки спірного рішення стало набрання нею за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора 64 бали, що становить менше необхідного мінімально допустимого балу (70), відповідно прокурор, який за результатами складення іспиту набрав меншу кількість балів, ніж прохідний бал, не допускається до іспиту у формі тестування на загальні здібності та навички, припиняє участь в атестації, а відповідна кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. При цьому, суд першої інстанції вважав необґрунтованими доводи позивачки про дискримінаційні умови під час складання нею іспитів в один день - 05.03.2020 у порівнянні із складанням іспитів співробітниками Генеральної прокуратури України в різні дні, оскільки відповідна процедура проходження тестування не була передбачена Порядком № 221 на момент складання іспитів працівниками Генеральної прокуратури України, у той час як на момент проходження тестування позивачкою до Порядку № 221 були внесені зміни наказом Офісу Генерального прокурора від 04.02.2020 №

65. Крім того, приписи Порядку № 221 не передбачали жодних обмежень у часі дня складання іспиту. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що формування складу кадрових комісій закріплене на законодавчому рівні за Генеральним прокурором, і саме ця особа несе персональну відповідальність за її склад. Позивачем суду не доведено невідповідність жодного з членів другої кадрової комісії вимогам, які висуваються до них законом. Також суд першої інстанції вважав, що доводи позивачки про невмотивованість рішення кадрової комісії спростовується матеріалами справи, зокрема протоколом комісії від 09.04.2020 №

5. Щодо тверджень позивачки про незадовільний стан свого здоров`я під час проходження іспиту, такий також судом не взявся до уваги, оскільки про факт звернення за медичною допомогою та незадовільний стан здоров`я прокурор повідомила комісію у своїх заявах після неуспішного проходження тестування. З наведених вище підстав суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування спірного рішення кадрової комісії. Крім того, суд зазначив про необґрунтованість посилання в позовній заяві на те, що не дотримано гарантій щодо обов`язкового працевлаштування позивачки, як одинокої матері, оскільки її не було звільнено з роботи чи переведено з однієї посади на іншу, про що свідчить відсутність відповідних наказів роботодавця. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, що визначення робочого місця ОСОБА_1 в управлінні представництва інтересів держави в суді Львівської обласної прокуратури повинно обов`язково бути пов`язано з призначенням останній і відповідної посади, оскільки прокурор, який перебуває у трудових відносинах з роботодавцем, та має визначене робоче місце, відповідно повинен виконувати і певні обов`язки, визначені Законом України «Про прокуратуру», а також отримувати за свою працю винагороду у розмірі встановленому чинним законодавством. Суд зазначив, що ані наказ від 11.09.2020 № 1736к, ані лист від 05.10.2020 № 07-155вих-20 Львівської обласної прокуратури не містять належного правового обґрунтування підстав саме для визначення позивачці робочого місця без призначення її на посаду прокурора. Таким чином, на думку суду, продовження трудових відносин у такий спосіб, як визначення робочого місця в Львівській обласній прокуратурі без призначення на відповідну посаду прокурора не передбачений чинним трудовим законодавством, а також Законом України «Про прокуратуру». Отже, суд дійшов висновку, що дії Львівської обласної прокуратури щодо тривалого не призначення (не переведення) позивачки на рівнозначну посаду, тій, яку вона займала до 11.09.2020, у тому числі за її заявою від 11.09.2020 обмежує її право на здійснення нею професійної діяльності, як прокурора, а тому такі є протиправними. Враховуючи неспроможність відповідача протягом тривалого часу належним чином вирішити питання щодо призначення позивачки на посаду, зокрема за її заявою від 11.09.2020, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання Львівської обласної прокуратури призначити ОСОБА_1 на рівнозначну (рівноцінну) посаді заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області вакантну посаду прокурора відділу у Львівській обласній прокуратурі. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2021 скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення другої кадрової комісії від 09.04.2020 № 238 про неуспішне проходження ОСОБА_1 іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірне рішення кадрової комісії не містить ні мотивів, ні обставин. Так, суд зазначив, що у рішенні кадрової комісії, наведений лише результат тестування, а також вказані бали позивачки за кожним з критеріїв, однак відсутні мотиви для прийняття рішення щодо кожного з вказаних критеріїв та аргументи Комісії виставлення саме такої кількості балів. Також суд виходив з того, що при розгляді звернення позивачки від 05.03.2020 про погане самопочуття під час складання тестів та допущення її до повторної здачі тестів не вжито жодних заходів щодо перевірки обставин, викладених у них. З огляду на це, суд вважав, що позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування спірного рішення кадрової комісії підлягають задоволенню. Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання позивачки такою, що успішно пройшла атестацію, оскільки повноваження Комісії стосовно кваліфікаційного оцінювання професійної компетентності прокурора, професійної етики та доброчесності прокурора є дискреційними та виключною компетенцією її як уповноваженого органу. Таким чином, жоден інший суб`єкт чи орган, у тому числі й суд, не може здійснювати втручання у здійснення суб`єктом владних повноважень своєї компетенції, зокрема компетенції Комісії щодо оцінювання професійної компетентності прокурора, професійної етики та доброчесності прокурора. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що враховуючи наявну колізію в законодавстві, а саме вимог статті 184 КЗпП України, якими заборонено звільняти одиноких матерів до досягнення дитиною 14 років, обласною прокуратурою саме впродовж цього часу (до досягнення відповідного віку дитиною) таке рішення не приймалось та позивач не була звільнена із займаної посади. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що єдиною підставою для переведення прокурора є лише успішне проходження ними атестації, тому відповідно позовні вимоги про визнання протиправним рішення Львівської обласної прокуратури від 05.10.2020 за № 07-155вих-20 про відмову у переведенні її із займаної посади заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області чи призначення на адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі та зобов`язання Львівської обласної прокуратури запропонувати та працевлаштувати позивачку у Львівській обласній прокуратурі на рівнозначній адміністративній посаді, яку вона займала до 11.09.2020 - заступника начальника відділу представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності або рівнозначну адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі задоволенню не підлягають, оскільки знаходяться в причинному зв`язку з проходженням атестації. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції позивачка звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 в частині відмови у позовній вимогі про визнання протиправним рішення Львівської обласної прокуратури від 05.10.2020 за № 07-155вих-20 про відмову у переведенні її із займаної посади заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області чи призначення на адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі та зобов`язання Львівської обласної прокуратури запропонувати та працевлаштувати ОСОБА_1 у Львівській обласній прокуратурі на рівнозначній адміністративній посаді, яку вона займала до 11.09.2020 - заступника начальника відділу представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності або рівнозначну адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити ці позовні вимоги. Касаційна скарга позивачки подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Так, обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржниця зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 820/11570/15, від 08.05.2019 у справі № 813/2091/16. Також скаржниця зазначає, що скасовуючи рішення кадрової комісії, судом апеляційної інстанції не вирішено питання про її працевлаштування або зобов`язання роботодавця вирішити таке з урахуванням соціальних трудових гарантій, зазначених у статті 184 КЗпП України. Наголошує на тому, що у спеціальному законодавстві відсутня норма щодо заборони переведення та працевлаштування на адміністративну посаду Львівської обласної прокуратури осіб, на яких поширюються норми статті 184 КЗпП України. А відтак, на її думку, такі правовідносини врегульовані нормами трудового законодавства, які, з огляду на положення статті 7 КАС України підлягають застосуванню до спірних правовідносин, у тому числі щодо її працевлаштування. Також позивачка зазначає, що норми КЗпП України не містять визначення поняття «робоче місце». На думку скаржниці, за наявності передбачених частиною третьою статті 184 КЗпП України гарантій щодо неможливості звільнення її з займаної посади, продовження з нею трудових відносин у спосіб визначення робочого місця у Львівській обласній прокуратурі без переведення на відповідну посаду заступника начальника відділу у цій прокуратурі, не передбачено чинним трудовим законодавством, а також нормами Закону України «Про прокуратуру» і така правова невизначеність щодо її статусу як прокурора та неможливість здійснення нею повноважень заступника начальника відділу за посадою обмежувало її права на здійснення професійної діяльності, а тому вона вважає, що дії Львівської обласної прокуратури щодо відмови в переведенні її на посаду заступника начальника відділу управління представництва інтересів держави в суді Львівської обласної прокуратури або на іншу рівнозначну посаду прокурора у Львівській обласній прокуратурі є протиправними. Отже, позивачка наголошує на тому, що з урахуванням частини третьої статті 184 КЗпП України вона не була працевлаштована на роботу, тобто не була переведена у Львівську обласну прокуратуру, а за нею, як заступником начальника відділу забезпечення представництва в суді прокуратури Львівської області лише було визначено робоче місце в управлінні представництва інтересів держави в суді Львівської обласної прокуратури. Наведене, на її думку, також підтверджується позиціями Верховного Суду у справах № 826/2313/17, № 826/26897/15, № 805/475/16-а, № 821/861/17, № 808/2741/16. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.10.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Соколова В. М. для розгляду судової справи № 380/7480/20. Ухвалою Верховного Суду від 16.11.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021. Львівська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу позивача просить відхилити її за необґрунтованістю, недоведеністю і безпідставністю, скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 в частині задоволення позовних вимог, ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, в решті судове рішення залишити без змін. Ухвалою Верховного Суду від 19.07.2022 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків. Верховний Суд нагадує, що касаційне провадження у справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною п`ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Водночас Верховний Суд наголошує, що системний аналіз норм адміністративного процесуального законодавства свідчить, що під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Судом у подібних правовідносинах. При вирішенні питання подібності правовідносин у судових справах, колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (п. 39). На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права через не врахування висновку щодо застосування статті 184 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 820/11570/15, від 08.05.2019 у справі № 813/2091/16. Варто зауважити, що у справі № 820/11570/15 спірні правовідносини виникли у 2015 році та стосувались звільнення позивача з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, через скорочення штатів та не забезпечення працевлаштування на службу в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу. Досліджуючи питання застосування приписів частини третьої статті 184 КЗпП України до спірних правовідносин, Верховний Суд України зробив висновок, що зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов`язкового працевлаштування. Разом з тим, Верховний Суд зазначив, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. За такого правового врегулювання Верховний Суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу щодо звільнення позивача із займаної посади. Таким чином у справі № 820/11570/15 надавалася оцінка застосуванню частини третьої статті 184 КЗпП України лише у випадку повної ліквідації підприємства. У справі № 813/2091/16 Верховний Суд надавав оцінку правомірності оскаржуваних позивачем наказу про припинення державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 88 Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу», у зв`язку із поновленням позивача на посаді за рішенням суду, та наказу про звільнення, яким позивача визнано таким, що припинив державну службу відповідно до пункту 1 частини першої статті 88 Закону України від 10.12.2015 № 889-VІІІ «Про державну службу». Спірні правовідносини у цій справі виникли у 2016 році. Верховний Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанції, що у розумінні приписів пункту 1 частини першої статті 88 Закону № 889-VIII та положень статті 40 КЗпП України звільнення працівника допускається лише після надання роботодавцем пропозицій щодо всіх наявних вакансій на які може претендувати працівник та у разі відмови працівника від запропонованих посад. Суд зазначив, що в даному випадку відповідачами не було запропоновано позивачу всі наявні в ДФС України вакансії, що є порушенням норм діючого законодавства щодо звільнення позивача. За таких обставин, Верховний вважав правильними висновки суду першої та апеляційної інстанції щодо визнання протиправними та скасування спірних наказів, якими було припинено державну службу позивачу. Отже, висновки Суду у цих справах зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін. Водночас у справі, яка переглядається Верховним Судом у касаційному порядку, позивачкою оскаржується рішення кадрової комісії про неуспішне проходження нею іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та рішення Львівської обласної прокуратури щодо відмови у призначенні (переведенні) на посаду заступника начальника відділу представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності управління представництва інтересів держави в суді Львівської обласної прокуратури. Спірні правовідносини у цій справі виникли у 2020 році. Суд апеляційної інстанції у цій справі дійшов висновку про протиправність спірного рішення кадрової комісії у зв`язку з тим, що воно не містить ні мотивів, ні обставин його прийняття та при прийнятті кадровою комісією оскаржуваного рішення та при розгляді звернення позивачки від 05.03.2020 не вжито жодних заходів щодо перевірки обставин, викладених у них. Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що єдиною підставою для переведення прокурора є лише успішне проходження ними атестації, то відповідно позовні вимоги про визнання протиправним рішення Львівської обласної прокуратури від 05.10.2020 за № 07-155вих-20 про відмову у переведенні її із займаної посади заступника начальника відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Львівської області чи призначення на адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі та зобов`язання Львівську обласну прокуратуру запропонувати та працевлаштувати позивачку у Львівській обласній прокуратурі на рівнозначній адміністративній посаді, яку займала до 11.09.2020 - заступника начальника відділу представництва інтересів держави з питань державної та комунальної власності або рівнозначну адміністративну посаду у Львівській обласній прокуратурі задоволенню не підлягають, оскільки знаходяться в причинному зв`язку з проходженням атестації. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що враховуючи наявну колізію в законодавстві, а саме вимог статті 184 КЗпП України, якими заборонено звільняти одиноких матерів до досягнення дитиною 14 років, обласною прокуратурою саме впродовж цього часу (до досягнення відповідного віку дитиною) таке рішення не приймалось та позивач не була звільнена із займаної посади. Таким чином суб`єктний склад учасників відносин, об`єкт та предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм (зокрема, час, місце, підстави виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) у цій справі та наведених у касаційній скарзі справах є різними. Отже, дослідивши зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності з урахуванням обставин кожної конкретної зазначеної справи, Верховний Суд резюмує, про помилковість означених доводів касаційної скарги, оскільки висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними. Тобто, наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин справи, що не дає підстави дійти висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення. У контексті спірних правовідносин цієї справи, колегія суддів уважає за необхідне звернути увагу на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 240/17743/20, відповідно до якого спеціальним законом для цієї категорії спірних правовідносин (які виникають у зв`язку з (не)проходженням прокурорами атестації в рамках реформування органів прокуратури), є Закон № 113-IX, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах. Положення трудового законодавства, які містить КЗпП України, є загальними для правовідносин, пов`язаних з проходженням публічної служби і, як слушно зазначила позивач, їх можна і потрібно застосовувати у тому випадку, коли спеціальні норми не регулюють певних аспектів правовідносин, які є об`єктом спеціального регулювання. Втім, у вимірі обставин цієї справи потрібно зауважити, що спеціальні норми достатньо чітко й однозначно регулюють питання, пов`язані з припиненням публічної служби (в органах прокуратури) і умовами/правилами переведенням прокурорів на посади в Офісі Генерального прокурора, обласних і регіональних прокуратурах в рамках реформування органів прокуратури, але це регулювання відрізняється від правил загального трудового законодавства. Відсутність у спеціальному законі норм, які передбачають гарантії/пільги при звільненні певним категоріям осіб на кшталт тих, які містить КЗпП України, у цьому випадку не можна вважати прогалиною, яку можна «заповнити» шляхом застосування загальних норм трудового законодавства. Так само помилково буде вважати, що загальні норми трудового законодавства (у контексті цієї справи мовиться про гарантії/пільги при звільненні) можуть превалювати над нормами спеціального закону (Закону № 113-ІХ), які передбачають інакший підхід до прийняття рішень щодо проходження/припинення публічної служби. У цьому зв`язку можна додати, що положення КЗпП України щодо гарантій при прийнятті на роботу і заборони звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей (стаття 184) не впливають на висловлену Верховним Судом позицію щодо застосування до правовідносин, пов`язаних з реформою органів прокуратури, впровадженої Законом № 113-ІХ, положень пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону (у поєднанні з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII) З огляду на наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справах № 820/11570/15, № 813/2091/16 та № 380/7480/20 не є подібними, а відтак правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 14.03.2018 у справі № 820/11570/15, від 08.05.2019 у справі № 813/2091/16 не є релевантною до спірних правовідносин у справі № 380/7480/20 та, відповідно, не повинна була застосовуватися судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. З урахуванням цього Верховний Суд доходить висновку про безпідставність доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. За правилами пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. В силу вимог пункту 5 частини першої статті 339 КАС України, вказані обставини є підставою для закриття касаційного провадження судом касаційної інстанції. Відповідно до частини другої статті 339 КАС України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу. Керуючись статтями 327, 339, 341, 345, 355, 359 КАС України, Верховний Суд УХВАЛИВ: Закрити касаційне провадження № К/9901/38792/21 у справі № 380/7480/209 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2021 у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується. ........................... ........................... ........................... Ж.М. Мельник-Томенко А.В. Жук В.М. Соколов , Судді Верховного Суду